396 днів у хірургії, 120 операцій, близько 170 наркозів і 6 сепсисів. 28-річний ветеран Олександр Безверхній може "похвалитися" такою статистикою тільки за рік свого життя.
Після поранення у 2023 році його ноги й сідниці були пошматовані, в тіло вп'ялися сотні маленьких уламків, і в такому стані він пролежав під обстрілами цілу ніч.
Медики ампутували Сашкові обидві ноги й "збирали" задню поверхню тіла заново, поки дружина бійця ночувала біля реанімації, а волонтери фонду "Птах" підтримували життя бійця дорогими антибіотиками.
Минув рік постійних операцій, перш ніж чоловік нарешті зміг сісти. Завдяки майстерності лікарів, постійній реабілітації та допомозі дружини ветеран знову став самостійним у побуті, навчився пересуватися на кріслі колісному.
Зараз Сашко готується до протезування у клініці Protez Foundation Center під керівництвом американського лікаря українського походження Якова Градінара.
"УП. Життя" поспілкувалася з Сашком і його дружиною Юлею про довгі місяці лікування і силу людської небайдужості, яка вирвала бійця з рук смерті.
Сашко та Юля Безверхні разом уже девʼять років. Обоє народилися й виросли в невеликому селі на Херсонщині, яке опинилося в окупації в перші дні великої війни.
До повномасштабного вторгнення Сашко працював у рідному селі – займався фермерством, а взимку складав і ремонтував металеві корпуси морських суден.
Після вторгнення сім’я вирішила евакуюватися, але для Сашка це було небезпечно: росіяни могли не пропустити автівку з чоловіком або обстріляти її.
Подружжя виїжджало окремо, щоб врятувати доньку. Юля з маленькою Ніколь рушили за два місяці від початку окупації, а Сашко – за чотири.
Оселившись у Тернополі, Сашко влаштувався зварювальником: робив клітки, ворота, інші металеві конструкції. Раз на два тижні ходив на риболовлю, разом із Юлею виховував доньку.
Життя змінилося, коли Сашко призвався до 214-го окремого спеціального штурмового батальйону OPFOR. Пройшов навчання, отримав підготовку стрільця, а згодом – водія-механіка БМП-1/2.
На фронті чоловік займався евакуацією поранених і полеглих бійців, а у вільний час ремонтував техніку. У день поранення, який змінив реальність Сашкової родини, він з побратимом саме вийшов евакуювати "трьохсотого".
"Думали, дотягнемо вдвох, але він уже не міг іти. Протягнули скільки могли, покликали ще двох хлопців. Росіяни спеціально дочекались, поки нас буде більше, і накрили. Так я отримав поранення.
Я погано пам’ятаю той час, був у шоковому стані. Знаю в основному з чужих слів", – ділиться ветеран.
Знайшли Сашка вже під ранок. Росіяни сильно крили артилерією, було багато поранених, але побратими не побоялися витягнути його непритомного.
Від моменту евакуації Сашка з позицій його життя трималося на сміливих і ризикованих рішеннях, які ухвалювали різні люди в різний час.
Спочатку пораненого привезли на стабпункт. Медики думали, що не довезуть до лікарні, бо крововтрата була величезна, але ризикнули.
Тим часом Юля була на нервах: вона звикла щодня спілкуватися з чоловіком, але від минулого дня не чула від нього жодної звісточки.
Телефон чоловіка був поза зоною. Жінка почала дзвонити його побратимам, з якими він був на виїзді. Ті сказали, що Сашко поранений, але в подробиці не вдавалися.
Юля почала телефонувати командуванню, медикам. Тоді їй допомогла дівчина з позивним "Сова".
"Вона мені сказала: у Саші тяжке поранення, ми його ледве знайшли, зараз він прямує в госпіталь у Дніпро", – згадує Юля.
Дружина і мати Сашка одразу взяли квиток на потяг.
"Коли я зайшла в реанімацію, не побачила нічого страшного. Він був під усіма апаратами, і серце, і нирки підтримувалися штучно. Низ був накритий, але лице і руки були цілі. Я ще не розуміла всієї складності ситуації.
Першого дня нам сказали: стан критичний, шансів майже немає. Коли ми запитали, що робити, лікарі розвели руками: "Йдіть у храм помоліться. Ми робимо все, що можемо, але шансів не даємо", – ділиться Юля.
Наступного ранку лікарі повідомили родині: поріг інфікування дуже високий, потрібно видаляти його джерело.
Спочатку йшлося лише про одну ногу – повністю розтрощену, з переломом і уламками. Та за ніч інфекція поширилася. Лікарі дійшли висновку, що рятувати другу ногу вже немає сенсу.
