Чудова традиція була започаткована в Одесі тринадцять років тому на самісінькому початку вересня, у переддень Дня міста. Поряд із стадіоном "Чорноморець" була відкрита Алея футбольної слави цього клубу, на якій були закладені одинадцять іменних плит із пам’ятними зірками в знак поваги та шани особистостям, які в різні роки були пов’язані з командою "моряків". І не просто пов’язані, а зробили чималий внесок для різних досягнень. Ще одна плита присвячена відданим вболівальникам "Чорноморця" усіх часів.
З того самого дня, 1 вересня 2012 року, на Алеї футбольної слави щороку на початку осені з’являлись іменні плити. Так було впродовж шести років, за час яких пам’ятних зірок було закладено ще п’ятнадцять. На жаль, з різних причин, однією з яких є війна, у традиції щорічного поповнення Алеї черговими легендами виникла тривала перерва - довжиною у сім років. Та нещодавно у цьому питанні крига скресла – і на офіційному сайті ФК "Чорноморець" було проведено голосування з вибору одного із кандидатів на закладення чергової іменної зірки. Пропонувалось три відомі всім особистості – легендарні футболісти 60-х Анатолій Колдаков, Олексій Попичко та людина, яка проявила себе відмінним функціонером у різних сферах спорту і футболу – Едуард Лучин. В результаті голосування, яке тривало впродовж тижня на інтернет-ресурсах одеського клубу, перевагу було віддано Лучину. За його кандидатуру проголосувало 38 відсотків, за Колдакова і Попичка – по 31.
Підбивши підсумки голосування, яке було проведене за ініціативи футбольної громадськості міста та ФК "Чорноморець", за роботу взялися майстри. Найближчим часом буде виготовлена плита з іменною зіркою, урочисте закладення якої на Алеї слави відбудеться 13 вересня, незадовго до матчу чемпіонату першої ліги "Чорноморець" - "Металург" (Запоріжжя).
Той факт, що у голосуванні не було надто великого розриву між кандидатами свідчить про те, що усі вони – люди достойні. Анатолій Колдаков був одним із улюбленців одеських вболівальників, захищаючи кольори "Чорноморця" з 1959-го по 1964-й роки. Він був капітаном команди, гостро грав у нападі, вирізнявся високою технічною майстерністю, баченням поля, вмінням віддати ювелірну передачу та непоганою результативністю. Був одним із головних діючих осіб у сходженні команди "моряків" у вищу лігу чемпіонату СРСР 1964 року. Його авторитет у середовищі прихильників "Чорноморця" був настільки великий, що одеський поет Іван Рядченко навіть склав про нього жартівливий віршик (російською):
"Приехав к нам на сбор очков, Узнаете детально: Неутомимый Колдаков Опасен оба тайма. Он так играет головой, Что тренеры у сетки Порой от боли головной Используют таблетки".
Впродовж чотирьох сезонів разом з Колдаковим у складі "Чорноморця" виступав Олексій Попичко. В команді він дебютував у 1961-му і незмінно провів в ній усі чемпіонати до 1969-го року. Граючи у захисті, цей футболіст вміло справлявся зі своїми обов'язками. Попичко швидко став кумиром в Одесі, його надійну і впевнену гру відзначали не тільки вболівальники, а й знані фахівці. Він став одним із тих легендарних футболістів Одеси, яких відносили до розряду справжніх трударів шкіряного м’яча. Пригадується, як на початку 60-х приморське місто з підвищеною увагою слідкувало за одеським дербі, у якому "Чорноморець" зустрічався із СКА. У складі армійської команди тоді виблискував яскравою грою нападник Василь Москаленко. Та продуктивно діяти йому у таких поєдинках Попичко не давав. Про це навіть було складено такі рядки:
"А на тому краю, де стоїть Попичко, Васі Москаленко стежки не знайти"
Едуард Лучин, якому віддала голоси більша частина учасників опитування, понад трьох десятків років мешкає у США. Туди він переїхав у жовтні 1992-го, де не відразу потрапив у свою рідну стихію. Та долі було завгодно, щоб через кілька років це все ж сталося. Добре обізнаний у спорті загалом та футболі зокрема, Лучин у 1994-му почав працювати на телебаченні, вів спортивну програму на радіо, а ще до цього його публікації читали у російськомовній спортивній газеті, яка видавалась у Нью-Йорку. Стояв він і біля витоків ФК "Чорноморець" (Нью-Йорк), який був організований з метою підготовки юних футболістів. Пізніше Едуард Лучин створив Асоціацію ветеранів спорту США, яка регулярно проводить заходи із залученням зірок спорту із когорти емігрантів колишнього СРСР та України. А починаючи з 2002-го у Нью-Йорку щороку проводиться Меморіал Валерія Лобановського, ініціатором проведення якого став саме Лучин. Традиційними стали і "Олімпійські бали", які він започаткував у США. Організувати ці, як і багато інших заходів, у сучасному світі досить важко, але завдяки відмінним організаторським здібностям та дару переконання, якими Бог сповна наділив нашого земляка, це йому вдається. Як і вдається тримати у полі зору події, що відбуваються у його рідній Одесі. Незважаючи на відстань, яка розділяє Північноамериканський і Європейський континенти, Едуарду Лучину вдається бездоганно виконувати роль тієї самої зв’язуючої ниточки, яка дозволяє йому організовувати заходи в Одесі дистанційно. З подальшим приїздом напередодні запланованого дійства. За останніх вісім років так було неодноразово, коли за його ініціативи в Одесі відбулися матчі пам’яті його вихованця Іллі Цимбалара та ветеранів футболу, які відійшли у засвіти.
