Оксана Брюховецька – українська художниця, дослідниця, кураторка. У 2021–2023 роках вона здобула ступінь магістра образотворчого мистецтва в Stamps School of Art and Design при Мічиганському університеті. Оксана Брюховецька є авторкою статей та текстів, співредакторкою книжки «Право на істину. Розмови про мистецтво і фемінізм», редакторкою видання «Віднайдене у втратах»У 2025 році видавництво «Човен» опублікувало її книгу «Голоси Black Lives Matter».

Авторка чотири роки мешкала в США. У 2020 вона жила в Новому Орлеані й там долучалася до вуличних демонстрацій. Книга стала результатом чисельних інтерв’ю, у яких герої розповідають власні історії, та кількарічної роботи над текстами, розпочатої 2020-го в США у розпал пандемії і протестів Black Lives Matter, що поширилися того ж року всіма Сполученими Штатами після того, як білий офіцер поліції вбив чорного чоловіка на ім’я Джордж Флойд, і які підтримали в багатьох країнах світу. Оксана Брюховецька також є авторкою ілюстрацій до книги.

ZAXID.NET поговорив з Оксаною Брюховецькою про рух Black Lives Matter, про те, яким чим цей досвід боротьби є корисним українцям та як саме створювалась книжка, яка уже встигла викликати не аби який резонанс.

За яким принципом ви обирали героїв інтерв’ю?

Коли виникла ідея брати інтерв’ю, швидко стало зрозуміло, що це буде досить складно. Улітку 2020 року, коли спалахнули протести, в гарячій фазі була пандемія COVID19, люди сиділи вдома в ізоляції, на вулиці і в громадських місцях носили маски, уникали контактів і спілкування. У мене практично не було ніяких зв’язків у цій країні, я туди приїхала незадовго до подій і вперше в житті.

Я пробувала просто писати людям, чиї публічні висловлювання мені були цікавими, але вони ніколи не відповідали. Організатори протестів, до яких ми підійшли на вулиці в Новому Орлеані, відмовилися давати інтерв’ю ‒ їм було не до того. Питали різних українських знайомих, які відвідували США або вже жили там про контакти.

Спочатку відгукнулися двоє PhD студентів з Нью-Йорку, де навчалася знайома українка. Це були чорна дівчина і білий хлопець, їхні розповіді вміщені першими в книжці.

Згодом я побачила, що у фейсбуці утворилася група Української антирасистської громади і написала в ту групу, що шукаю контакти людей, які би розповіли українцям про протести Black Lives Matter, і що особливо зацікавлена у контактах чорних людей. Мені відповів Юліан Гайда, журналіст, американець українського походження. Він сам дав інтерв’ю і познайомив із чорним журналістом із Чикаго Стівом Байнумом, який погодився поговорити в zoom, бо симпатизує Україні і є парафіянином української православної церкви. Його інтерв’ю – одне із найпотужніших у книжці.

Подорожуючи Сельмою, в Алабамі, де всі музеї і заклади були зачинені через ковід, ми натрапили на Welcoming Center, інформаційний центр і крамничку біля історичного місця ‒ моста Едмунда Петтуса, на якому відбувалися події Кривавої неділі в часи Руху за громадянські права. Ми запитали чорного хлопця у масці за стійкою, чи не порадить він нам людину із Сельми, яка би розповіла нам, іноземцям, про ті історичні події, а також про нинішні протести. Хлопець дав нам візитку жінки, сказавши, що це легендарна учасниця руху 1960-х, найкомпетентніша людина в місті з цього питання. Я телефонувала безліч разів за тим номером на візитці, але ніхто не відповідав. Вже втративши надію, через кілька тижнів після повернення з Сельми, я натрапила на ту візитку знов і знічев’я подзвонила. І раптом на тому боці відповіли ‒ мені забило дух, бо південного афроамериканського акценту я майже не розуміла. Це була Кімберлі, помічниця легендарної Джо Енн Бленд, яка дитиною ходила маршами разом із Мартіном Лютером Кінгом, дитиною потрапляла до в'язниці через протести. З нею ми невдовзі записали розмову в zoom.

Чорна пасторка Морган Фултон належала до спільноти церкви Chi Alpha, яка у час пандемії, коли все кругом позачиняли, продовжувала іноді збирати людей на відкритому повітрі. До неї і ще до кількох людей із університету Тулейна ми звернулися напряму і вони погодилися поговорити.

