У самому центрі Харкова під найбільшим міським термометром розташована станція метро "Історичний музей". Чимало харків’ян щодня бачать малюнки, які створили на стінах станції діти у 2022 році, коли разом з дорослими переховувалися тут від російських бомбардувань. Сьогодні ці малюнки годилося б визнати культурною спадщиною новітнього часу.
Роботи на станції діти створили разом з Миколою Коломійцем, засновником харківської артстудії Aza Nizi Maza. Це інклюзивний художній осередок, в роботі якого беруть участь різні діти, зокрема і з нейровідмінностями. Нині це знаменитий на всю Україну колектив, що і зараз працює у Харкові. Про нього знімають документальне кіно, учасників студії запрошують до співпраці українскі фестивалі. А команда фільму-учасника Берлінале "Стрічка часу" запросила створити для них афішу.
Студія розташована у підвальному приміщенні, вона існувала там задовго до російських атак. Її заснували у 2012 році.
Навчання абсолютно не схоже на стандартне у художній школі. Замість підручників, дисципліни та тренування тут панує самовираження, креативність та занурення у різне мистецтво і його стилі.
Назва студії є фразою з фільму Федеріка Фелінні "Вісім з половиною" про режисера, який переживає творчу кризу. Упродовж стрічки він намагається створити новий фільм, який би задовольнив усіх. Фраза Aza Nizi Maza – це чарівне закляття, яке є останньою надією митця.
Микола показав свою студію журналістці УП.Культура Дар'ї Лобанок. Казковий вайб тут відчувається ще на підході, коли проходиш через житловий під'їзд і занурюєшся під землю так, як Аліса спускалася до кролячої нори, мандруючи до Країни Див. На вході відвідувачів зустрічає скульптура парубка, який ніби вже й переріс приміщення. Усі стіни та стелі обмальовані і обліплені чудернацькими казковими істотами. На підлозі гра "Класики" веде у різні кімнати приміщення.
"Ми ці ліпнини робили у скульптурній майстерні, а зараз у нас немає скульптури. Це потребує багато ресурсів, а я один залишився, тому я обмежений. У нас була мрія зробити студію як велику інсталяцію, однак повномасштабне вторгнення зірвало ці плани", – показує Микола студію.
Студія має кілька кімнат, але нині майстерня працює лише в одному просторі, де раніше був лекторій. Інші кімнати стали сховищем для зберігання робіт, речей та можливістю для дітей усамітнитися. УП.Культура публікує оповідь Миколи Коломійця про себе, своє мистецтво і як з поганого робити хороше.
За освітою я художник-монументаліст і викладач. Хоча у мене не було жодного педагогічного руху в навчальному закладі. Викладаю з 20 років у різних студіях.
Раніше у мене була група для дорослих. Але це абсолютно не цікавий формат. Зазвичай люди приходили або, щоб закрити свої гештальти. Або сприймає це як терапію, що мені не дуже подобалося.
З якогось моменту я зрозумів, що можна зробити щось унікально. Я побачив потенціал у створенні антидитячої студії. Дитяча пластика набагато драйвовіша. В умовах відсутності сенсів це напевно дуже гарний вихід у мистецтві.
У 2012 році я зрозумів, що це може бути арт-угрупування. Тоді це здавалося "ноу хау".
Зазвичай люди, які створюють художню студію думають, що це має приносити гроші. Я ж з самого початку розумів, що ніяких грошей тут не спіймаєш. Чим більше досягатимеш якості, тим менше буде залученість та потік, бо людей це відлякуватиме.
Мені хотілося, щоб це перетворилося на маленьку історію художнього Харкова. Здається, що так і вийшло. Нас тут дуже люблять. Багато людей вважає, що це унікальне місце ні на що не схоже, у якому відбувається щось серйозне.
Я отримав авторитетність, яку хотів. Хоча нас не приймають у самому високочолому художньому ком’юніті. Поважають, але не приймають, бо, як мені багато кажуть, нас важко класифікувати.
Тобто є митець і його хід думок з точки зору мистецтва. А тут є ми і не зрозуміло, у яку класифікацію ми потрапляємо.
Я теж не знаю. Ми робимо і воно виходить. Вигадувати, що це, мені не дуже хочеться. Я перебуваю у постійній радості на межі зі щастям, що можу спостерігати за змінами, досягненням і ростом тих, хто є у цій студії. Важко описати цей кайф, якщо не перебуваєш тут. Я точно знаю, що ми можемо зробити щось потужне і круте, навіть якщо воно ну вбудується у мистецтво.
