Як виявилося, Чехов помер в 30 км від місця, де ми зупинилися, в Баденвайлері, маленькому поселенні, загубленому в горах Шварцвальда в землі Баден-Вюртемберг, в дуже мальовничому місці. Якщо піднятися на гору до замку Баден, звідти в ясну погоду на заході буде видно Францію, а на півдні — Швейцарію.
Сюди письменник вирушав з поганим передчуттям: «Прощавайте. Їду умирати!» Та на курорті раптом вмирати передумав. І навіть планував повернутися назад в Ялту круїзним лайнером Середземним і Чорним морем. А повернувся у вагоні для свіжих устриць з сумішшю льоду і кухонної солі на московський вокзал, звідки 22 липня 1904-го багатотисячний натовп поніс його на цвинтар.
Вражений Горький назвав вагон «паскудством російського життя, яке завжди так обурювало покійного». Та, думаю, у самого Антона Павловича така анекдотична кінцівка — повернутися додому в апофеозі слави в замороженому вигляді — викликала б і захоплення сюжетом, і іронічний сміх. «А Скабічевський чомусь пророкував, що Чехов неодмінно зіп'ється і помре під парканом», — пожартував би він…
Зрозуміло, те, що знаменитий письменник, драматург і лікар непатріотично поїхав помирати до кайзерівської Німеччини, легко кружляв жінкам голови, пізнавши перше кохання в 13 років, і одружився на німкені, якій дозволяв романи з колегами по сцені, радянські підручники замовчували. Як і його зв'язок з Україною та любов до неї.
Ні тобі факту його народження в «мальовничому українському місті Таганрозі» і вільному володінні мовою, яку чув від батьків і бабусі, кріпачки українки Єфросинії Шимко. Ні факту популяризації ним української культури у порушення імператорського Емського указу: письменник розсилав друзям закордонні випуски української літератури. Ні того, що себе він завжди називав українцем, підкреслюючи любов до криниць-журавлів і побілених хат, ні рядка, що багато діячів української культури, наприклад, Марія Заньковецька та Ігнатій Житенецький вважали його «своїм» тощо.
Та і його знаменитий «Вишневий сад», який дратував своєю назвою багатьох русофілів, відсилав до суто українських символів, до «садку вишневого коло хати», а не до «поля, русского поля», «белой березоньки» або квашеної капусти.
І, нарешті, з листа другу: «Отже, я їду в Украйну, а ви, крокодил, лишаєтеся в тундрі». Яка краса! Було абсолютно очевидно, що для Антона Павловича існувало поняття «малої батьківщини», до якої він мав теплі почуття, геть незрозумілі для пересічного російського імперця, що звик пишатися тільки розмірами своєї країни. Ментально письменник, якого росія давно і надійно собі привласнила, був швидше українцем, ніж росіянином…
Чехов вкрай легковажно ставився до своєї хвороби. «Лікування і турботи про своє фізичне існування викликають у мене щось близьке до відрази». Вперше виявивши у себе ознаки сухот ще в 1884 році, на останньому курсі медичного факультету, він довгий час це приховував. Коли і від кого юнак міг заразитися: від пацієнтів московської лікарні, де підробляв санітаром і асистентом лікаря під час навчання в університеті, від старшого брата Миколи, котрий помер від туберкульозу в 1889 році, або недуга була вродженою, про що свідчили часті бронхіти ще з дитинства, проведеного в Таганрозі?
А доконала його поїздка на Сахалін в 1890 році, де, вивчаючи життя каторжан, він цілодобово їздив на кінній підводі і в дощ, і сніг. Від повісті «Острів Сахалін», що викривала дореволюційну росію, здригнувся весь світ. А до сухот додалися перебої серцебиття і втрати свідомості…
«Чортів кашель створив мені репутацію людини нездорової, при зустрічі з якою неодмінно запитують: „Що це ви ніби схудли?“ — досадував письменник. — Тим часом, загалом я абсолютно здоровий і кашляю тільки тому, що звик кашляти».
У кінці XIX-початку XX століть хворих на сухоти лікували переважно теплим морським кліматом. Антон Павлович явно запізно переселився до Ялти. Доктор Таубе, німець за національністю, в 1904 році порадив йому поїхати на лікування в Баденвайлер.
