Зазвичай вважають, що домашні улюбленці — це переважно собаки та коти. Ну, ще папуги чи акваріумні рибки. Але це не зовсім так. Містяни тримають екзотичних рептилій, вигодовують диких птахів і вирощують тропічних метеликів. Про найнезвичайніших домашніх улюбленців та їхніх господарів розповість «Наше місто».
Усе життя Женю тягнуло до всього живого. Він захоплювався рибками, ящірками, змійками. А, мабуть, найоригінальнішою тваринкою в дитинстві дніпровського зоолога був карликове порося Річі, якого батькам привезли з Чехії.
– Дуже розумна тварина, можливо, навіть розумніша за собаку, – стверджує керівник зоопарку «Жива планета» Євген Буяновер. – Я з ним гуляв на вулиці. Перехожі дуже дивувалися. Думали, що це пес, тільки чомусь хрюкає. Потім його віддали в цирк. Дуже просили, а в міській квартирі стало важко тримати.
Згодом наш земляк серйозно захопився павуками. Улюбленицею була птахоїдиха Пушинка.
– Спочатку вона була маленькою, а потім перетворилася на величезну павучиху з шикарним пушком на черевці та довгими лапами, – зазначає співрозмовник. – Її розміри – 28 сантиметрів у розмаху кінцівок!
Одного разу павучиха розродилася майже рекордним потомством. Для Пушинки підібрали нареченого, якого назвали Пушком. «Молодих» посадили в різні тераріуми, але поставили ємності поруч, щоб павуки могли милуватися одне одним. Ну а коли їхні восьмиокі погляди зустрілися, холоднокровні безхребетні, звісно ж, одразу покохали одне одного. На великому дивані Женя посадив Пушка і Пушинку одне навпроти одного. Схрещування тривало лише кілька секунд. Потім самець відскочив від самки на пару метрів. Пушинка ж одразу кинулася навздогін за своїм «чоловіком». Останньому дуже пощастило, що, втім, буває далеко не завжди.
– Після схрещування багато самців гинуть, але навіть якщо їм вдається вижити, зазвичай вони живуть набагато менше за самок, – зазначає зоолог. – Павуки живуть лише 2-3 роки, а їхні восьмилапі половинки доживають і до 20.
Отакі справи. І де ж тут справедливість? І все-таки чим же павуки підкорили серце зоолога?
– За ними дуже цікаво спостерігати, але в природі це робити дуже непросто, оскільки птахоїди дуже потайливі, – констатує Євген Буяновер. – Зате в лабораторних умовах це цілком можливо (зауважимо, що зоолог займається розведенням павуків, народжених лише в неволі). Ну, а взагалі, павуки дуже раціональні створіння. Нам би у них повчитися! Вони не нервують і не метушаться в пошуках їжі, а спокійно сидять у засідці й чекають, коли здобич сама потрапить у пастку.
І павуче терпіння заслуговує всілякої поваги. Ще б пак! Адже очікування іноді розтягується на тижні. Відомий випадок, коли павук обходився без їжі 9 місяців. Ще одне зоологічне захоплення Євгена – дивовижні рептилії еублефари.
– Дуже цікаво спостерігати за їхнім розмноженням, – розповідає Євген. – Самки завжди відкладають два яйця. Не більше, не менше. За допомогою регулювання температури інкубації можна контролювати стать новонароджених. За нижчої температури з’являються самки, за вищої – самці. А якщо середня температура проміжна, народжуються і ті, й інші.
Дніпровська школярка Еріка Ошурко здобула популярність завдяки своїй дуже незвичайній супутниці. І це зрозуміло. Дівчат у нас вистачає і симпатичних також немало. Але дівчата, які вигулюють змій, погодьтеся, трапляються вкрай рідко. Тому, коли Еріка гуляє на рідній Перемозі разом зі своєю тигровою пітонихою Лізою, вони привертають увагу багатьох.
