Обряд Пеперуда зазвичай проводять у перші числа травня. По суті це – закликання рясних дощів на поля. Пеперуда з албанської та болгарської – метелик.
Як ви здогадуєтесь, у радянські часи ні про які «закликання» не мало бути й думки – і з часом про свято забули. Але у дев’яності роки дві небайдужі тітоньки вирішили відродити обряд.
– У нас по сусідству жила Мотрона Младінова, яка збирала дівчаток та розучувала з ними пісні, – згадує мешканка Каракурта Олена Іванова. – Вона їх навчила, і вони приходили до нас, до сусідів, і виконували все, як казала тьотя Мотя.
– В дитинстві я не розуміла, про що ми співаємо і для чого все це робиться, – розповідає директорка Каракуртського Будинку культури Ганна Желяскова, яка була серед учениць іншої бабусі – Яни Долгової, що жила на Зарічній вулиці.
Коли Ганна Желяскова очолила Каракуртський Будинок культури, вона та її велика творча команда вирішили повернути свято Пеперуда у життя свого села. В цьому році обряд виконував дитячий ансамбль «Веселка» під керівництвом Катерини Плукчі.
З польових квітів дівчата плели вінки, прикрашали себе ними та відвідували хати односельців, де водили хоровод. У його центрі – дівчинка-Пеперуда, огорнута польовими квітами. Вона окропляла всіх водою та молила Бога про дощі.
– Вважається, що роль Пеперуди має виконувати сирота: Бог буде до неї більш прихильний, почує молитви дівчинки з важкою долею – і буде дощ, і буде врожай, – розповідає Ганна Желяскова. – Що для наших предків було найважливішим? Вони займались землеробством, тому життя залежало від врожаїв. Хліб був найважливішим.
Господарі будинків радо зустрічали дівчат, дарували їм борошно, олію, яйця. Але яйця обов’язково розбивали у бідончик: вважалося, що вони символізують град, який нашкодить полям.
А ще по подвір’ю катали сито: якщо воно впаде вниз дном, то буде дощ – таке було повір’я.
– Нам було цікаво ходити по хатах, співати пісні, і за це нам давали солодощі, для нас це було щастя, – розповідає Ганна. – В цей день всіх обливали водою – дітей і дорослих. Не жаліли воду. Що цікаво: хлопчиків на свято не брали – воно було суто дівоче. Тому підступні хлопці робили пастки на кожному кроці, зненацька вистрибували з кущів та поливали дівчат водою.
Після відвідування сусідів дівчата йшли до річки, щоб кинути віночки на воду зі словами: «Скільки в річці води – хай стільки буде жита». А потім розгорталася справжня мелодрама. Учасниці обряду з річкового мулу ліпили ляльку, на ім’я Керванчо*, клали її у маленьку труну, прикрашали квітами та гірко плакали над «покійником». Хоронили на березі річки чи пускали труну по воді.
– Вже ніхто не знає, хто такий Керванчо, – каже Ганна. – Для чого це робили, я не знаю. Але ми дуже плакали.
Останній ритуал цього дня – приготування пирога з продуктів, що дали односельці.
– Нам дорослі не допомагали, ми самі все робили, – згадує Ганна Желяскова. – Того дня ми почувалися дорослими, самостійними, і від цього звичайний пиріг нам здавався найсмачнішим.
– Тітка Мотя казала сусідкам: «Аді, подруги, збираймося на сидянку – та робота ніколи не скінчиться», – згадує Олена Іванова. – І ось ми брали гюзлємі, міліну (національні мучні страви з бринзою або сиром), хліб, яйця, кисле молоко, овочі – у кого що було, і йшли до тьоті Моті. Трохи пили вина, після чого танцювали хоро та співали. Ми з вдячністю згадуємо Мотрону Младінову і Яну Долгову, завдяки яким свято збереглося і сьогодні відновлюється.
Познайомилися ми і з жінками, які шанобливо ставляться до традицій, записують старі пісні, зберігають автентичні вбрання та прикраси.
Обов’язковим елементом одягу албанської жінки завжди був фартух, зазвичай темних кольорів, а на свята – яскравих.
– Пам’ятаю, що моя бабуся завжди тримала руки під фартухом, коли виходила з дому, – розповідає Галина Тащі. – Одного разу я запитала її – навіщо ховаєш руки? Бабуся пояснила: щодня ми працюємо в полі, на городі – і руки у нас не зовсім охайні. Тепер, коли я сама стала мамою та бабусею, і теж працюю в полі, розумію бабусю. Руки справді не відмиваються, скільки їх не три.
Любов Іванова – майстриня з плетіння традиційних круглих килимів зі старих речей. У двадцять першому сторіччі вони надають кожній хаті особливого тепла.
– Навчила бабуся, – розповідає пані Любов. – Вона подарувала мені свій крючок, який ще дід зробив з ложки – всі ці роки я використовую лише його. В’яжу взимку, коли більше часу. Замовляють люди, чимало килимів я зв’язала на замовлення етнографічних музеїв.