Але що Чехову могла запропонувати передова німецька медицина? У ті часи, крім як у Німеччині, ніде так серйозно вивченням «білої чуми» не займалися. Однак репутацію медиків зіпсував гучний скандал, який зруйнував надії тисяч туберкульозних хворих на швидке зцілення.
У 1882 році відомий німецький лікар і мікробіолог Роберт Кох в Берлінському Інституті інфекційних хвороб відкрив збудника туберкульозу, названого пізніше паличкою Коха, таким чином довівши, що туберкульоз — інфекційне захворювання, і туберкульоз легень, туберкульоз шкіри, кісток, кишківника, сечостатевої системи і туберкульозний менінгіт зовсім не окремі хвороби, як раніше вважалося. Вони мають єдиного справжнього збудника, котрого залишилося перемогти.
У Німеччині XIX століття від туберкульозу помирав кожен сьомий. Хінін, яким лікували малярію, і намагалися лікувати сухоти, допомагав в останньому випадку мало. Люди завмерли в очікуванні дива. Хто, як не Кох, міг винайти ліки від «білої чуми»? І тут король мікробіології зробив грубу лікарську помилку.
Вирішивши, що туберкульоз можна лікувати тим же методом, що і віспу — щепленнями екстракту з ослаблених бактерій, коли після невеликого нездужання вироблявся імунітет, вчений створив препарат туберкулін — на основі екстракту з мертвих і напівживих туберкульозних паличок. Презентувавши його на 10 Міжнародному медичному конгресі в Берліні 4 серпня 1880 року, Кох почав активно прописувати його своїм пацієнтам.
Склад диво-ліків дослідник приховував. Казав, що перевіряв препарат на морських свинках. Правда, свинок, крім Коха, ніхто не бачив. Стверджував, що випробував туберкулін на сімнадцятирічній Хедвизі Фрайберг (коханці, що пізніше стала другою дружиною — Авт.) Кох переконував дівчину, що та «ймовірно, не помре».
Хворі потягнулися до Німеччини за своєю дозою панацеї. І тут почало відбуватися щось дивне. Прийнявши туберкулін, деякі, ще донедавна відносно стабільні пацієнти за деякий час раптово помирали.
Досліджуючи тіла небіжчиків Коха, знаменитий лікар-патологоанатом Рудольф Вірхов, теж німець, виявив, що туберкулін не тільки не вбивав туберкульозні палички, а навіть навпаки, активував латентні бактерії. Ніякого імунітету до туберкульозу у людей не вироблялося! І в листопаді того ж року Вірхов виступив з викриттям, після чого пацієнти, які мало не молилися на Коха, тут же його зненавиділи.
Рятуючись від скандалу, вражений Кох взяв 4 грудня 1890 року відпустку у прусського міністра культури, яке також курувало тоді і медицину, і рушив до Єгипту. Його тут же викрили в обмані громадськості і втечі від відповідальності. Вчений був змушений покинути кафедру в Інституті інфекційних хвороб. Але йому відразу ж запропонували гарну посаду в США…
Проте, туберкулін, який нарекли «лжеліками», все ж став у пригоді науці. Туберкулінову пробу почали використовувати в діагностиці туберкульозу, виявляючи за допомогою нашкірної і внутрішньошкірної проби приховану інфекцію (реакція Манту, проба Пірке). Але факт залишався фактом: ліків від туберкульозу на момент, коли Чехова вирішили підлікувати за кордоном, в Німеччині не існувало. До появи першого антибіотика від туберкульозу — стрептоміцину, залишалася ціла вічність — 39 років.
У 1890 році в лабораторію Коха в Берліні, (сам Кох на той час вже покинув Німеччину) прийшов молодий доктор Альберт Френкель, який закінчив медичний факультет Мюнхенського університету в 1888 році. Перехворівши на туберкульоз, він прагнув знайти ключ до остаточного зцілення. Познайомившись з колегою Роберта Коха і попрацювавши разом з ним в лабораторії, доктор дійшов висновку, що таки так, Кох помилявся. Ніяких особливих секретів у туберкуліну немає. Це просто розчин екстракту туберкульозних паличок в гліцерині.
Але чимось же потрібно було вбивати бактерії? І в 1891 році Альберт відправився в містечко Баденвайлер, що знаходилося на висоті 425 м над рівнем моря в південній Німеччині. Першими його облюбували стародавні римляни на початку нової ери, назвавши Aqua Villae (водне село) — через термальні джерела, що струмували з навколишніх гір.
