Світлий інтер’єр, столики на двох, запашні напої та розмаїття десертів – на перший погляд, класична кав’ярня у середмісті. Та у випадку Вікторії Трибушної – це спосіб пережити втрату коханого.
Її чоловік Андрій Муравський пішов на фронт добровольцем, хоча через вік і стан здоров’я його взяли не одразу.
Пара будувала спільні плани, які збиралася здійснювати після завершення війни. Одним із пунктів було відкриття кав’ярні, з якої мав розпочатися сімейний бізнес.
Однак на початку 2023 року Андрій загинув у боях під Бахмутом.
Коли Вікторія хоч трохи оговталася після втрати, то вирішила, що в пам’ять про коханого має реалізувати їхню спільну мрію. За пів року жінка відкрила у Львові кав’ярню "Кава на двох", за допомогою якої прагне донести важливість людських взаємин та проведеного разом часом.
Андрій – корінний львів’янин, батько трьох дітей та дідусь. До початку повномасштабної війни він мав стабільний бізнес – виготовляв меблі на замовлення.
Вікторія родом із Херсона. Вона – фахівчиня у сфері бухгалтерії та фінансового аналізу. У 2017 році в пошуках кращої освіти для свого сина жінка переїхала до Львова.
Пара познайомилася вже у зрілому віці – Андрію було під 50, а Вікторії – за 40. На той момент обидвоє мали за спиною чималий життєвий досвід та завершені минулі стосунки.
"Було відчуття, що це те саме "останнє кохання" – яскравий спалах, чуттєвість. Я зрозуміла, що заради такого варто їхати за 1000 кілометрів від дому і переживати все те, що було у попередніх стосунках", – ділиться Вікторія.
На початку повномасштабного вторгнення жінці здавалося, що за кілька тижнів ситуація налагодиться. Та Андрій мав іншу думку: він розумів, що війна буде довгою, а її наслідки можуть виявитися непередбачуваними. Тому чоловік вирішив добровільно стати на захист країни.
"Андрій від природи був воїном, борцем за справедливість і чесність. У нього все завжди мусило бути чітко за інструкцією. Він не розумів, як це – зробити щось проти правил.
Андрій завжди був національно свідомим – це риса, яка передається з покоління в покоління. Любов до Батьківщини йому прищеплювали ще з дитинства", – розповідає Вікторія.
Та спершу Андрія не хотіли брати на службу. Перепоною стали стан здоров’я та вік – на той момент йому було 50 років.
"Андрій пішов до військкомату, його відправили на медкомісію, але за станом здоров’я не взяли. Потім він спробував приєднатися до добровольчого батальйону, який тільки-но формувався. Там відмовили через вік. Тоді тривав також набір до 103-ї бригади – знову не пройшов медкомісію.
Але потім все ж Андрія взяли – до 125-ї бригади. Але і тут не обійшлося без пригод. У навчальній частині він пошкодив ногу – йому наклали гіпс і дали два тижні лікарняного. Я ще тоді казала: "Може, це такий знак зверху, що не треба цього робити?" Але тоді я жартувала", – згадує Вікторія.
Саме рішення піти добровольцем підштовхнуло пару узаконити свої стосунки. Ініціатором став Андрій – він розумів, які ризики його підстерігатимуть на фронті.
"Коли тобі вже 45+, то починаєш більш прозаїчно ставитися до цих офіційних печаток, документів. Змінюються погляди на життя – більше цінується людина, почуття, комфорт і взаєморозуміння.
Та коли Андрій вирішив іти добровольцем, то хотів, щоб я могла представляти його інтереси у разі чого. І йому також було важливо знати, що вдома є дружина, яка на нього чекає", – каже Вікторія.
На службу Андрій відправився у березні 2022 року. Тоді ж до лав ЗСУ приєднався на той момент 18-річний син Вікторії – Валерій. Різниця у їхніх наказах була лише у кілька днів.
Андрій починав воювати на Харківщині, потім недовго пробув на Сумському напрямку, а в січні 2023 року його перевели на Донеччину.
"18 січня в Андрія був день народження. Я вже купила квитки на Суми, щоб поїхати привітати. Пам’ятаю, була глибока ніч, і тут він пише, що їх переводять на Бахмут.