Дружина підписала папери на ампутацію обох кінцівок. Тепер Сашко вдячний їй за це рішення: "Було ясно: або я виживу, або з ногами поховають", – каже він.
Упродовж наступного тижня Сашку щодня проводили хірургічні втручання. Потім з Дніпра евакуювали до Києва. Взяти складного пацієнта погодилася "Феофанія".
"Знайти заклад було дуже складно. Всі боялися, казали: він навіть не доїде. "Феофанія" погодилася. Його евакуювали гелікоптером, а ми з мамою поїхали машиною", – згадує Юля.
Київські медики сказали, що наступні 10 днів будуть вирішальними – Сашко або виживе, або помре. Почалася тривала боротьба з грибком, із зараженням.
Сепсис у Сашка виникав шість разів за пів року. Кожного разу це був виклик для лікарів, адже у чоловіка розвинулась стійкість до антибіотиків, і багато препаратів просто не діяли.
"Було дуже складно, бо Сашко антибіотикорезистентний", – каже дружина.
Олександр не пам’ятає цього етапу життя. Його власний відлік часу почався від моменту, коли за 3 місяці після поранення від вперше отямився.
Сашко миттєво впізнав Юлю, і його першим запитанням було: "Де донька?". Чоловік тоді ще не розумів, що втратив ноги.
"Культі були накриті, під медикаментами я не розумів, що сталося. Але постійно просив привезти кросівки. У мене була думка, що я не можу встати, бо у мене нема кросівок.
Я здогадувався, що ніг немає, але мені ніхто не казав прямо. Потім прийшов психолог і сказав: є дві новини – погана й хороша. Кінцівок немає, але їх зроблять", – згадує він.
Медики боялися, що Сашко впаде в депресію, але він сприйняв новину стоїчно. Про тяжкість поранення майже не говорив – більше про війну, побратимів, доньку.
Заради маленької Ніки він вирішив триматися.
Сашко провів у лікарні "Феофанія" півтора року, і понад рік – тільки в хірургії. Окрім ампутованих ніг, у військового були повністю розірвані сідниці й поперек.
"396 днів – це санації, чистки, пересадки. Загалом у нього було оперативне втручання через день. 120 операцій, близько 170 наркозів, у тому числі через деякі процедури з нирками. Місяць він був на приліжковому діалізі", – каже Юля.
Лікарі фактично заново "зшили" всю задню поверхню тіла Сашка: сформували культі й сідничний мʼяз, а відтак почали пересаджувати маленькі клаптики шкіри з його власного тіла.
Щоб отримати більший шматок тканини, під шкіру вводили еспандер – медичний імплант, у який протягом певного часу закачували рідину, щоб тканини розширювались, і так із маленького клаптика отримували більший. Підготовка кожної такої ділянки тривала близько місяця.
Юля була поруч увесь час. Протягом року вони жили в одній палаті, поки донька була з бабусею у Тернополі.
"Лікарі розуміли, наскільки складний випадок і який потрібен догляд, увійшли в положення. Не знаю, як ми все витримали. Напевно, найбільше сил давала донька. А ще підтримка чужих людей. Дуже багато добрих, небайдужих людей нас врятували", – ділиться Юля.
Реабілітація була важкою. За маленькими перемогами слідували погіршення: здавалося, Сашкові стало легше, але потім знову виникали ускладнення.
Навіть такі нібито незначні проблеми, як камені в нирках, завдавали медикам клопотів. Кожне втручання означало новий ризик, новий курс антибіотиків, але лікарі боролися за його життя.
Чоловік більшість часу лежав на животі, а всі його рухи відгукувалися болем. Та після стількох операцій кожна позитивна зміна у стані військового була перемогою.
Юля постійно змушувала чоловіка робити вправи, пересуватися на кріслі колісному – і це давало результат. Сашко з радістю згадує моменти, коли знову навчився підіймати руку, вперше перевернувся, самостійно зробив собі каву.
Реабілітація Сашка була справжнім дивом не тільки для його родини й лікарів, а й для волонтерки Тати Кеплер та її фонду "Птахи". Саме вони купували для нього препарати та знайшли спонсора, який допоміг покрити лікування.
Якось до палати зайшли завідувач реанімації й керівник корпусу зі словами: "Благодійний фонд, який допомагав вам з антибіотиками, хоче познайомитися". Так Тата стала для сім’ї справжнім другом.
"Ми не знали всієї історії. Коли я побачила Тату і почула, як вони разом із лікарнею боролись за Сашу – я була в шоці. Саме її антибіотики, які вона діставала зі Штатів, з Європи, по суті врятували йому життя", – каже Юля.
Ніколь зараз 5 років, і майже два з них вона бачить батьків переважно на екрані телефона.