Я можу розповідати про кожного героя чи героїню книжки, яким чином їх знайшли, але це буде довга розповідь. Якщо коротко, то чим далі, тим більше щастило і вдалося поговорити з надзвичайно цікавими людьми ‒ збір інтерв’ю тривав більше року. Здебільшого це не були активні організатори протестів, радше ті хто приєднувались, часто або іноді, або ж спостерігали. Це були, скажімо так, звичайні громадяни, які були готові коментувати події у країні і ділитися власним досвідом. Людей нам допомагали знайти інші люди ‒ часто це були несподівані ланцюжки збігів. Такі випадковості насправді мають цінність, тому що це убезпечує від однієї вузької спрямованості у виборі людей.

Втім були і більш структуровані принципи ‒ важливо було мати більшість чорних голосів ‒ їх у книжці 16. Деяких із них ‒ люди змішаних рас ‒ коли людина має, до прикладу, білого батька і чорну матір, втім в американському контексті вони вважаються чорними. Також важливо було показати ‒ в протестах брала участь величезна кількість білих американців, тож білі також представлені в книжці. Є двоє українців з діаспори, є люди єврейського і азійського походження. Приблизно рівна кількість чоловіків і жінок, а також різний віковий діапазон, що охоплює різні покоління. Було важливим також професійне різноманіття, освіта і експертність ‒ тож в книжці є студенти, професори, дослідники, журналісти, люди приналежні до активізму, економіки, мистецтва і релігії. Не всі записані розмови увійшли до книжки, а ті, які видавалися найцікавішими. Але таких була більшість.

Як склалась книга? У якій момент стало зрозуміло, що вона потрібна в Україні?

Вже після кількох розмов я збагнула, що з цього може вийти щось більше аніж публікація в медіа. І хотілося говорити з людьми. Я потрапила в зовсім нове незнайоме суспільство, сиділа на ізоляції на карантині. Ці інтерв’ю приносили розкіш спілкування, можна було так багато дізнатися, це була просто освітня програма. Було ясно, що в Україні немає багато якої інформації, що нею ділилися люди. Огляд політики й історії переплітався в цих розповідях з історіями їхніх родин чи спільнот. Але головна цінність цих інтерв’ю в тому, що вони зафіксували певний історичний момент. В них постають ті гарячі теми, які саме на той час звучали в американському суспільстві, вимоги, які висували протестувальники. Деякі з них могли звучати утопічно чи радикально, але всі привертали критичну увагу до суспільних проблем. Це нагадувало моменти революційного піднесення, знайомі мені з українського контексту, хоча безперечно наші протести і їхні були різними, і я не проводжу прямих паралелей.

Я була в захваті від формату інтерв’ю, тому що він дає можливість за годину-дві стільки взнати від людини, що залишалося відчуття, наче ти знаєш цю людину вже давно, наче ви ‒ друзі. Я десь прочитала, що коли людина відчуває, що вона вам цікава – вона відкривається. А всі ці люди були надзвичайно цікаві. І звичайно, було б дивно лишати всю цю радість тільки для себе. Звичайно, мені хотілося поділитися нею з людьми в Україні. Тим паче, що протести BLM дуже спотворено висвітлювали в українських медіа і дуже відчужено, як щось, що потрапило в новини, але нас не стосується. Також, на жаль, я бачила у той час багато расизму в соцмережах і коментарів, які свідчили про цілковите нерозуміння того, що тоді відбувалося в США. Безперечно, я могла розповісти сама про те, що бачила на власні очі - я це зробила в кількох публікаціях в медіа на той час. Але мені хотілося більшого ‒ зібрати ці різні голоси, дати можливість людям зі Сполучених Штатів самим розповісти нам, українцям, про те, що їх хвилює. А нам - мати можливість їх почути.

Хочу також сказати, що коли більша частина роботи над книжкою була зроблена, на початку 2022 року, я поставила роботу над книжкою на паузу. Так, з початком повномасштабного російського вторгнення у мене було оце відчуття, що «не на часі». Я цілковито переключилася на інший проєкт, мистецьку дипломну роботу, яку робила в університеті Мічигану, і вона була присвячена Україні, російській війні і травмі поколінь. Було надзвичайно важливо привертати увагу до теми України там. Коли ж я повернулася в Україну, то побачила, як вирує у нас культурне життя попри війну, і як важливо, щоб українські дослідження - на різні теми –з’являлися в публічному полі. Відтак я ще пів року завершувала роботу над книжкою і вона побачила світ у видавництві «Човен» в липні 2025 року.

Чим досвід боротьби афроамериканців за свої права міг би бути корисним українцям у своїй боротьбі?