6 лютого Андрій вийшов на завдання і мав повернутися за 2-3 дні. Він попереджав, що ситуація дуже важка, тому може затриматися. Зазвичай, коли вони виходили, Андрій завжди писав смс або телефонував. І тоді я видихала. Але того разу так нічого і не дочекалася – 8 лютого мені принесли сповіщення про загибель. Життя Андрія обірвалося за день до цього", – розповідає Вікторія.
Попри сповіщення, жінка до останнього не могла повірити в загибель коханого. Вона зверталася й до військкомату, й безпосередньо до командування у надії, що вони щось наплутали.
"Незадовго до цього хлопці переганяли зі Львова на фронт машину, яку ми їм придбали. Андрій якось не подумав, що можна було поїхати з ними. Наступного разу вони мали їхати 14 лютого. Ми вирішили, що Андрій приїде з ними. Але на День закоханих я була в морзі на упізнанні.
І допоки не побачила тіло Андрія, я ще чекала на смс зі словами, що вони вийшли", – ділиться Вікторія.
Коли Андрій служив, Вікторія часто приїздила до нього на зустрічі. Щоб хоч якось підтримувати свій моральний стан, вони любили обговорювати, що робитимуть після завершення війни. Надія на майбутнє допомагала переживати складні часи.
"Коли чоловік на фронті, а дружина в тилу – це міняє абсолютно все. Емоційно і психологічно ви стаєте одним цілим. І починаєте формулювати бажання з позиції сім'ї як єдиного організму.
Це був тільки перший рік повномасштабного вторгнення, але емоційно вже було складно. Щоб пережити це, треба стимул – розуміння, що на тебе чекає в кінці. Тому ми постійно обговорювали майбутнє, складали плани, що робитимемо "після того, як", – пригадує Вікторія.
Серед пунктів був відпочинок. Вибір впав на Грецію – дуже вже парі сподобалися тамтешні краєвиди на фото з інтернету.
Одного разу під час такої розмови Андрій сказав Вікторії: відкриємо кав’ярню. Тоді жінка увімкнула свого внутрішнього бухгалтера і почала складати покроковий план, який допоміг би втілити це бажання у реальність. Вікторія почала цікавитися кавою та способами її заварювання, підшукувати обладнання, вивчати всі нюанси відкриття кав’ярні.
Та коли сталося найстрашніше – її руки опустилися.
"Лише за пів року я зрозуміла, що маю втілити нашу спільну мрію. Відпочинок навіть не розглядала – без Андрія Греція мені була вже зовсім недоречною. А створення сімейного бізнесу – це ніби його продовження", – каже Вікторія.
Вона підійшла до цього питання із ноткою перфекціонізму. Спершу жінка закінчила навчання з відкриття кав’ярень для ветеранів і членів їхніх родин. Потім Вікторія пройшла курс із бізнесу від Львівської міської ради, після якого студентам дали можливість виграти ваучерну підтримку на відкриття. Так жінці вдалося отримати компенсаційний сертифікат на 300 тисяч гривень.
З цього моменту почалася активна робота. Спершу був пошук приміщення. Тоді на допомогу Вікторії прийшов побратим сина жінки – його рієлторська агенція надала свою експертку.
Серед вимог до приміщення були близькість до дому, розвинена інфраструктура та площа до 40 квадратних метрів. За три місяці вдалося знайти найкращий варіант – на проспекті В’ячеслава Чорновола.
"З документами й погодженнями проблем не було. У Центрі підтримки підприємництва, в якому я навчалася, ми склами список потрібних дозволів та відомств, до яких треба звертатися. Якщо у процесі виникали питання – мені з усім допомагали", – зазначає Вікторія.
Наступними етапами були ремонт та закупівля необхідного обладнання.
"Ремонт, мабуть, був найскладнішим процесом. Я погано в цьому розбираюся, тому все було на довірі, на правильних підрядниках. Але мені пощастило з людьми, які брали участь у відкритті. Знайома дизайнерка зробила найкращий проєкт, який можна було собі уявити на тій площі – 30 квадратних метрів. А орендодавець допоміг з ремонтною бригадою", – каже жінка.
28 березня 2024 року кав'ярня "Кава на двох" відкрила свої двері для відвідувачів.
"У перший день не було усвідомлення – тільки паніка. Коли о 9-й ранку зайшов чоловік і попросив зробити каву, в мене в голові не вкладалося, що це мій перший гість. Я просто була в стані шоку.
Усвідомлення прийшло за тиждень-два. В один із днів, коли вже гості пішли, я прибрала, закрила заклад, сіла й подумала: "Андрію, ми це зробили", – пригадує Вікторія.