Спочатку вона не знала, що тато в лікарні. Але десь через місяць після його поранення почала питати, коли мама приїде, чому не можна поговорити з татом по відео.
"Ми зрозуміли, що треба поступово розповідати. Бо їй усе одно доведеться побачити тата – вже нового. Моя мама почала їй показувати відео з YouTube, де чоловіки на протезах", – каже Юля.
Ніколь кілька разів приїжджала у Київ до Саші. Дуже боялася щось зробити не так, обережно підходила, брала тільки за руку, та потроху звикала.
"Юля її сказала, що татку ще трішки боляче. Потім, як другий раз приїхала, ми вже з нею дуркували. Вона і на ліжко до мене залазила, і на візку каталася…
З донькою всі моменти приємні: мультики дивитися, гратися чимось, книжку якусь їй читати. Вона як дізнається, що я слухаю якусь пісню, теж починає її слухати. Наприклад, Норд-Дівіжн", – усміхається Сашко.
Ніколь щодня спілкується з татом по відеозвʼязку і знає, що на нього чекає протезування.
Одного разу, коли бабуся забирала її із садочка, повз проходив чоловік на протезах.
Ніка підійшла до нього і сказала: "А ти знаєш, що у мого тата теж скоро будуть такі ніжки, як у тебе?".
"Коли Ніка бачить людину з протезами, не дивується. Вона це сприймає як частину життя під час війни – люди втрачають ніжки, отримують інші", – ділиться Юля.
Ще коли Сашко був у Києві, Ніколь відкрила свій перший "збір" – почала накопичувати гроші на "нові ноги" для тата.
"Вона зробила собі баночку, підписала "Татові на ніжки" й складала туди всі гроші, які їй родичі давали на цукерки.
У садочку вона просила: "Дайте мені одну гривню, я татові на ніжки збираю". І їй давали", – каже Юля.
Та віднедавна мета "збору" Ніколь змінилася – тепер вона накопичує кошти на кросівки. Поставити тата на ноги їй пообіцяв сам Яків Градінар – один із найвідоміших протезистів у США.
Сконтактувати з Protez Foundation Сашку і Юлі близько двох місяців тому допомогла Тата Кеплер.
Юля чекала на консультацію з Яковом – співзасновником клініки й головним протезистом, який тоді вчергове мав приїхати зі Штатів.
"Коли ми таки приїхали на консультацію до Якова, Саша сказав, що не може сидіти. Яків відповів: "Мені не треба, щоб ти сидів. Мені треба, щоб ти ходив".
Якраз тоді з нами була донька. Вона підбігла до нього й сказала: "Я знаю, що ти зробиш моєму татові ніжки". А Яків – дуже віруюча людина, у нього семеро дітей. Він відповів: "Звичайно, зробимо".
Потім він розповідав, що довго не міг спати, думав про складнощі. Йому треба було все продумати, щоб не зробити один крок уперед і десять назад, бо він же пообіцяв дитині", – ділиться Юля.
Приблизно за тиждень після тієї консультації Градінар сказав Юлі й Саші: "Ви їдете до Америки". А вже наступної п’ятниці вони були в дорозі.
Коли в літаку оголосили, що на борту є військові, пасажири піднялися зі своїх місць, згадує Юля. І попереду в Сашка було ще багато теплих зустрічей.
Нині подружжя перебуває у клініці Protez Foundation Center в Міннесоті. Щодня Сашко працює з ерготерапевтами, виконує спеціальні вправи, тренується ходити та розробляє кукси. Окремі кілька годин у його графіку присвячені спеціальному масажу.
Сашко ходить на стабісах – низьких протезах. Йому регулюють висоту і вчать тримати рівновагу, адже кожен сантиметр у довжині протезів має значення.
"Зараз його вже підняли максимально високо – це буде його кінцева висота. І наступний етап – це встановлення колінних вузлів, стоп і всіх інших "комплектуючих", – каже Юля.
У планах Сашка – повернутися до Тернополя, зустрітися з родиною, знову почати рибалити й водити автомобіль. Пів життя чоловік провів за кермом, тому боявся, що більше не повернеться до цього.
Але найбільше бажання військового зараз – опинитися поруч із донькою. Ніколь кожного дня залишається на зв’язку з батьками, хоч різниця часових поясів внесла корективи у їхнє спілкування.
– Що ви зробите одразу після того, як повернетесь в Україну на протезах? – питаємо.
– Одразу до доньки в садочок прийду. Вона дуже цього хоче. Буде діткам сюрприз… Треба ставати на ноги самому, і доньку на ноги ставити.
Думки про доньку і дружину стали для чоловіка міцнішою опорою, ніж стабіси.
Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"