Це обопільний інтерес і обопільна користь. Саме тому, що ми маємо свою історію боротьби за нашу свободу, за визволення, за незалежність. І це стара історія, саме в Сполучених Штатах я дізналася про дружбу Тараса Шевченка з афроамериканським актором Айрою Олдріджем, який втік від американського расизму в Європу, і під час гастролей його театру в Санкт-Петербурзі з ним познайомився Тарас Шевченко. Є портрет Айри Олдріджа, який Шевченко намалював. Мене дуже надихала ця історія, коли я малювала портрети своїх героїв і героїнь для книжки. За свідченнями, Шевченко й Олдрідж спілкувалися (їм допомагали з перекладом), і ділилися тим, що Америка тоді ще досі не покінчила з рабством, а Росія з кріпацтвом.

У книжці є кілька людей, які детально проводять паралелі між американською білою вищістю і російським колоніалізмом і пояснюють, чому, зрозумівши одне, легше зрозуміти й інше. Особливо в цьому відношенні раджу розповіді Стіва Байнума і Террелла Старра ‒ обоє чорних журналістів мають зв’язок з Україною і бачать ці паралелі у своїй і нашій боротьбі.

Яка найнегативніша та найпозитивніша риси США з вашої точки зору?

В Америці дуже багато нерівності і це дуже легко побачити, якщо вийти з благополучної бульбашки університетів і освітніх програм, куди здебільшого потрапляють українці, куди потрапила і я. Ці бульбашки є неймовірно багатими, цікавими і прогресивними. Часто, як кампус університету Мічигану, де я перебувала три роки ‒ вони ізольовані він «іншої дійсності», це такі позитивні конгломерати, good places, відсилаючи до однойменного серіалу. Ці хороші університети справді вражають. Коли я прийшла в мистецьку школу університету Мічигану і нам зробили тур по всіх об’єктах її території, по всіх майстернях і студіях, оснащених неймовірною кількістю засобів – від величезного керамічного цеху до студій віртуальної реальності і гігантських студій для зйомок ‒ і всім цим студенти можуть користуватися, ‒ моє серце обливалося сльозами ‒ я згадувала бідні майстерні моєї Київської художньої академії. В університеті я слухала неймовірні курси на різних департаментах. Коли я гортала сторінку з описами курсів ‒ в мене голова йшла обертом, яке все мені здавалося цікаве.

Але я мала щастя перед цим півтора року жити в Новому Орлеані і гуляти його околицями, і бачила жахливу бідність, бачила людей, у яких крізь покоління немає можливості здобути освіту ‒ бодай якусь, не кажучи вже про престижний університет. І ці люди найчастіше – чорні люди і люди кольору. І усі в той час говорили про системну нерівність, системний расизм, який неможливо здолати протестами на вулиці. Цим Сполучені Штати відрізняються від України ‒ у нас люди можуть вийти на вулицю з протестами і змінити владу, або змусити владу змінити її рішення. В США цього дуже важко домогтися. Звісно, зміни на краще там відбувалися, в тому числі завдяки масовим рухам, але і постійні відкати назад також.

Під час протестів Black Lives Matter з’явилось також гасло All Lives Matter? Чому воно є некоректним?

Кожне гасло працює в певному контексті і важливо розуміти цей контекст, щоб збагнути значення того ти іншого гасла. Гасло про те, що всі життя мають значення не є некоректним, воно є універсальним. Воно працює в контексті, скажімо, питання зміни клімату, чи загрози ядерної війни, яка може знищити усе людство. Звісно, це гасло відсилає й до певних релігійних догм, як от любов до ближнього.

Але подивімося, що робиться у світі. Хіба життя людей в різних куточках світу мають однакову цінність? Хіба всі люди мають однакове право на життя, здоров’я, освіту? Чому ми, українці, одного дня стали позбавлені мирного життя, чому мої співгромадяни гинуть на війні? Тому що для агресора наші життя не мають значення. І ми боремося проти агресора, за цінність своїх життів. Пам’ятаючи про це, мені здається, легко зрозуміти й гасло Black Lives Matter, яке з’явилося в певному контексті і виражає боротьбу певної групи людей. Але це не означає, що твердження про те, що чорні життя мають значення, автоматично передбачає, що інші життя не мають. Це хибне тлумачення. І коли гаслові Black Lives Matter протиставляли All Lives Matter ‒ це було немов спроба стерти видимість конкретної боротьби конкретних людей, сказавши, що усі одинакові. Але усі не однакові, бо в світі є нерівність, є війни і є пригнічення. І коли ми говоримо «Слава Україні», ми не спеціально замовчуємо інші країни, так? Ми цим гаслом говоримо про себе, про свою боротьбу.