Вони не тільки спорудили на цьому місці терми, після купання в яких рани швидко гоїлися, а й, знайшовши тут срібну руду, побудували штольні і плавильні, де раби добували і переплавляли руду на срібло для поповнення скарбниці Римської імперії.
Після розпаду Римської імперії, алеманни, що прийшли на місце римлян, дали містечку назву Баденвайлер (Банний хутір). А в 1314 році, коли чума викосила дві третини населення сусіднього 20-тисячного Фрайбурга, вона якимось неймовірним чином обійшла «Банний хутір» стороною. Пізніше тут полюбили відпочивати короновані особи, такі як маркграфи і Великі Герцоги Баденські, і вся європейська знать.
Доктор Френкель знайшов чудове місце! Гарячі підземні джерела, пробиваючись нагору крізь товщу срібних руд, настільки насичувалися іонами срібла, що ставали найпотужнішими антисептиками, і вбивали всі мікроби. Достатньо було просто деякий час посидіти біля термального джерела і подихати його випарами, як застуда зникала. Те ж саме відбувалося і з туберкульозними паличками: під дією іонів срібла вони слабшали і впадали в латентний стан.
Оселившись в Баденвайлері, як сільський лікар, Френкель з часом прикупив кілька вілл і будинків. Хворих на туберкульоз лікував прогулянками та інгаляціями біля термальних джерел, побудувавши згодом спеціальний інгаляторій.
У віллах із затишним домашнім інтер'єром діяли суворі правила гігієни. Пацієнтам категорично заборонялося плювати і харкати в громадських місцях. Всі свої мокротиння вони повинні були збирати в скляну посудину, яка потім ретельно промивалася і дезинфікувалася. На медичному жаргоні її називали «Синій Генріх».
Мешканцям належало знімати взуття біля входу в приміщення при поверненні з прогулянки, регулярно обмиватися і виконувати інші правила, зазначені на плакаті.
Серед підопічних доктора Френкеля було багато знаменитостей, в тому числі і Герман Гессе, який писав: «Вчора увечері я провів кілька годин з доктором, насолоджуючись дружньою, живою бесідою за вечерею і келихом хорошого вина, як його гість. У будь-якому випадку, це вишукане, гуманне лікування!»
Саме в це Богом обране місце, перетворене силами доктора Френкеля на міжнародний курорт для легеневих хворих, де пацієнти знаходили надію на чудодійний порятунок, і прямував письменник.
Крім кашлю, Чехова мучили болі у всьому тілі. «Таубе дає бромистий хінін і аспірин, і Антону краще. Доктор думає, чи не малярійне це явище. Почала робити йому впорскування миш'яку. Дозволили ще шпинат, головки спаржі, вафлі, крем», — писала дружина драматурга актриса Ольга Леонардівна Кніппер-Чехова в листах до його сестри Марії. «На ніч я йому впорскую морфій, і він виспався нарешті». «Боюся все-таки, що Антон слабкий для переїзду, але він тягне [їхати] і не дочекається дня від'їзду«…
По дорозі подружжя заїхало до Берліна. Сьомого (20) червня 1904 року на прохання Таубе Чехова в готелі відвідав провідний берлінський фахівець з внутрішніх хвороб (туберкульоз вже вразив і кишківник письменника), професор Евальд.
«Професор, закінчивши короткий огляд, розвів руками і сказав: „Ja…“ — згадувала Ольга Леонардівна. — Потім мовчки повернувся до дверей і зібрався йти…»
Все було ясно без слів. Та надія вмирає останньою.
Зовсім знесилений, змарнілий, із задишкою, зі слабкою, ніби на трохи зігнутих ногах, ходою, Чехов прибув до Баденвайлера, оселившись з дружиною в готелі Römerbad (зараз Panacea).
Страшно кашляючи, він раз у раз діставав плювальницю «Синій Генріх», яку носив у кишені піджака. Варто було герру Чехову зійти вниз, як всі постояльці, демонстративно вставали і йшли в номери або на вулицю. А через два дні власник готелю ввічливо, але наполегливо попросив подружжя перебратися на віллу в нижній частині курортного парку.
