Коли гучні слова про евакуацію стихають, а автобус уже рушає з небезпечної зони, більшість пасажирів ще не усвідомлює, що їхній рятівник сидить за кермом. Саме водії — перші, хто заїжджає в зону ризику і останні, хто виїжджає з неї. Вони не шукають слави, не дають інтерв’ю після кожного рейсу і часто залишаються непомітними героями. Але без них жодна евакуація не була б можливою.

Сьогодні “Наше місто” розповідає про трьох таких людей — Андрія з Дніпра, Миколу з Добропілля та Андрія з Кривого Рогу, які працюють водіями в гуманітарних організаціях. Вони щодня ризикують власним життям, щоб врятувати інших.

Андрій уже майже три роки працює водієм гуманітарної місії «Проліска». Його маршрут — це села Дніпропетровщини на межі фронту, напружені евакуації, в яких кожна хвилина має значення.

«Іноді буває страшно — над головою гудить дрон, стріляють, а ти його не бачиш. А в цей момент у тебе в автобусі паніка, жінки з дітьми плачуть, і ти мусиш залишатися спокійним. Їм потрібен спокій, і я його маю дати», — розповідає Андрій.

Його шлях до волонтерства був особистим — у 2022 році його син потрапив у полон. На щастя, його вдалося звільнити, але цей досвід тільки зміцнив бажання Андрія допомагати іншим.

«Я з 2015 року допомагав військовим, а коли почалося повномасштабне — просто не міг залишитися осторонь. Спочатку дружина почала допомагати переселенцям, а я знайшов себе у цій роботі. Це моя віддушина і мій спосіб боротися», — ділиться він.

Його бус розрахований на вісім місць, але насправді вивозить і по 12–14 людей за один рейс. За місяць він перевозить сотні — лише в червні їх було майже 300.

«Учора у мене був папуга, клітка з ним — дитина не могла залишити. У когось — собака, у когось — котик. А хтось сам іде з поля, закривавлений. Один чоловік вийшов із села, ноги перемотані ганчірками. Ми його забрали, дали медичну допомогу — живий, от і вся суть нашої роботи», — згадує водій. 

Ще один водій гуманітарної місії “Проліска” — Микола. Йому 62 роки. Він родом із Добропілля, Донецька область. За плечима — 18 років у шахті, 19 — в інкасації. А тепер — евакуаційні маршрути під обстрілами.

«Я не боявся і в шахті, і в інкасації. Якщо боїшся — у цій справі робити нічого», — каже Микола.

Офіційно до «Проліски» він долучився в листопаді 2024 року. З Ужгорода отримав свою евакуаційну машину, і відтоді — в постійному русі: Межівська, Великомихайлівська, Слов’янська громади — це його напрямки. Везе тих, хто вирішив залишити дім. Часто — з тваринами, дітьми, зі сльозами на очах і тривогою в серці.

«Іноді людей буквально вмовляють виїхати, — згадує Микола. — Але є й такі, як одна мама з дітьми — прийшла й каже: “Все, більше не можу. Треба їхати. Треба рятувати дітей”», — згадує чоловік. 

Сам водій неодноразово потрапляв під обстріли: в Констянтинівці, біля блокпостів. Один раз снаряд вибухнув за десять метрів:

«Трохи оглух, але живий. Бог уберіг».

Його рідне Добропілля теж під вогнем. Сім’я ще там, але вже готується виїжджати. Каже — речі майже зібрані, навіть собака-вівчарка поїде з ними. Бо це — частина родини.

«Якось віз трьох котів, дві собаки й папугу. Всі тварини спокійні — ніби знали, що це шлях до порятунку», — додає Микола. 

Інший Андрій — теж водій, який лише місяць працює в команді громадської організації “Парк та особливі друзі”. Чоловік вже встиг побував у найгарячіших точках Донеччини: Костянтинівка, Добропілля, Слов’янськ, Родинське.

«Вивозили з Родинського. Люди вже мали бути з нами. Почули дрон — він крутився над нами, увімкнули РЕБ, він пішов на нас і вибухнув прямо перед автобусом. Люди кричать, просять їхати — і ми поїхали просто з місця», — згадує він.

У його мікроавтобусі тоді було 15 людей. Здебільшого ж вивозить жінок і дітей. Свою родину — дружину і двох дітей — чоловік тимчасово вивіз до Німеччини. Сам же повернувся, щоб допомагати іншим.

«Чому вирішив цим займатися? Навіть не знаю. Мабуть, тому, що не всі згодні на таку роботу. Це справді екстремальне водіння, не кожен витримає. Але інакше не можна — хтось має це робити», — стверджує водій. 

Ці водії не вважають себе героями. Вони кажуть, що просто роблять те, що потрібно. Але саме їхня робота — це перший крок до безпеки для людей, які покидають свої домівки під обстрілами.

Історії цих чоловіків — лише кілька з сотень у командах гуманітарних організацій. Їхні маршрути — це дороги надії. Їхня присутність — це впевненість для тих, хто пережив найстрашніше. І хоча їхні імена рідко звучать у новинах, саме вони — водії евакуації — часто першими рятують життя.

Категорія: Війна, Інтерв'ю, Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня

Позначки: Війна, Головне, Дніпро, Допомога, Обстріл