Його методи суперечать класичним підручникам з медицини. А результати лікування вражають навіть скептиків. Але сам професор Вагіф Мамедович Рахманов запевняє, що це – не магія, а тяжка праця яй його, так і пацієнтів.

За понад 40 років медичної практики він довів те, у що багато хто не вірив: невиліковних хвороб у психіатрії майже не існує. Потрібен лише правильний підхід – глибокий, всеохоплюючий, не фармакологічний. Підхід, який бере до уваги не лише тіло, а й душу. Журналісти “Наше місто” розповідають детальніше про роботу НДІ “Дитячої та сімейної психіатрії, психотерапії, психології, медичної та психосоціальної реабілітації”,  що працює у Дніпрі під керівництвом професора Рахманова.

На перший погляд, цей заклад зовсім не схожий на типову лікарню. Затишна, зелена територія з квітучими клумбами, чудернацькими деревами та фонтаном створює атмосферу спокою й гармонії. Тут безліч тварин та птахів, а доброзичливий персонал і загальна дружня атмосфера додають тепла цьому особливому місцю. Інститут більше нагадує санаторій чи парк, ніж медичний заклад.

Медичний центр, який створив Вагіф Рахманов у Дніпрі, — не має аналогів у світі. Це єдиний інститут, який працює виключно немедикаментозними методами лікування психоневрологічних захворювань у дітей і дорослих. 

-До цього я довго працював у психіатричній лікарні, завідував відділенням, — згадує професор. – Потім створив цей заклад. Завдяки підтримці влади ми отримали приміщення й заснували науково-дослідний інститут.

Тут немає аптек. Немає курсів антидепресантів. Натомість — розмови, гіпноз, індивідуальні плани корекції, психотерапія. Тут дитина може гратись, дорослий — говорити те, що думає, а мати — вперше за довгий час радіти досягненням своєї дитини.

-Бувало й до 300 гіпнозів на день, а це титанічна праця, — пояснює Вагіф Мамедович. – Зараз ми використовуємо гіпноз вибірково. Лише за згодою пацієнта чи батьків дитини. Це дуже потужна методика, але вона має бути добровільною.

За 40 років діяльності професор Рахманов створив понад 500 наукових робіт, 7 патентів, 3 винаходи та 38 раціоналізаторських пропозицій. Його методики, засновані на вербальній психотерапії, гіпнозі успішно застосовуються при лікуванні складних психоневрологічних станів, включаючи: аутизм, затримки психічного, мовного та моторного розвитку, дитячий церебральний параліч, анорексію, булімію, тики, фобії, заїкання, емоційні розлади тощо.

-Усе, що ми робимо — на межі медицини, психології, філософії, – говорить Рахманов. – Я не вигадую, я лише продовжую те, що колись робили Гіппократ, Геракліт. Я нещодавно був у Греції, де вони колись працювали. Нагадаю, що у V столітті до нашої ери лікували без таблеток. І ми це робимо зараз.

Це не культ, не альтернатива офіційній медицині. Це інший вектор науки, в основі якого — глибоке розуміння людини. У Дніпро, по допомогу до професора Рахманова їдуть представники різних національностей та віросповідань. 

-Україна – моя країна, кращої немає, – підкреслив професор Рахманов. – Мої діти народилися тут. І я працюю тут, бо знаю, що кожна дитина має право на повноцінне життя. 

Методика професора Рахманова — це не набір простих рецептів. Це система з авторських підходів, які він створював упродовж десятиліть. 

-У нас понад 40 методів лікування, – каже Вагіф Мамедович. – Усі науково обґрунтовані, опубліковані. Я не можу описати всі — це роки роботи. Але вони мають одну мету: ми лікуємо не симптоми, а людину.

У цьому і полягає відмінність від класичної медицини. Професор переконаний: всі захворювання так чи інакше пов’язані з психікою, і саме через неї — через слово, контакт, роботу з підсвідомістю — можна впливати на тіло.

-Я не проти ліків, але вони мають бути останнім кроком, — пояснює він. – Ми лікуємо без пігулок, тому що організм сам має колосальні резерви. Їх лише потрібно правильно активувати.

У нього одужують навіть ті, кому діагностували безпліддя. Понад 300 жінок, що проходили лікування в інституті, згодом народили дітей. Не завжди це медичне безпліддя — часто воно психогенне, каже лікар.