Чехов потрапив сюди в невдалий час. Великі готелі міста «Рьомербад», «Зоммер» і «Хаузбаден» домовилися не приймати хворих на туберкульоз, вважаючи, що тим краще жити окремо, а місто повинно розвиватися як курорт для звичайних відпочиваючих і серцевих хворих, які не становили загрози для оточуючих.
Засновник курорту Альберт Френкель був спантеличений. З одного боку, сам у минулому перехворівши на туберкульоз, він не хотів, щоб його пацієнти, які дотримуються всіх заходів перестороги, опинилися в ізоляції. «Боротьба з туберкульозом не повинна перетворитися на боротьбу проти хворих на туберкульоз», — підкреслював він. З іншого, щоб не відлякувати здорову публіку, запропонував прибрати з унікального курортного парку, з величезними секвоями і пальмами, таблички, що забороняють туберкульозним хворим спльовувати… Таким чином створювалася видимість, що «заразних хворих» на курорті не існує.
Чехову допоміг його лікар доктор Ерік Шверер, один з лікарів команди доктора Френкеля. Він посприяв, щоб пацієнта поселили в готелі «Зоммер», котрий, як і готель «Рьомербад», вже більше хворих на туберкульоз не приймав.
Як згадував студент-медик Лев Рабенек, який привіз свого брата лікуватися у Баденвайлер до доктора Шверера, і таким чином близько познайомився з Чеховими, подружжя спочатку зайняло кімнату, що виходила на галасливу вулицю містечка.
«Антон Павлович в ній нервував і хотів обов'язково з неї переїхати. Але сезон був у повному розпалі, і доводилося чекати, поки звільниться більш зручна і спокійна кімната. Нарешті звільнилася велика, дивовижна кімната з балконом і з видом на тінистий баденвейлерський парк».
Потім Ольга Леонардівна говорила Леву: «Пам'ятаєте, як Антон квапив мене перевести його в іншу кімнату, пам'ятаєте, як він нервував, як ніби людина перед смертю поспішає знайти свій останній земний притулок?«
Через кілька днів лікування, безнадійний хворий … почав одужувати! Він засмаг, трохи додав у вазі, виїжджав кінними екіпажами в ліс. Як він сам писав у своїх записках: «Здоров'я моє поправляється, входить в мене пудами, а не золотниками». Правда, після захоплення тутешніми місцями, Антон Павлович став критикувати музику, спеку, їжу, вбрання місцевих фрау: «Жодної пристойно одягненої німкені, несмак, що наводить нудьгу..».
Вже не подобалося і лікування: «дієта і води ефекту не здобули». Тим не менш, Чехов став повертатися до звичайного життя. Зробив останні правки до своєї п'єси «Вишневий сад», що вже вийшла, запланував повернення в Ялту пароплавом через Трієст, відсилав дружину Ольгу у Фрайбург за легкими літніми костюмами для морського круїзу-одним білим в синю смужку, другим — синім в білу. Віддав деякі розпорядження щодо ремонту в ялтинському будинку. І навіть, побачивши, що дружина поставила собі золоті коронки у німецького дантиста, хотів і сам звернутися до нього.
Однак остаточно одужати Чехову не судилося. У ніч з 14 на 15 липня 1904 року (за новим стилем) він раптом прокинувся і попросив дружину послати за доктором. Та постукала до студента Рабенека. Він жив у цьому ж готелі. Лев покликав доктора Шверера. Доктор спочатку послав студента в аптеку за киснем. А потім … за шампанським.
За свідченням Ольги Кніппер-Чехової, «Антон Павлович сів і якось багатозначно голосно сказав доктору німецькою (він дуже мало знав німецькою): „Ich sterbe“. Потім повторив для студента або для мене російською: „Я помираю“. Потім взяв келих, повернув до мене обличчя, посміхнувся своєю дивовижною посмішкою, сказав: „Давно я не пив шампанського…“, спокійно випив все до дна, тихо ліг на лівий бік і незабаром замовкнув назавжди».
Пізніше в книзі «Життя Антона Чехова» британський літературознавець Дональд Рейфілд опише момент з келихом як якийсь ритуал, коли згідно лікарського етикету, перебуваючи біля смертного одру колеги, лікар повинен йому подати шампанське, натякаючи, що розв'язка от-от. Це трактування в пух і прах розіб'ють критики, пояснюючи, що це всього лише красива вигадка, ритуалу такого ні у слов'ян, ні у німців немає, а шампанське можна пити і просто так.
