Інна мала щасливе життя, сина і чоловіка. У 2014 році Юрій пішов добровольцем і загинув. за день до 6-го дня народження сина. Розбитись і збирати все наново. Через декілька років віднайти опору і підтримку-чоловіка, який поруч, піклуються. Який воював з її загиблими чоловіком. Отримати осуд та плітки. Жити і будувати плани, бачити як росте син. Роки життя. З початком вторгнення коханий, попри травми і другу групу інвалідності, повертається в рідну бригаду. Бо не може “ховатись в тилу”. І потім знову дзвінок і страшні слова: “Загинув”, передає “Наше Місто”.
В цьому інтерв’ю буде багато болю. Але для неї було дуже важливо розказати цю історію у програмі “Історії Війни”, аби було розуміння ціни свободи для всіх.
“Якщо там щось є, вони нас бачать і хочуть, аби ми жили”, каже Інна.
У першого чоловіка Інни Юрія було насичене життя, кар’єра. Він навіть буд депутатом у рідному селищі в Полтавській області. А ще кохана дружина і 5-річний син. Але не піти захищати країну він не міг. Юрій сам прийшов тоді ще до війькомату, взяв повістку і приніс додому. Це був 2014 рік.
Юрій та Інна\ фото з сімейного архіву
Юрій сам пішов тоді ще до військкомату і взяв повістку у 2014 році. Інна прийняла вибір чоловіка. Юрій початку пройшов навчання, потім був на донецькому напрямку, вивозив побратимів на БТРі з оточення, за що отримав відзнаку від командира.
Юрій на службі\ фото з сімейного архіву
Прийшов простим солдатом без досвіду, а за рік став сержантом, якого поважали і цінували
Юрій на службі\ фото з сімейного архіву
На жаль, але Юрій загинув. Це сталось 31 серпня 2015 року. А 1 вересня його чекали вдома – святкувати 6-ий день народження сина…
Надзусиллями Інні вдалось відсвяткувати день народження сина. Про загибель тата вони вирішили поки не повідомляти, аби у малюка був на 1 щасливий день більше. Побратими привезли малюкові подарунки і величезного білого ведмедя.. Але прийшов час, коли треба було готуватись до похорону, збирати документи і сказати Ярославові, що тата більше немає….
“Так сталось, що сказав його побратим Сашко, мій другий чоловік. Якби мені сказали, щоя зновую покохаю, я б плюну в обличчя, але так сталось, через декілька років ми зрозуміли, що ми не просто друзі”, – каже Інна. Звичайно, було і засудження. Комусь здавалось, що два роки надто швидко, хто вважав неприйнятним той факт, що за життя Юрій та Сашко були друзями.
“Суспільство вважає, що вдови повинні горювати завжди і не жити, а інші родичі можуть далі жити. А як тільки вдова вдягає щось не чорне, одразу осуд. Хоча ніхто не розуміє, що ми вмираємо разом з ними”, – каже Інна.
Інна та Сашко\ фото з сімейного архіву
Інна наголошує, що саме другий чоловік допоміг їй повернутись до життя і головне – син прийняв Олександра, адже це була не чужа людина. І на певний час для Інни прийшло щастя та спокій. Вони стали парою у 2017році, але офіційно не одружувались. У 2018 році Олександр на день народження Інни зробив їй пропозицію.
Інна та Сашко\ фото з сімейного архіву
А потім 24 лютого і повномасштабне вторгнення – Олександр повернувся до служби до рідної 25ої бригади наступного дня після початку вторгнення. Хоча мав важку травму хребта, операцію та титанові пластини в спині.А ще операція на серці, контузії… І врешті інвалідність 2 групи.
Юрій, позивний Барс\ фото з сімейного архіву
Свого часу Олександр служив так звану «срочку» в спецназі, звідки і позивний Барс, який він проніс по життю вже і у службу в 25ій бригаді, де став старшим лейтенантом. Олександр командував спецпідрозділом розвідки під назвою «Барс» і був з бійцями поруч 24\7.
Юрій, позивний Барс\ фото з сімейного архіву
Робив все, що робили вони, йшов попереду. Разом з хлопцями вони звільняли Ізюм, взяли полонених і першими встановили український прапор.
Юрій, позивний Барс\ фото з сімейного архіву
Олександр загинув 29 вересня 2022 року. Машина підірвалась на очах побратимів. Важко усвідомити, що Інні знову довелось пройти це. Телефоний дзвінок, шок…усвідомлення. Повідомив про загибель Олександра його старший син, який служив з батьком в одній бригаді.
“Передчуття в мене не було. Напередодні ми говорили по телефону. Але коли мені сказали, що він загинув…мені здається, що я не кричала. Хоча, насправді, я дуже кричала, і моя сусідка, як є і моєю кумою, каже, що чула як я кричала “Сашко, ні!”. Поруч був син, він дав мені аптечку, я випила гідазепам і почала задихатись. І Ярослав став на коліна і каже: “Матусю, я тебе благаю, не помирай…”, – каже Інна.
Син Ярослав\ фото з сіменйого архіву
Для Ярослава це була дуже болюча втрата. Спочатку рідний батько, потім Сашко, який став для нього другим татом – в них були чудові стосунки, він допомагав йому в усьому з моменту, коли хлопцеві було 6 років.
“Саме ці слова сина для мене стали рушійні. Я зрозуміла, що я нічого не можу змінити. І якщо хтось думає, що вдруге це легше, звичайно ні. Біль від втрати Юрія зі мною, рана є. І тепер вдруге накладається біль і шок..”, – каже Інна.
Інна і Ярослав\ фото з сіменйого архіву
Інна продовжує бізнес, який вони вели разом з Олександром. Каже, що панувала багато суто чоловічих задач. Спілкується з іншими дружинами загиблих – так легше, бо вони одна одну розумію. Але в певний момент до неї прийшла зневіра.
“Я питала в Бога, чому? За що зы сною так? Але я хочу думати, що там щось є. Що вони там вдвох і їм не сумно. І вони хочуть, аби ми жили далі, розуміючи ціну того, як дається перемога сьогодні Україні”, – каже Інна.
Дарина Сухоніс, фото Валерій Кравченко
Раніше ми розповідали історію Наталії Білозерцевої, яка рятує життя на фронті
Категорія: Відео, Війна, Новини Дніпра
Позначки: Головне, Дніпро, Загинув боєць, Новини Дніпра, Україна Росія війна
