17 серпня сержанта Нацгвардії Владислава привезли в лікарню у вкрай важкому стані через велику крововтрату і загноєння ран. Його історія — чергове підтвердження незламності духу наших захистників і нелюдяності росіян.

«Важко уявити, читати неможливо, але люди бувають нелюдями… Історія сержанта, який потрапив на один день у полон.

Позицію В’ячеслава розбомбили. Він потрапив у полон, де було ще сім українських бійців. Усім по черзі відрізали всі органи й виколювали очі. Катували, поки всі не загинули. Наймолодшому українцю було, на вигляд, 18 років. Звати, здається, Миколою.

В’ячеславу перерізали горло і кинули в яму, у якій були семеро закатованих українських бійців. Вороги, які катували, за розмовами, були звільнені зеки. В’ячеслав затиснув горло рукою, відриваючи з себе білизну, перев’язав шию.

П’ять днів добирався до своїх. На його ранах повзали опариші. Неймовірна спрага змусила ловити та їсти мишей.

Потім — стабпункт, реанімація Мечникова. Зустріч з дружиною…" — написав на своїй сторінці у Facebook генеральний директор Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова Сергій Риженко.

«Коли перерізають горло, коли людина стікає кров’ю — шансів мало. Він тримався до кінця, але, знаєте, його відрізняє те, що він до кінця був упевнений, що все буде добре», — розповів Риженко «Суспільному». За його словами, за одинадцять років таке поранення військового у цьому медзакладі лікують уперше.

Владислава прооперували. Тепер лікарі роблять усе можливе, аби він знову зміг розмовляти.

Про те, що відбулося, він написав у своєму щоденнику. Якщо коротко, то кілька тижнів тому його бригада втратила контроль над позицією поблизу Покровська. Намагаючись допомогти побратимам, Владислав потрапив у полон. Там першим хлопцям-розвідникам, які опинилися в неволі, виколювали очі, відрізали губи, обрізали чоловічі органи, вуха, ніс. Владислав був останнім серед восьми бійців, кого садисти скинули в яму, бо думали, що всі мертві.

Дружина бійця Вікторія розповіла: «Він каже, що йому пощастило. Тому що, коли їх викинули в яму, то зверху ще сміття висипали, щоб не так видно було. Там була побита пляшка, у нього ж руки були зв’язані, і так він зміг тією пляшкою порізати мотузку».

Дочекавшись, коли нелюди пішли, Владислав перев’язав горло тканиною й майже пʼять діб повз до українських позицій.

Його брат Євген каже, що, попри пережите, Владислав думає про повернення на фронт: «Щоб всі ті тварюки відчули те, що відчув я й ті сім наших хлопців-козаків». Однак найбільш за все боєць зараз мріє побачити свою чотирирічну доньку.

Раніше «ФАКТИ» писали, що батько трьох дітей боєць Юрій Стеценко загинув, коли повертався з полону додому.