-А ще буває, що коли дитина одужує, родина раптом наважується на ще одну дитину, — розповідає він. – А потім на третю. Є у мене пацієнтки, у яких тепер п’ятеро дітей. Це і є ознака одужання — коли сім’я починає знову жити повноцінним життям.

Особливий акцент — на родині. Професор стверджує: вилікувати дитину неможливо, якщо не вилікувати її близьке оточення.

-Як можна допомогти хворому, якщо його мати щодня думає про самогубство, — наголошує він. – Ми спершу стабілізуємо сім’ю. Лікуємо не лише дитину, а й її мікросередовище. Це — основа. 

Вагіф Мамедович Рахманов, заслужений лікар України, академік, доктор медичних наук, психіатр і психотерапевт, який здебільшого працює у тих випадках, коли традиційна медицина безсила. І доводить – навіть найтяжчі психоневрологічні захворювання можна лікувати без медикаментів.

– До мене приходили пацієнти, яких роками лікували таблетками, – розповідає професор. – Я ж розробив власну методику – без ліків. Ми щодня приймаємо до 130 пацієнтів. І це моя свідома місія – допомагати тим, хто втратив надію.

Його кабінет — це окремий світ: на полицях безліч книг, на стінах – фото наставників. Вагіф Рахманов із повагою згадує людей, які сформували його як лікаря. Борис Карвасарський, Володимир Павлов та інші. Але найпершим учителем був батько — педагог і медик, який прищепив любов до професії.

-Мій батько навчав мене не лише робити уколи, – каже професор. – Саме він навчив мене головному – бути лікарем не руками, а серцем.

На полиці – фігурки, що зображають Вагіфа Рахманова. Це подарунки вдячних родин, які після лікування у професора почали жити заново.

-Я працюю з восьмої ранку до дев’ятої вечора, — усміхається він. – Буває, що і у суботу, і у неділю. У мене немає вихідних. Моє хобі – це моя робота.

За сорок років роботи через його руки пройшли десятки тисяч пацієнтів. Діти з аутизмом, затримкою розвитку, ДЦП, розладами харчування. Дорослі з депресіями, неврозами, фобіями. Батьки, яким інші лікарі казали «готуйтеся до найгіршого», після курсів у його НДІ побачили перший крок своєї дитини, почули перше слово. 

Регалії професора Рахманова не вмістити на один аркуш, але краще за все про нього говорять історії одужання пацієнтів.

Для сотень батьків, які борються за майбутнє своїх дітей, цей інститут – остання надія. Одна з них — молода матуся з Києва. Вона привезла сюди свого 11-річного сина Данііла. Його діагноз — аутизм.

-Ми стикнулися з проблемою від самого народження, – розповідає жінка. – Спочатку думали, що син просто неспокійний, не такий, як усі… Але вже у півтора року я зрозуміла — щось серйозне. Не було жодного контакту з дитиною. Він не реагував ані на ім’я, ані на мене…

Даніілу поставили діагноз аутизм ще у ранньому віці. Хлопчик був некерованим, гіперактивним, абсолютно безстрашним.

-Він просто бігав без зупину, – пригадує Надія. – Не говорив, не розумів, що я до нього кажу. Це було страшно. Нас всюди сприймали як безнадійних. Вчителі не знали, що з ним робити. 

Лікарі пропонували стандартне лікування — психотропи. Надія каже, що це було неприйнятно для неї.

-У нашій країні аутизм не лікують, його лише приглушують, – вважає мама. – Роблять з дитини овоч. Мені всі лікарі радили препарати. Але я бачила дітей на таблетках, я не хотіла такого для Данііла.

Порятунок прийшов випадково. В розмові зі знайомою жінка дізналась про професора Вагіфа Рахманова. Що у Дніпрі він займається дітьми з аутизмом, використовуючи нетрадиційні методи лікування.

-Це було наче знак, – каже Надія. – Ми приїхали сюди, коли сину було три роки. Він ще ходив у памперсах, не розмовляв. Але вже після першого ж етапу лікування — він пішов на горщик. Я тоді не могла повірити своїм очам.

Лікування у професора Рахманова побудоване на поєднанні фізіотерапевтичних процедур, гіпнозу, роботи з нервовою системою та відмові від медикаментозної блокади.