З номера готелю «Зоммер» в Баденвайлері тіло письменника винесли не на ношах, а в напівлежачому положенні, в звичайному кошику для білизни, що виявився високому (близько 185 см) Антону Павловичу закоротким…
«Смерть чудова була, без агонії, без страждань. Весь день лежав у номері, дивно красивий. Вночі перенесли до каплиці. Вчора приїжджав батюшка з Карлсруе, чудово служив, було багато народу», — писала Ольга Леонардівна своїй мамі Ганні Іванівні.
Згідно німецьких правил, небіжчика, який помер від туберкульозу, необхідно тут же кремувати. Та шанувальники, рідні та друзі наполягали на похованні у москві. Нарешті, вдалося вирішити це питання. І наступного ранку потяг, до якого причепили вагон-холодильник для середземноморських устриць і поклали туди труну з покійним (інших можливостей перевезти тіло, яке не бальзамували, по липневій спеці не було), відправився за маршрутом Берлін — Вержболово (зараз місто в Литві Вербаліс. — Авт.) — петербург-москва. Фрау Кніппер супроводжувала чоловіка в пасажирському вагоні.
До москви вагон з тілом Чехова прибув 9 липня (22 липня за новим стилем) 1904 року. Вінки від міст, провінційних редакцій, приватних осіб і підприємств, розцвічували незліченний натовп, що зустрічав письменника. Похоронна процесія рушила від вокзалу до Новодівочого цвинтаря…
«Що це за публіка була? Я не знаю. Вилазили на дерева і — сміялися, ламали хрести і лаялися через місця, голосно запитували: «Котра дружина? А сестра? Подивіться-плачуть!
— А ви знаєте — адже після нього жодного гроша не залишилося, все йде Марксу. (У 1899 році письменник продав права на свої твори, які були і будуть написані в найближчі двадцять років видавцеві Адольфу Марксу за 75 тисяч рублів. — Авт.)
— Ну, що ж її жаліти, адже вона отримує в театрі десять тисяч" тощо.
- Шаляпін — заплакав і почав сваритися. І для цієї сволоти він жив, і для неї працював, вчив, дорікав, — так у листах до дружини Катерини передавав свої враження від похорону Максим Горький. — Цей чудовий чоловік, цей прекрасний художник, все своє життя боровся з паскудством, усюди знаходячи його, усюди висвітлюючи його гнилі плями м'яким, докірливим світлом, подібним світлу місяця, Антон Павлович, якого коробило все низьке і вульгарне, був доставлений у вагоні «для перевезення свіжих устриць» і похований поруч з могилою вдови козака Ольги Кукареткіної!"
Через 114 років, в 2018 році, британські експерти, вивчивши зразки крові Чехова на його сорочці та рукописах, повідомили, що класик світової літератури помер не від туберкульозу, як вважалося, і навіть не від серцевого нападу, як запевняли деякі дослідники, а від крововиливу в мозок.
Тобто, якби не раптовий інсульт, 44-річний письменник міг би ще пожити? Так! Але недовго. Доктор Шверер вважав, що від 4 до 6 місяців. У місцевій газеті, після смерті письменника, він пояснював, чому медицина виявилася безсила. Дуже запущена хвороба. І «катастрофа була неминуча».
… Бюст письменника в Баденвайлері стоїть на схилі гори біля руїн замку Баден, куди йти по крутих гірських стежках хвилин тридцять. У Антона Павловича піднятий комір — він мерз, хоч те літо і було спекотним, і він без пенсне, свого незмінного аксесуара. Обличчя скорботне і без окулярів трохи беззахисне. Вони йому вже не потрібні.
З листа Антона Павловича Чехова сестрі Марії:
«Як би не поводилися собаки і самовари, все одно після літа має бути зима, після молодості старість, за щастям нещастя і навпаки; людина не може бути все життя здоровою і веселою, її завжди очікують втрати, вона не може вберегтися від смерті… і треба бути до всього готовим і до всього ставитися як до неминуче необхідного, як це не сумно. Треба тільки, у міру сил, виконувати свій обов'язок — і більше нічого».
Як би не поводилися собаки. І самовари.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з києвознавцем Дмитром Шленським: «Звинувачення Булгакова в українофобії почалися з фейку про те, що він в офіцерській формі стріляв в Олександра Довженка».
На фото у заголовку бюст Чехова у Баденвайлері. Фото автора
