Приморський прекрасний завжди: у спеку, коли тінь дерев обіймає перехожих, у дощ, коли плитка та бруківка блищать, мов дзеркало, і навіть у найтемніші часи, коли війна залишає свої жорстокі сліди.

Крокуєш далі – і бачиш сліди археологічних розкопок, що ніби нагадують: тут є історія, глибока і жива.

А поруч – Дюк, наш вірний страж, захований за мішками з піском і драпіровкою. Його бронзове серце б’ється під захистом, але як же сумно, що ми так давно не бачили його погляду!

Люди зазирають крізь скло на експонати музею просто неба, шукаючи в них відгомін минулого…

Та війна нещадна. Приморський, хоч і здається незламним, не раз здригався від ударів. Боляче дивитись на понівечені залишки готелю «Одеса» – ніби шрам на обличчі міста.

Останній раз – хай би він був справді останнім! – бульвар постраждав 27 липня цього року. Дерева, що дарували тінь, посічені, вікна будинків – а їх тут, наче перлин, безліч – повилітали. Готель «Лондонська», величний і гордий без вікон… Замість них – вже звичні оку дошки… Воронцовський палац, мов мовчазний свідок, тримає на собі тягар фанери та плівки замість вікон.

Кожен будинок на Приморському – це сторінка історії, це наша пам’ять. Але тепер вони стоять понівечені: дошки, плівка, порожнеча там, де колись було скло. Ззовні – шрами війни, а всередині – біль, який не видно, але який відчуває кожен одесит. Ще один будинок, ще один…

Та Одеса не здається. Приморський бульвар, попри все, дихає. У кожному кроці перехожих, у кожному шепоті листя, у кожному погляді, спрямованому до моря, живе надія. І ми знаємо: цей бульвар, як і наше місто, ще засяє. Бо в серці Одеси – сила, що сильніша за будь-які рани.