– Дуже багато людей дивуються моїй супутниці, – підтверджує Еріка. – Одні просять сфотографуватися з нею, інші хочуть погладити. Буває, що лякаються. Змія ж немаленька – 2,7 метра! Одного разу якась бабуся почала мені розповідати, що Ліза на мене накинеться. Лаялася!
Але поки нічого подібного не траплялося. У 14-річної Еріки та 4-річної Лізи жодних сварок чи конфліктів не буває. Зазначимо, що екзотична рептилія з’явилася в сім’ї Еріки досить несподівано.
– Тато подивився у тіктоку про тигрового пітона і вирішив його купити, – розповідає дівчина. – Мама не заперечувала, і мені ця ідея припала до душі. Особливих клопотів змія не завдає. До мене вона звикла з самого дитинства і впізнає мене за запахом. Але й з чужими людьми не проявляє агресії. Вдома у нас є ще собака, але вона побоюється Лізи.
Раціон незвичайної улюблениці – 5-6 живих щурів на місяць. Наситившись, змія згортається в клубок і відпочиває у своєму тераріумі.
– Віддає перевагу гризунам, але тільки живим, – каже господиня Лізи. – Миші для неї вже замалі, а щури та хом’яки – саме те. Поїсть, а потім відпочиває. Раз на чотири дні Лізі потрібно міняти воду. Ну і, звісно, у тераріумі завжди має бути тепло. Коли гарна погода, кілька разів на тиждень ми гуляємо неподалік від дому.
До речі, Ліза вже зараз важить 12 кілограмів. Тому виносити і заносити її на вулицю – для школярки чудова фізична зарядка. А з часом пітониха може вирости до понад чотирьох метрів і досягти ваги в кілька десятків кілограмів. Фахівці вважають, що такі великі дорослі рептилії можуть становити певну небезпеку. Але Еріка переконана, що її Ліза завжди залишиться дружелюбною і лагідною. З роками стане лише мудрішою.
Завідувачу зоологічного музею ДНУ Івану Буртному з раннього дитинства подобалися звірята й пташки. Усі, хто пищить, гарчить, повзає чи літає. Загалом усі, хто рухається. Ще в п’ятирічному віці його батько, Анатолій Власович, запропонував приручити зайця. Він десь підібрав маленьке слабке зайченя, якого всією сім’єю виходили і вигодували. Але маленькому Вані здавалося, що зайчика приручив саме він.
– Мені дуже подобалося піклуватися про нього, – згадує Іван. – Мама працювала на фермі й приносила додому молоко. Ми наливали його в спеціальне блюдце і приманювали зайчика свистом. Косий одразу з’являвся, швидко випивав свою вечерю, старанно вилизуючи блюдце, і тікав у рідну природу. А через деякий час повертався. Звісно, одного разу він утік назавжди. Але я пишався, що десь у лісі живе мій зайчик. Рідний!
У приватному секторі, де жили батьки майбутнього зоолога, живність з’являлася постійно. Якось з’явилася перепілка. Дорослі птахи, ймовірно, загинули під ножем сінокосарки, а осиротіле пташеня підібрали батьки Івана на люцерновому полі. Щоранку Ваня озброювався мухобойкою і вирушав на своє щоденне полювання за комахами.
– Мух ми ловили всім двором, – розповідає Іван Анатолійович. – Адже мухи для пташки, що підростає, – справжні ласощі. Хоч пташка й маленька, жменю мух вона з’їдала з великим задоволенням. Підросла перепілка, я її випустив у поле, і вона полетіла.
Але, мабуть, найбільше Івану запам’ятався Карлуша – добрий і розумний ворон.