Ми у якомусь сенсі осередок Бойчукізма. Ми трішечки продовжуємо цю традицію. От така колективна робота, яка заточена не на оформлення, а на якийсь монументальний проєкт.
До повномасштабного вторгнення у нас була велика кількість дітей та викладачів. Це був все-таки комерційний проєкт. Як показала війна, ця класна історія все одно крихка.
Одна з проблем – мені нема чим платити. З 2022 року я переважно на якихось волонтерських засадах працюю. Зараз нічого не дає думати, що далі щось буде. Раз хтось кинув на картку гроші, хтось щось запропонував. Ну все – найближчі два тижні щось робимо.
Є відчуття, що це все може закінчитися. Але я подумав, якщо у 22-му не скінчилося, то що вже зараз? Щось буде. Вже як у 22-му не буде, а якщо буде, то лише гірше. Подивимося.
Як бізнес історія – тут усе кепсько. Мене тут нещодавно запросили читати лекцію для успішних бізнесменів, а я їм кажу: "Я можу тільки сказати, як все зруйнувати у вашому бізнесі".
У нас просто є багато людей, які нас люблять і підтримують, тому ми виживаємо. Це не бізнес, це прям реально вовча історія. Ми ось шопери продаємо, трошки від проєктів капає. Усе дуже по-різному.
У нас є тут програма мінімум. Ми не можемо дозволити собі якісний папір, тому склеюємо зі старих викинутих робіт. Усе це (приладдя) найдешевше. Коротше, все погано. Але, здається, з цього поганого можна робити щось хороше…
У нас постійно замовляють проєкти. Це мені здається найважливіше. Мені хочеться, що це переросло в якесь ательє чи студію такого напрямку, щоб ми могли якмога довше залишатися навіть з тими ж там підлітками, які виростають у доросле життя. Якщо хтось захоче залишитися.
Я ненавиджу всякі підручники та програми. Вони взагалі не працюють у візуальному мистецтві. У нас немає сталої практики навчання. Усі діти різні і потребують різних підходів. Треба відчути кожного – що йому зараз треба і яка його зона комфорту.
Моє завдання – створити умови, коли вони максимально можуть зануритися у творчість. Є діти, яким простіше виконувати завдання. У них креативність з’являється в обмеженості задач. От умовно треба намалювати щось і для них це виклик зробити якось цікаво.
Головне – це створити кістяк дітей, бо вчать не викладачі, а діти, які щось прикольне роблять. От коли приходять новенькі, вони бачать, що ті, хто сидять поруч, роблять щось цікаве і вони вчаться і виростають. Це дитяча природа – вчитися на однолітках.
Коли є концентрація людей, які талановито щось роблять, то іншим навіть достатньо просто спостерігати за цим, бачити як рухаються їх руки. Навіть якщо ти сам нічого не робиш, але спостерігаєш як це створюється, значить так чи інакше ти зможеш створити щось подібне.
У нас така концентрація таланту в просторі, що у нас всі щось роблять, вчаться і все виходить.
Більшість часу на заняттях я загострюю олівці, приношу фарбу, шукаю матеріали, а діти щось роблять. Якщо хтось хоче послухати лекції, то я можу щось розповісти. Але бувають періоди, коли це недоречно. У нас є проєкти і особистий напрямок, який дитина сама собі уявила.
Є діти, які круто працюють саме в проєктах і я їм за це дуже вдячний. Мені здається це найважливіше, що може бути в цій студії. У тому плані, що це дійсно робить студію як одну цілісну художню одиницю. Ми виконуємо на дуже крутому рівні великі проєкти.
Головне, щоб усі один одного поважали. Я слідкую за тим, щоби тут не було ніякого зневажливого ставлення до робіт інших. Ми намагаємося тут творити так, щоб кожен почувався комфортно і відчував, що їм нічого не загрожує ні з боку викладачів, ні з боку напарників.
Мені здається, що одна з проблем освіти, це те, що дітей не вчать працювати у команді. Хоча закінчуючи навчальний заклад, дитині доведеться вчитися співпрацювати.
Щобільше наша оціночна система навпаки вчить дітей конкурентно дивитися на інших. Наприклад: "У мене гарна оцінка, а в тебе – ні, значить ти лошара, або навпаки – я лошара, тому що в мене негарна оцінка". Це усе така клеймованість про те, що "я щось не так роблю". Своєю чергою колективні проєкти показують, що у них знайдеться місце майже будь-кому, бо працює команда і кожен відповідає за свою частину роботи.