-Професор одразу сказав — без таблеток, – додає жінка. – І ми жодного разу їх не приймали. Усі зміни — тільки завдяки цим процедурам. Спочатку — невеликі. Потім синочок почав впізнавати мене. Реагувати на ім’я. А рік тому — заговорив.

Сьогодні Данііл навчається за звичайною шкільною програмою. Вдома, звісно, потребує додаткових пояснень, але повністю тягне матеріал. Його інтелект, каже Надія, «розблоковано».

-Раніше мені казали, що він буде “овочем”, що розвитку не буде, – зізнається жінка. – А зараз він читає, рахує, виконує завдання. Є діти, яким допомогло швидше. Нам треба було більше часу. Але головне — результат є. 

Не лише Даніїл отримав допомогу. Надія зізнається, що після виявлення хвороби у сина – у неї самої почалися панічні атаки. Антидепресанти не допомагали, ситуація з часом лише погіршувалась. 

-Я не могла виходити на вулицю, – пригадує жінка. – Кожна спроба — і у мене напад. Було страшно. Але тут, в інституті у професора, мені теж допомогли. Без препаратів. За 10 днів  – і я живу повноцінним життям!

Ба більше, сьогодні Надія навіть чекає на другу дитину. Каже, що раніше не уявляла собі цього — страх і зневіра сковували її життя.

-Мені страшно подумати, що буде, коли професор перестане працювати. Я не знаю в Україні жодного іншого лікаря, хто міг би дати результат. Ми з Києва. Там багато можливостей, клінік, але всі зводяться до того самого — таблетки. 

Сім’я приїжджає до Дніпра кожні 3-4 місяці. Цей період живуть на зйомній квартирі, але, як каже Надія, воно того варте.

-Ми бачили сотні дітей і бачили результат, – запевняє жінка. – Я не знаю жодної родини, якій би зовсім не допомогло. Комусь більше, комусь менше, але прогрес — є. А значить, є і надія, що наш син повністю одужає.

Через повномасштабне вторгнення вже понад три роки Марія Ігорівна та її син живуть у Польщі, але кожні три місяці знову повертаються в Україну — до Дніпра. Туди, де почалася історія справжнього прориву у лікуванні хлопчика.

-До війни ми жили у Нікополі, — розповідає Марія. – Тоді також лікувались у Дніпрі. Восени буде вже п’ять років, як ми їздимо до професора.

Її сину майже дев’ять. Вперше до професора вони приїхали, коли йому було 3 роки і 10 місяців. За цей час вони пройшли 14 курсів лікування. І кожен раз — це був крок уперед.

-Мені здається, що проблеми були вже з самого народження — він пізно почав тримати голівку, пізно ходив, – пригадує Марія. – Ми об’їздили багато міст України. Спершу нам ставили затримку мовного розвитку, потім — психомовного. А потім уже — розлад аутичного спектру.

Коли хлопчик потрапив до професора, він не вимовляв жодного слова.

-У нього не було ні звуків, ні слів, – згадує Марія. – Навіть “мама” чи “тато” не казав. Поведінка була дуже складна — не грався з дітьми, тікав, міг роздягнутися посеред вулиці… Їв тільки хліб, воду і якийсь йогурт. Це було дуже важко.

І саме тоді, коли, здавалось би, все вже було перепробувано, з’явився промінь надії. Родина дізналась про Науково-дослідний інститут “Дитячої та сімейної психіатрії, психотерапії, психології, медичної та психосоціальної реабілітації”. 

-Ми пролікувались перший раз і поїхали додому, – додала Марія. – І десь через два місяці він сказав “мама” і “тато”. Але не просто сказав – він почав усвідомлено звертатися до нас. Він кликав мене з іншої кімнати! Це було наче диво.

Далі — більше. З кожним новим етапом з’являлися нові слова, звуки, розуміння. Після третього курсу хлопчик уже знав алфавіт — і український, і англійський. А після четвертого — почав будувати речення.

-Зараз він навчається у польській школі й паралельно онлайн в українській, за звичайною програмою, – додала Марія. – Без інклюзії. Все на рівні з іншими дітьми: письмо, математика, читання.

Та життя з аутизмом — це постійна адаптація. Навіть попри прогрес, попереду ще багато роботи.