В Каракурті ми завітали у бібліотеку, щоб побачити – чи є книжки албанською мовою? Виявилось, трохи є, але…
– Ми не вміємо читати та писати албанською, – приголомшила нас бібліотекарка Марія Бітова. – Справа у тому, що наші пращури залишили рідні місця п’ять століть тому, коли Албанію захопили турки. Рятуючи свою мову, релігію, вони побігли спочатку до Східної Болгарії, де прожили три століття, а потім разом із болгарами перейшли сюди, у пониззя Дунаю, і розселялися на вільних землях. І весь цей час албанська мова передавалася просто з вуст у вуста, від батьків – дітям. Сьогодні наша мова вважається діалектом албанської.
Коли до нас приїжджають гості з Албанії, ми просимо їх привезти дитячі книжки, щоб ми могли з азів вивчати літературну мову.
– Я з юності закохана в рідну мову, – розповідає вчителька албанської Наталія Кірчєва. – Коли мені було вже сорок п’ять років, з’явилась можливість поїхати до Албанії, щоб пройти курси, і я стала студенткою. Спочатку на батьківщині пращурів я зовсім розгубилася – нічогісінько не розуміла! Щодня плакала. Але поступово вивчила мову, і ось зараз факультативно викладаю літературну албанську в школі. На жаль, з моїх учнів лише троє вільно розмовляють нею. Решта розуміють, але майже не розмовляють – не спілкуються з ними батьки албанською.
А ще албанці – справжні поліглоти. Більшість дорослих мешканців володіють п’ятьма мовами.
Так склалося, що в Каракурті мешкають не лише албанці. Тут були вулиці, на яких селилися болгари, гагаузи. В перший період існування села змішані шлюби були суворо заборонені, але ж серцю не накажеш.
– Моя мама – гагаузка, батько – албанець, а я вийшла заміж за болгарина, – розповідає мешканка Каракурта Олена Іванова. – Я знаю три мови.
– Мій тато в юності був на заробітках на Донеччині, де познайомився з мамою, вона була росіянкою, – розповідає історію своєї родини Олена Кірчєва. – Коли батьки переїхали до Каракурту, мама змогла вивчити лише окремі слова, але все розуміла. Так і жили: з мамою ми, діти, говорили російською, а з татом – албанською. Коли я вийшла заміж, моєю сусідкою стала болгарка, а з іншого боку жив дідусь-гагауз. Якщо до мене літня людина звертається, я ж маю відповісти її мовою – ось так ми і вчимо всі мови.
– Мешканці Каракурту – яскравий приклад того, як треба жити у злагоді і порозумінні, – каже Наталія Кірчєва. – Якщо не володієш мовою сусіда, намагайся зрозуміти і поступово опановуй його мову. Наші пращури навіть румунську вивчали, коли Бессарабія опинилась під юрисдикцією Румунії.
Якщо ви завітаєте в Каракурт, то звернете увагу на старі криниці, які є на кожній вулиці. І хоча сьогодні у багатьох тут є артезіанські свердловини, старі джерела води намагаються зберігати.
Одне з таких знаходиться на обійсті Іванових. До старої криниці зроблено окремий вхід – і хвіртка завжди відкрита для всіх.
– У нас із чоловіком вдома три джерела води, – розповідає Олена Іванова. – В одній криниці вода привізна, в іншій збирається дощова з дахів, також беремо воду зі старої криниці, в яку встановили електронасос, бо вона дуже глибока – 46 метрів. І ми беремо воду, і сусід бере – усі можуть брати. За моїми підрахунками, цій криниці не менше ста п’ятдесяти років. Це – не наша власна криниця, не ми її копали, ми лише облаштували, і вода – для всіх. Є правило: чим більше береш води, тим краще вона прибуває.
Відомо, що каракуртом називають чорного отруйного павука. Невже село назвали на його честь? Про це ми запитали вчительку албанської мови Наталю Кірчєву.
– У назві села два кореня – «кара», що з тюркської «чорний». «Курт» можна перекласти, як павук, черв’як і вовк, – пояснила вчителька. – Тож є три версії, і ми не знаємо, яка з них правильна.
«В албанському обряді «Пеперуда», під час якого дівчата просять дощу, ритуал поховання ляльки «Керванчо» з глини пов’язаний зі звичаями вшанування предків.
Поховання ляльки є обрядовим актом, який служить основою для встановлення генетичних зв’язків свята «Пеперуда» із вшануванням померлих, що вказує на закликання предків в рамках ритуалу викликання дощу».
Єрмолин Денис Сергійович: «Весінньо-літні обряди. Етнографія Балканських країн – Навчальний посібник. Погрібально-поминальна обрядовість албанців Буджаку».
У деяких регіонах, якщо обряд Пеперуда не приносив дощу, проводили додатковий ритуал з глиняною лялькою, яку часто називали «Герман». Її ліпили із землі або глини, ховали у маленькій труні, оплакували, а іноді навіть відкопували через дев’ять днів і кидали в річку, щоб посилити викликання дощу.
Більше про свято Пеперуда, побут албанців, які зберігають свої традиції, та рецепт простого пирога – в нашому відео на ютуб-каналі «Одеське життя».
Проєкт «Мультикультурна Одещина» підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Його зміст є виключною відповідальністю видання «Одеське життя» і не обов‘язково відображає позицію Європейського союзу.