Концепція закладу закладена у його назві. "Кава на двох" – це затишне місце, яке створює сприятливі умови для спілкування. Тому столики у кав’ярні розраховані саме на пари – та не лише романтичні.
"Гості інколи жартують: "А якщо я сам, мене не впустять?" Я кажу: "Тоді я буду другою". Адже це не лише про кохання, а загалом про спілкування – з друзями, з дітьми, з колегою", – зауважує Вікторія.
Назву "Кава на двох" жінка побачила випадково ще під час навчання й зрозуміла: це саме те, що треба.
"Я не люблю прямі прив'язки до імен. Думала скласти абревіатуру з наших імен. А тоді десь випадково побачила назву "Кава на двох". Чи то була книжка, чи фільм – не згадаю. Але одразу зрозуміла, що саме ця назва уособлює мою ідею", – розповідає Вікторія.
Вона перевірила, чи ніхто її не запатентував, а тоді подала на реєстрацію торгової марки.
Прямих згадок про Андрія у кав'ярні Вікторія не залишила свідомо. Каже – не хоче, аби там панувала енергія смерті.
"Я проти таких парастасів у закладах. Кав'ярня – це місце для романтичних зустрічей, спілкування, відпочинку. Якщо приходить молода пара на перше побачення і бачить енергію смерті та загибелі – це вже зовсім не те.
Кав'ярня – це про життя, кохання, майбутнє. Для мене особисто там є пам'ять в усьому, вона там витає у повітрі. Але це не про парастас чи іконостас. Нести пам'ять можна іншими способами. Тим паче у нас є табличка, що це ветеранський бізнес. Це вже дає поштовх задуматися", – пояснює жінка.
Вікторія не тільки засновниця та керівниця кав’ярні – вона власноруч готує десерти для своїх гостей. Меню закладу є досить розмаїтим – чизкейки, панакоти, крем-брюле, мусові десерти, наполеони, медовики, тарти.
"Коронного десерту в мене немає, бо я люблю дивувати. Не може людина постійно їсти одне й те ж саме. Всі ми хочемо різноманіття. Тому я періодично корегую меню та додаю нові смаки до класичних десертів", – розповідає жінка.
Наразі колектив "Кави на двох" невеликий – Вікторія та дві баристи. У перші два місяці жінка взагалі працювала одна.
"Це класний досвід. Зразу бачиш всі свої плюси та мінуси. Деяких гостей я знаю поіменно – хто чим живе, хто змінив роботу, хто відкрив свій бізнес.
Я все вмію. Можу спекти, зварити каву, прикрасити, обслуговувати, прибирати. У мене імунітет до всього. Я можу будь-яку штатну одиницю та будь-який процес закрити собою. Це і є мікробізнес. Але мене це зовсім не дратує", – розповідає Вікторія.
Минулого року Вікторія разом із сином зробили першу спробу масштабувати бізнес – придбали ще один заклад. На жаль, економічно витягнути його не вдалося.
"Ми спробували попрацювали, але це виявилося нерентабельно. Тоді я без проблем продала цей заклад. Але ця "Кава на двох" – зовсім інша справа. Тут ідея закарбована в стінах. І я буду робити все, щоб цей заклад жив", – розповідає жінка.
Часом справи у закладу йдуть не так гладко, як би цього хотілося. Та все ж Вікторія пишається кав’ярнею та задоволена, що їхню з Андрієм мрію вдалося реалізувати.
"Чи буває у мене розпач? Буває. Коли трапляються якісь труднощі, ти розумієш, що знову треба вирулювати з них самій. А єдиний радник – це фотографія. Такі моменти дуже складні", – ділиться жінка.
Зараз Вікторія розмірковує над відкриттям кондитерського виробництва – аж настільки ця справа запала їй у серце.
"Бізнес – це про розвиток. Якщо я вже взялася, якщо вдихнула в нього ідею, то він має рости", – стверджує жінка.
"Кава на двох" стала для неї способом пережити втрату чоловіка та донести думку, що треба цінувати кожну мить разом.
"Я для себе зробила такий висновок після пережитого, що у нас є два ресурси, які неможливо повернути. Це люди та час. Все інше можна відновити.
Тому не втомлюся розповідати про важливість спілкування, проведення часу з близькими та коханими. Як кажуть на Галичині, треба набутися одне з одним", – наголошує жінка.
Альона Павлюк, "Українська правда. Життя"
