— Мені давно подобається готувати, але моя попередня професія дуже далека від ресторанної справи — до російсько-української війни я був програмістом, — розповів «ФАКТАМ» Богдан. — У 2014 році я опинився в війську по мобілізації. Воював в складі екіпажу танка. Обставини склалися так, що на початку 2015-го ми потрапили в полон.

Мене вдалося обміняти останнім з нашого екіпажу, я перебував в неволі довгі п’ять років. Коли у 2020-му повернувся на вільну Україну, продовжив працювати програмістом. Проте у нас с дружиною Вікторією (тут важливо сказати, що вона наполегливо добивалася мого звільнення з полону, дуже їй за це вдячний) ще десь з 2014-го з’явилась мрія відкрити власний заклад харчування. Тобто цей задум доволі давній, і от зараз нам вдалося його втілити.

— Що стало поштовхом, щоб від мрії відкрити заклад харчування перейти до конкретних справ? — ставлю запитання Богдану Пантюшенку.

— Ми з дружиною неодноразово проговорювали, який конкретно заклад відкриємо. Спершу схилялися до ідеї невеликої бургерної. Але потім все переінакшили. Чому? Ми поселилися в новому житловому комплексі в Новосілках, що на Київщині. І проаналізувавши, чого не вистачає в інфраструктурі цього ЖК, вирішили, що тут не зайвим буде ресторан для всієї родини з облаштованою дитячою зоною (пункт про особливу увагу до малечі нам підказало те, що після мого повернення з полону у нас з Вікторією народився синочок).

— Зрозуміло — ви зробили вибір на користь відкриття сімейного ресторану. Що зробили, щоб це стало реальністю?

— Почали шукати інформацію на різних ресурсах в інтернеті, як люди відкривають такі заклади, скільки це коштує, які документи потрібно оформити, які вимоги до приміщення, локації, яким має бути асортимент тощо.

Ми мали деякі заощадження, але то була не настільки велика сума, щоб власним коштом відкрити ресторан. Тож поцікавились, чи є можливості отримати кошти від держави. Побачили, що є варіант одержати грант від Українського ветеранського фонду — він має програми грантової допомоги ветеранам на започаткування і розвиток власного бізнесу.

Тож ми з дружиною взялися за розробку бізнес-плану і концепції закладу. Досвіду в цій справі у нас тоді не було. Проте ми дуже старалися розібратися, консультувалися з досвідченими в цій сфері фахівцями. Врешті все вийшло добре — ми подали документи й отримали грант.

— Ваш ресторан має якусь свою родзинку?

— Має. Ми вирішили оформити інтер’єри так, щоб вони ненав’язливо допомагали прищеплювати та зміцнювати у наших маленьких відвідувачів любов до України.

Тут слід сказати, що в ресторані декілька просторів. В одному з них ми розмістили велику кількість фотографій мальовничих куточків України, які варто відвідати, побачити наживо. На превеликий жаль, в деяких з цих місць побувати поки неможливо, бо вони тимчасово окуповані. В іншому просторі стіни розписані малюнками, які ілюструють історію нашої держави. А дитячій зоні — на стінах кольорові зображення героїв сучасних популярних українських мультфільмів. На 118 квадратних метрах, які займає ресторан, ми створили затишок і комфорт.

— Для створення інтер'єрів ви запрошували дизайнера чи самі придумали, як оформити простори?

— Ми мали своє бачення, якими мають бути інтер’єри. Професійні дизайнери втілили ці ідеї.

— В меню вашого ресторану традиційна українська кухня?

— До певної міри це так, але не зовсім. Поясню. Ми вирішили в основу нашого меню покласти страви, які зазвичай їдять сучасні українці. Тобто це фактично харчовий інтернаціонал, в якому українська (наприклад, борщ, деруни, вареники), італійська (паста) і американська (гамбургери) кухні.

— Запросили професійного шеф-кухаря?

— Відповім так, на кухні працюють професійні компетентні люди.

— У свою команду ви намагалися підібрати ветеранів і їхніх родичів?

— З підбором співробітників ситуація така: оскільки ресторан знаходиться в житловому комплексі за межами столиці, ми шукали кваліфікованих спеціалістів, які мешкають неподалік. Ясна річ, що якщо серед них будуть ветерани, їхні родичі або родичі загиблих героїв, то перевага при прийнятті на роботу надамо цим людям. Але наразі в нашому житловому комплексі й навколо нього немає ветеранів-кухарів, ветеранів-барменів, тож ми запросили фахівців з числа просто кваліфікованих людей. Зауважу, що майже у половини наших співробітників, батьки воюють на фронті.

— Швидко вдалося зробити ваш заклад прибутковим?

— Скажу чесно, минула зима в цьому плані була важкою. На то є об’єктивні причини. Поясню: як правило, такі ресторани, як наш, відкривають на початку весни. Резон в тому, що протягом теплого сезону люди знайомляться з закладом, він набирає певну кількість постійних відвідувачів. І восени, взимку ці люди більш-менш стабільно його відвідують. Це забезпечує бажаний рівень рентабельності. А ми через різні форс-мажори відкрилися тільки наприкінці літа минулого року. Попереду був холодний період. В цей час, зазвичай, залучати постійних гостей значно складніше. Тому й кажу, що минула зима була важкуватою для нашого бізнесу. На щастя, складна смуга вже позаду.

— Спитаю про полон, який тривав для вас п’ять років. Точніше, про те, скільки часу знадобилося на реабілітацію після повернення?

— Почну з того, що за ці п’ять років довелося перебувати в семи місцях примусового утримання. Кожне з них мало свою специфіку. В одних неймовірно холодно. В інших зовсім нікудишнє харчування. Щодо побоїв. Спочатку били дуже жорстоко. Особливо коли чули, що наш танковий екіпаж брав участь в бою за міст в селищі Спартак. Я тоді мав козацького чуба, і через це ворог також дуже лютував. Нашого механіка-водія обміняли через декілька місяців. А от навідника танку Івана Лясу, який отримав в бою поранення в голову, майже три роки тримали в полоні. Ну, а мене — всі п’ять. Щодо вашого питання, то виділити щось одне, що було найважчим, не просто.

— Вам передавали листи від дружини й інших родичів?

— В перші місяці полону не було жодної комунікації з рідними. А коли мене перевезли в так звану «избушку» — будівлю Донецького управління СБУ, в якому ворог розмістив свою військову частину та утримував полонених, нам навіть надавали можливість телефонувати родичам. Потім мене переводили в інші місця, де зв’язку з родинами ми подовгу не мали. Врешті нам оголосили, що буде можливість листуватися за посередництва Міжнародного комітету Червоного Хреста. Але було одне «але» — листи йшли по кілька місяців. Проте ми й за це були вдячні, адже краще так, ніж зовсім ніяк.

— Напередодні обміну у вас було передчуття, що незабаром воля?

— Розумієте, починаючи з 2015 року обміни неодноразово зривалися. Ти надієшся, що от-от повернешся додому, а виходило навпаки. Це, ясна річ, сильно било по нервах. Перед тим як мене та інших хлопців вдалося обміняти, ми прознали, що таке планується. Того разу мої сподівання справдилися — знову став вільною людиною.

Раніше «ФАКТИ» розповідали, як полтавець-військовий Олександр Коб та його дружина Анастасія відкрили майстерню з виготовлення кахлів ручної роботи.

Фото надані Богданом Пантюшенком