-Так, він зараз розмовляє, може сказати, що болить, або чого не хоче, – додає мама хлопчика. – Але сам питань не задає. Не розуміє часу. Якщо я кажу “через тиждень”, — для нього це пустий звук. Тому ми продовжуємо їздити. І будемо їздити, поки є можливість і дасть Бог здоров’я.

Відстань від Польщі до Дніпра — понад півтори тисячі кілометрів. Вони долають її кожні три місяці. 15 днів інтенсивної терапії. Масажі, гіпотерапія, зоопсихотерапія, голкотерапія, корекційні заняття, сенсорні тренінги, гіпноз.

-Тут є навіть методика, коли дитина закриває очі й вуха, і ходить спеціальними тропами, – каже Марія. – Це тренує мозок. Все разом дає результат. Ми відчуваємо кожну зміну.

На жаль, у Польщі, де вони нині мешкають, такого лікування просто не існує.

-У них інша філософія — просто живіть із цим, – пояснила Марія. – Є якісь заняття, але ніхто не працює на результат. Але там краще ставлення до особливих дітей. У нас, на жаль, суспільство ще не готове. Дуже хочеться, щоб це змінилося.

Марія не скаржиться і не очікує на співчуття. Вона просто хоче, щоб її син мав шанс на повноцінне життя. І такий шанс вони знайшли Дніпрі.

-Ми також займаємось у логопеда, – розповідає Марія. – І те, що ми раніше з дитиною вчили, наприклад, півроку — після лікування у професора він опановує за місяць. Набагато швидше йде розвиток, краще сприймає матеріал, легше запам’ятовує. Зовсім інша дитина. Це варте будь-яких зусиль.

Марія — одна з сотень, можливо, тисяч мам, які впевнено ведуть свою дитину крізь світ, який часто не розуміє, не сприймає, не підтримує таких дітей. Але вона не здається. Бо бачить результат. Бо вірить у сина. 

Інна та її син Семен перебувають на шостому етапі лікування в Науково-дослідному інституті дитячої та сімейної психіатрії у Дніпрі. Жінка вже знає кожен кабінет і кожного фахівця поіменно. Її шестирічний син Семен тримається поруч, не випускаючи мамину руку. Колись він не міг самостійно стояти на ногах, а сьогодні — впевнено крокує коридором медичного закладу.

— Ми з Донецька, потім жили у Харкові, – розповідає Інна. – Коли почалися активні бойові дії, мусили переїхати до Дніпра. І вже тут ми дізналися про клініку професора Рахманова, яка займається особливими дітками.

Семен народився з хорошими показниками, але вже з трьох місяців почалися тривожні дзвіночки: він не тримав голівку, не реагував на обличчя мами, не встановлював зоровий контакт. 

-Жоден лікар тоді нам не сказав, що це — важливі симптоми, – розповідає Інна. – Вже пізніше, коли Семен не сідав, не розмовляв, ми зрозуміли – щось не так. Семен пішов тільки у два роки. Ми довго шукали, куди звернутись. У багатьох клініках пробували мануальну терапію, масажі, медикаменти, але вагомих результатів не було.

У дніпровському науково-дослідному інституті Інна знайшла не лише професійних лікарів, а й надію на зміни. Після першого двадцятиденного курсу реабілітації Семен змінився.

– Раніше синочок не міг ходити самостійно, – розповідає жінка. – Ми тримали його за руки, інакше падав — лоб постійно був забитий, руки й ноги ніби жили окремо. Але вже після першого етапу лікування у дитини з’явилася координація.

Покращення відбувалося поступово, з кожним новим курсом. Моторика стабілізувалася, а з нею — і мова. Раніше Семен вимовляв лише «мама» та «тато», зараз — цілими реченнями пояснює, що його турбує.

– Він прийшов і каже: “Мама, я їв цукерку, тепер болить зуб”. Він вже може сам висловити, що йому болить, що він хоче. У нього з’явилась потреба спілкуватися. Це такий прорив!

У Семена – органічне ураження головного мозку. Ймовірно, причина – внутрішньоутробна інфекція або перинатальна травма. Остаточного підтвердження немає, але діагноз звучить чітко: затримка психомовленнєвого розвитку, гіперактивність, дефіцит уваги.