Що цікаво: більше одинадцяти років тому Лучин телефонував, писав листи і стукав у двері різних установ Одеси та України з метою встановлення на Алеї слави "Чорноморця" плити одного із аксакалів тренерського цеху СРСР, України та США легендарного Матвія Черкаського. Тоді здавалось, що зробити це з-за океану людині, яка зовсім не знайома керівництву "Чорноморця", буде неможливо. Але це не про Едуарда Лучина! Якщо він береться за якусь справу, то завжди доводить її до кінця. Зірка Черкаського на Алеї у 2014-му врешті решт була закладена, чим неабияк потішила легенду, яка дожила до 97 років.
До переїзду в США прізвище Лучина у футбольних та спортивних колах Одеси не знав хіба що лінивий. Він працював інструктором учбово-спортивного відділу ДСТ "Водник", якому підпорядковувалась головна футбольна команда міста, а потім працював у СДЮФШОР "Чорноморець". На його трудовому шляху були також обласний спорткомітет, робота викладачем в Одеському педагогічному інституті на кафедрі спортивних ігор факультета фізичного виховання, де одночасно займав пост голови спортивного клубу і тренував команду вузу. А ще був упорядником програм до домашніх матчів "Чорноморця" наприкінці 70-х – та початку 80-х років. У колекціонерів зі стажем до цих пір зберігаються пожовтілі від часу екземпляри цієї друкарської продукції.
- Коли наприкінці 80-х стали створюватися професіональні клуби, тодішній президент "Чорноморця" Юрій Заболотний запросив мене в очолювану ним структуру на роль керівника організаційно-масового відділу, - пригадує Едуард Лучин. – Ті роки були одними із найпам’ятливіших у моїй трудовій біографії. Адже доводилось працювати пліч-о-пліч з такими особистостями, як той же Заболотний, Віктор Прокопенко, Семен Альтман, В’ячеслав Лещук, Василь Іщак, Віталій Серафимов, Віталій Фейдман, Володимир Плоскина, Володимир Фінк, брати Олександр та Юрій Никифорови, Андрій Телесненко, Сергій Гусєв, Ілля Цимбалар та багатьма іншими.
Особистість Лучина є настільки багатогранною, що деколи дивуєшся: як одна людина може мати в собі стільки здібностей і встигати на усіх фронтах! Та він саме такий, і ці якості відзначають геть усі, хто його знає, по обидві сторони Атлантичного океану. Окрім вищезгаданого переліка посад і ролей, свій хист Едуард Лучин проявляв і як арбітр, ще у період СРСР маючи звання судді республіканської категорії. Перебравшись за океан, він не один рік брав у руки свисток, проводячи матчі серед американських команд.
За кілька років до еміграції Лучин був засновником міні-футбольного руху в Одесі, беручи участь із своєю командою у змаганнях на всесоюзній арені. І, слід сказати, небезуспішно.
Всюдисущий Едуард Лучин встиг набути у рідному місті два прізвиська – "Третяк" та "Едик із Одеси". Перше він отримав під час любительських баталій на міні-футбольному майданчику, у яких брали участь усі небайдужі до популярної гри люди. Його дії у воротах часто викликали захоплення і подив, завдяки чому до Лучина і приклеїлось прізвисько "Третяк". А другим прізвиськом його нарікли після детективної історії у другій половині 70-х із спробою переманити у "Чорноморець" гравця, за яким полювали провідні клуби СРСР – Едгара Гесса із душанбинського "Паміра". Поїздка у Душанбе на прохання тодішнього керманича команди "моряків" Ахмеда Алескерова виявилась продуктивною – і футболіст прибув до Одеси. Та провівши із командою передсезонний збір у Болгарії, на його перехід було накладено табу. Цьому посприяли статті у центральній пресі, в одній з яких згадувалось про "шпигунські" методи "Едика з Одеси". У ті часи це був вирок, однак від в’язниці Лучина тоді врятували хороші стосунки першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького з генсеком Леонідом Брежнєвим. Однак прізвисько "Едик з Одеси" тривалий час все ще було жартівливою визитівкою "універсального солдата" Лучина.