Мені здається, це важливий аспект, який не усвідомлюють як щось важливе.
Я не бачу проблем із сучасними дітьми. Вони значно крутіші. Згадаймо про мітинги. У мене було відчуття, ніби там одні школярі. Мої виходили учні теж виходили.
У цих дітях немає інфантильності, бо навіть мітинг – це колективний проєкт, коли люди стали частиною команди. Вони всі проявили свою креативність, особистість. У результаті це дуже показовий приклад, що від цього дійство стало більш насиченим, і по великому рахунку, добрим, незважаючи на неприємні обставини, через які вони виходили.
Якщо це відбувається, отже ніякі повномасштабне, чи пандемія так кардинально вплинути не можуть. Єдине, мені здається, діти у більшості стали самотні. Вони навчилися відчувати себе, але іноді, помічаю, що не дуже навчилися відчувати когось поруч. Це особливо з малими проявляється.
Серед проєктів найважливіше, звісно, те, що ми зробили з 2022 року. До того була купа всього, але воно вже не має сенсу.
Історія з метро мені, здається, крута вийшла. Вона навчила, що можна зробити щось цікаве у будь-яких умовах. Тоді умов взагалі ніяких не було. У нас не було ні паперу, ні фарби. Просто алхімією займалися, щоб наколядувати матеріали. Це ж ще був кінець місяця. Ми у цей час зазвичай робили закупівлю, а в перших числах місяця нам усе привозили. А тут нічого вже не залишилося.
До речі, Крістіна, (яка зараз з нами у кімнаті і працює над проєктом) одна з тих, хто доєдналася після роботи у метро. Тепер вона стрижньова фігура цього місця.
Не сталось би метро, не сталося б цих проєктів. Тому що це прям органічна еволюція.
Другим великим проєктом став Книжковий Арсенал.
Тепер нас Сергій Жадан запросив на Літературний ярмарок. Полотно 25 метрів виготовили фактично за півтора місяці. У нас була обмежена група для цього проєкту. Ми брали стилістику Нарбута і тому тут працювали мої старші художниці, які вже розуміють якісь тонкі речі.
Ми хотіли реінкарнувати ідею Літературного ярмарку – журналу 20-х років. Такого дружнього стьобу над усіма. Ми хотіли створити дружню карикатуру, як власне це робили письменники. Там же Йогансен був головний наш сміхач. Перед тим як починали працювати, читали його редакторські статті і це звісно дуже смішно. Я нічого подібного в есеїстиці не знаю. Це все смішно і при цьому розумно. Ми хотіли зробити щось подібне. Щоб воно сприймалося як книжкова Нарбутівська ілюстрація. Здається, вийшло.
У нас ще є велика кількість дітей займаються з синдромом Дауна та з аутичним спектром. От ці всі проєкти, де вони залучені, я люблю.
Зовсім скоро, 29 вересня, відбудеться відкриття ще одного проєкту у Києві в Бабиному Яру. У мене виникла ідея саме в Бабиному Яру зробити розпис, виключно з дітьми з аутичним розладом, із синдромом Дауна. Такі діти були б у нацистській ідеології приречені, вони там були ніби помилка, тож їх треба знищити.
Я вважаю, що викладач, який робить власні проєкти, це не корисно. Вони повинні розуміти, що ту руку, яку вони правлять – це їхня рука.
Коли ти малюєш, у тебе з’являються власні ідеї, підходи. Це досить небезпечно, якщо ти занурений у них, ти бачитимеш тоді лише свої ідеї. Викладач має навчитися виробляти ідеї з оточуючого простору, а не приносити їх з власної майстерні. Щоб стимулювати і каталізувати будь-які процеси, треба повністю цьому віддаватися. Я виходжу з майстерні і думаю про якусь роботу своїх учнів. Що я можу їм підказати, хто з художників у такому плані працював. Коротше, моя мета підготуватися і кинути добриво у проєкт художника чи художниці.
Якби я ходив і думав про свої картини. Я б став би конкурентом цьому середовищу. І є викладачі, які цим можуть подавляти учнів. Є спокуса, коли думаєш над своїм проєктом, підігнати роботи учнів під своє бачення. Я таких багато бачив, коли викладачі можна сказати клонів роблять зі своїх учнів.
Ми ж тут постійно розмовляємо. У нас у кожному проєкті, кожен відповідає за різні функції. Все, що твоя зона відповідальності – зона твого зростання. На цьому місці могла бути інша людина і це була б вже зовсім інша пластика. І це теж було б прикольно.