Зустрічала такі думки, що рухи Black Lives Matter та Mee Too привели до влади Трампа (тобто за нього голосували противники цих рухів). На вашу думку, чи це так?

Насправді, у 2020 році протести Black Lives Matter і підйом цього руху не дав Трампові прийти до влади. Це визнано багатьма у США. Але рухи й настрої в суспільстві не тримаються в однаковій напрузі постійно, з часом вони йдуть на спад, а лідери країни, яких обрали, розчаровують своєю політикою, не виправдовують сподівань. І тому Трамп повернувся. Це схоже на те, як в Україні повернувся Янукович через 5 років після того, як Помаранчева революція не дала йому прийти до влади. Але є і певна відмінність, тому що Трамп повернувся на другий термін. І це показує те, якою є ця країна ‒ там дійсно багато людей підтримують Трампа. Це було видно і під час виборів 2020 року – ця країна наче розколюється надвоє.

З боку складається враження, що американська демократія зараз склалась, як картковий будиночок. Чи це так?

На превеликий жаль це схоже на правду. Втім, як пояснив Террелл Старр на презентації нашої книжки в Києві, американська демократія досить молода, буквально трохи старша за українську. Адже тільки після Руху за громадянські права, у 1960-х, ця держава надала нарешті усім своїм громадянам право брати участь у голосуванні, тобто здійснювати політичний вибір. Це він і називає точкою відліку американської демократії. І, як бачимо нині, за неї ще треба багато боротись.

Багато росіян говорять, що санкції проти всіх громадян Росії є расизмом. Чому таке порівняння є некоректним?

Санкції проти всіх громадян країни-агресора потрібні, бо їхня держава розв’язала війну і вторглася в суверенну країну. Санкції є однією з форм тиску на державу ‒ на жаль не дуже дієва ‒ задля того, аби покласти кінець цьому свавіллю. Пересмикування російської пропаганди, про яке ви питаєте ‒ цинічне і брехливе. Це намагання представити громадян Росії жертвами, у той час, як вони є співучасниками злочину, який здійснює їхня держава ‒ навіть якщо комусь із них цього не хочеться визнавати. Якщо вони користуються благами своєї держави, сплачують в ній податки, то несуть і відповідальність за дії держави. Але звісно вони це можуть заперечувати, бо в їхньому світі все догори дриґом. Про це гарно розповідає Максим Буткевич, про оцю свідомість відсутності відповідальності.

Згадаймо протести проти війни у В’єтнамі у США в 1970-х. Саме тому, що громадяни країни відчували відповідальність за дії своєї влади вони виходили на вулиці. В моїй книжці представлена знана художниця Марта Рослер, яка робила відомі мистецькі твори проти війни у В’єтнамі у той час.

Знаємо, що образ Америки ми бачимо переважно через кіно. Якою є роль культури у боротьбі за рівні права? Що може культура?

Культура грає різну роль, іноді вона виконує функцію ідеології. Вона може бути цілком тоталітарною і обслуговувати тих, хто пригнічує певні групи людей.

Є культура народів, яка йде з глибин, із сердець. Культура народу формує його ідентичність, робить його видимим у світі. Якщо ми хочемо познайомити когось з Україною, ми розповідаємо про її культуру. Так само, ознайомившись з культурою інших народів, ми можемо пізнати їх глибше.

В усіх рухах за права, за визволення, культура, мистецтво грають роль. Бо це те, як люди виражають себе, свої ідеї. Особливо цінним є критичний потенціал, закладений в культурі. Якщо його відібрати, якщо перестати дискутувати, осмислювати, підважувати ‒ то дуже легко опинитися в маніпульованому стані, де панують цензура і примус.

Квоти в культурі, зокрема оскарівські квоти, допомагають чи шкодять у досягненні рівності?

Квоти ‒ це важлива політика для того, щоб здійснити зсув в системі, де певні меншини чи групи ‒ жінки, наприклад, чи люди кольору, як в США, ‒ не мають доступу до привілеїв, які мають інші. Вона є дієвою на певних етапах і в певних ситуаціях. Втім ця політика не вирішує усіх проблем одразу, і на жаль іноді може зводитися до показових результатів, коли на позір все стає добре, але по суті нічого не змінюється. Наприклад, Білорусь якось була визнана як країна, у якій дуже високий показник представленості жінок у політичних інститутах, але при цьому усі ці жінки успішно підтримують Лукашенка. Втім завдяки цим квотам тоталітарній країні доводилося отримувати високі показники гендерної рівності. Тобто так, квоти допомагають представленості, але потрібно одночасно розглядати безліч інших суспільних проблем.