– Нам тут допомагають спеціалісти, – додала Інна. – Після другого й третього етапу у дитини — стовідсоткове розуміння мови. Він чудово розуміє звернення, почав самостійно висловлюватись. Поки що є проблеми з артикуляцією, не всі звуки вимовляє, але працюємо над цим.

Вони приїхали на перший курс, коли сину було майже чотири роки. Інна переконана: чим раніше звернутися по допомогу, тим легше дати дитині поштовх у розвитку.

— Якби ми почали раніше, коли треба було просто підтягнути концентрацію, він би вже давно бігав і розмовляв, – упевнена Інна. – Але ми вже приїхали з великим “багажем” проблем.

Зараз же, за словами Інни, їхня головна мета — підготувати Семена до школи. 

— Ми приїхали з конкретним запитом — підтягнути увагу, зібраність, навчити його спокійно сидіти, слухати, бути включеним у процес, – додала мама хлопчика. – Це дуже важливо перед школою.

Людмила пам’ятає той момент, коли все почалося. Її син з самого народження мав проблеми зі здоров’ям. 

-Коли синові було два місяці, лікарка нам порадила почитати в інтернеті про аутизм, — згадує вона. – Я спершу навіть не повірила, що аутизм може бути у двомісячної дитини.  Ситуація ускладнилася тим, що хлопчик поводився дуже неспокійно — кричав, коли приходила стороння людина, і одразу ж заспокоювався, щойно вона виходила.

Відтоді почався безкінечний пошук методів вирішення цієї ситуації, числені клініки і лікарі: неврологи, психологи, психіатри. 

-Чесно, професор Рахманов — це вже була наша крайня точка, — говорить Людмила. – Я знала про нього вже давно, бо знайома їздила сюди з дитиною і розповідала.

Перші сеанси проходили у психіатричній лікарні, де раніше працював професор Рахманов. Тепер вони вже приїздять лікуватися до інституту. 

-У нас, слава Богу, син вже закінчив другий клас, потихеньку читає, пише, рахує, – ділиться Людмила. – Ходить у звичайну школу, хоч і в інклюзивний клас, а поруч із ним сидить асистент. Вчителька навіть каже, що звичайні діти повинні рівнятися на нього, а не навпаки.

Війна внесла свої корективи — курс довелося перервати, але у 2023 році вони знову повернулися до лікування. Тоді ж сталася ще одна несподіванка в їхній родині. 

-Після одного із прийомів професор підійшов до мого чоловіка і сказав, що у нас буде третя дитина, – розповідає Людмила. – Я спершу не повірила, але у грудні  дізналася, що вагітна. 

Вона зізнається, що це була неочікувана, нелегка новина, особливо враховуючи всі переживання через військові дії, зокрема окупацію Ірпеня.

 -Я тоді була на третьому місяці вагітності, – пригадує Людмила. – Виїжджали за дві години до повної окупації, почався обстріл машини. Я так кричала… дякувати Богу, що ми виїхали.

У серпні 2022 року у родині народилась дівчинка. Тепер у Людмили — троє дітей. Жінка каже, що одна з важливих частин лікування у професора – підтримка усіх членів родини. 

-Професор ставить голки і батькам, бо, як він каже: “Хворі діти — це хворі батьки. Діти будуть здорові, тільки якщо батьки будуть здорові”, — пояснює Людмила. – Після першого сеансу мені здавалося, що у мене виросли крила. Відчуваєш, що все зможеш. Головне — вірити. Зараз я не маю проблем зі здоров’ям.

Анжеліка разом з п’ятирічною донькою приїхала у Дніпро з Черкас. Вона добре знає, що таке невідомість, безсонні ночі та нескінченні пошуки порятунку.

-У нас була величезна проблема з тонусом у дитини, — ділиться Анжеліка. – Весь її організм був у напрузі з самого народження. Коли їй виповнилось п’ять місяців, вона почала більше рухатися і ми зрозуміли, що рухи дуже обмежені. Вона не сіла вчасно, не поповзла, не пішла. Ми бачили, що все через надмірний тонус.  

Вони обійшли безліч неврологів, клінік, спробували альтернативну медицину. Навіть вдавалися до БАДів.

-Так, якісь покращення були, але тільки ми припиняли — все зникало, – згадує жінка. – Це як крок вперед — і два назад. Ми втрачали час.

Коли дізналися про клініку професора Рахманова у Дніпрі, вирішили ризикнути — і не пошкодували. Після першого етапу лікування все змінилось.

-Різниця стала помітна одразу, дитина нарешті почала спати, – додає Анжеліка. – А це основа. Якщо вона не спить — вона не відпочиває, не може працювати на заняттях. А зараз сон стабільний, ми навіть вагу почали набирати. За три місяці — два кілограми, а до цього за рік – ані грама!

Це не тільки лікування голками та медичними процедурами. Це ще й підтримка. Анжеліка особливо підкреслює спільноту, яка створилася тут.

-Тут кожна мама розповідає свою історію, всі підтримують одна одну, – ділиться жінка. – Ми всі різні, різна глибина проблем, але ефект є у кожного. І ми вирішили — ми не здамося, поки не допоможемо дитині на 100%.

Дівчинка почала краще розуміти мову. Анжеліка у захваті від позитивних змін.

– Тепер вона виконує складніші прохання: може сходити у ванну, відкрити пральну машинку, покласти туди брудний одяг, – радіє мама успіхам дівчинки. – Вона не просто чує — вона мене розуміє. Розуміння мови вже на 90% розвинулось. І я впевнена, що вона скоро почне говорити. 

Це вже третій етап лікування у клініці Рахманова, і кожен приїзд приносить нові зміни. 

-Раніше, коли ми хворіли, всі досягнення відкидалися назад, – розповідає Анжеліка. – Тепер навпаки — після ГРВІ у дитини прогрес! У розумінні, у поведінці.

Анжеліка вірить і бачить: методика працює. І не лише для дітей.

-Я сама постійно жила у стресі, – зазнається жінка. – Голова боліла, не проходила. Зробили мені один курс — 10 голок — і все. Головний біль зник! Як диво якесь. Чоловіку зробили — те саме. Я ж оптиміст, але навіть для мене це було несподівано.

Анжеліка тримає доньку за руку, посміхається. За її словами,  тут вона не лише рятує свою дитину. Вона повертає себе саму.

-За ці роки ми були всюди, – каже вона. – Навіть у США здавали аналізи. І ніхто конкретного нічого не казав. А тут є результат. І ми не здамося. Я знаю, що буде важко. Але я також знаю — буде краще. І я знаю точно — ми тут не дарма.

У коридорах медичного центру її впізнають усі. Вона посміхається, обережно крокує, але в очах — впевненість і спокій. Це Раїса Володимирівна Погребняк, жінка, яку тут поважають, впізнають і навіть називають символом молодості. Їй уже 78, але ніхто не вірить у цю цифру — ні медики, ні пацієнти.

– Усі навколо говорять, що я не старію, – запевняє Раїса Володимирівна. – Ні зморшок, ні вікових змін. 

Раїса Володимирівна лікується у професора Рахманова близько 40 років. Її історія — не просто про боротьбу з хворобами, а й про силу волі і вдячність лікарю за кожен новий день.

-У мене дуже хворе серце, діабет, гіпертонія та інші недуги, – розповідає жінка. – Але професор мені дуже допомагає.

Щороку вона приїздить сюди. І ці дні для неї як нове перезавантаження. Каже, що після курсу лікування почувається значно краще.

-Раз на рік я приїжджаю до нього, по 20 днів лікуюсь, – ділиться пані Раїса. – Ноги дуже боліли — проходить біль, зір покращився, легше дихається. Після цього курсу набагато краще все у мене у житті.

У клініці її називають «вічною». Медсестри жартують, що час обійшов її стороною. Але сама Раїса Володимирівна заперечує будь-які «чари» — все, мовляв, завдяки методикам професора.

-Завдяки йому я живу, — говорить вона твердо. – Дивлячись на мене і онук уже проходить тут лікування. Це — справа довіри, яка передається з покоління в покоління.

Її щирість і спокій справді вражають. Вона у житті ні на що не скаржиться і не нарікає на хвороби, хоча перелік її діагнозів довгий. І, мабуть, саме це — головний секрет її молодості.

Раніше ми писали: Гордість міста і країни: у Дніпрі живе донор-рекордсмен.

Категорія: Інтерв'ю, Новини Дніпра, Новини здоров'я Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня, Фотогалерея

Позначки: Головне, Здоров'я, Новини медицини Дніпра