– Я знав гніздо чорного ворона, де було троє пташенят, – розповідає зоолог. – Потім помітив, що самка кудись зникла. Пташенята – впевнені слітки, але ще з гнізда не вилетіли. А тато-самець сам не справлявся: не міг прогодувати потомство. А потім і він зник. Заглянув у гніздо, а там двоє мертвих пташенят, а третє – живе. Кричало щосили, просило їсти. Його я й забрав додому. Назвали його Карлуша. Дуже добродушний був. Курчата його топтали, а йому хоч би що. Підеш за коровою, а він летить услід. Супроводжує. Як собака. Пролетить трохи, сяде на дорозі. Покличеш – він на плече сідає. Як усі ворони, любив усе яскраве. Одного разу прийшла сусідка, зняла свою червону кофту і поклала поруч. Так Карлуша цю кофту й прихопив. Потім, звісно, повернув. З годівлею улюбленця проблем не було. Варені яйця, м’ясо – усе годиться. Ворон – птах усеїдний. Покладеш йому шматочок м’яса в дзьоб – з’їсть будь здоров. Але, якщо той самий шматочок покласти поруч – жодної реакції.
Проте в природі все трохи інакше: перната мама вчить добувати їжу.
– Унизу Космічної вулиці є висока труба, на якій оселилася пара воронів, – зазначає оповідач. – Багато років за ними спостерігаю. Бачив, як ворониха годує пташеня. Показує йому корм, але не віддає, а відлітає невеликими колами. Так дражнить і змушує до самостійного польоту. У пташиному житті це знадобиться. А Карлуша лінувався. Але, на жаль, практичні навички ворону так і не знадобилися. Сусіди зарубали Карлушу, помилково вважаючи, що він полює на курчат. Шкода пташку!
Наш земляк Віктор Севідов – художник і поціновувач усього прекрасного. Метелики якраз і є одними з найпрекрасніших створінь на землі. Віктор віддає перевагу нічним або принаймні сутінковим красеням.
– Найбільше мені подобаються бражники, – розповідає зоолог-аматор. – Вони вражають своєю незвичайною формою, сильними, стрімкими крилами. Завжди хотілося їх виростити, не для того, щоб засушити в колекції, а лише, щоб сфотографувати. Метелики, про яких розповідає Віктор Севідов, хоч і здебільшого не такі яскраві, як, наприклад, махаони, але не менш цікаві. Їхні тіла нагадують кубинську сигару, але при цьому це найшвидші метелики у світі, максимальна швидкість яких становить майже 60 км/год.
Високу швидкість польоту комахам забезпечують сильні грудні м’язи та особлива форма крил. Саме такі метелики-винищувачі найбільше припали до душі зоологу-фотографу. Зазначимо, що народження дорослого метелика – це справжня казка. Адже метелики, як відомо, комахи з повним перетворенням, тобто в їхньому житті відбувається метаморфоза – корінна зміна зовнішнього вигляду та життєвих функцій. Саме це і стається з більшістю героїв чарівних казок. Тож Віктор вирішив влаштувати казку вдома – зібрати гусениць, щоб вони перетворилися на прекрасних літунів. Першим вирощеним ним бражником був звичайний язикан. Цього метелика багато хто сприймає за колібрі. Усе через те, що в нього занадто довгий «язик». Важкий бражник не сідає на квітку, а опускає довгий хоботок у нектарник і висмоктує ароматну рідину в польоті. Потім щасливий ентомолог виростив підмаренникового бражника.
– Шість років тому у вересні 2019-го знайшов на підмареннику трьох гусениць, яких приніс додому і помістив в окремі садки, – розповідає Віктор Севідов. – Насыпав м’який ґрунт упереміш із торфом, їжу запропонував відповідну – на чому спіймав, те й поклав. Уже через 2-3 дні гусениці окуклилися і благополучно перезимували. А вже в останній день березня наступного року з’явився перший метелик. Не чекав, що це станеться так рано. Не менше за мене раділи дружина і наша донька Софія: «Тату, дивися, яка в нас красива бабка!».
Виростив наш земляк і «страшного» бражника мертву голову, малюнок на спинці якого нагадує череп із кістками. А цього року в квартирі Севідових народилися олеандрові бражники. Личинок цього чудового субтропічного метелика Віктор придбав у знайомого розвідника комах. У нього ж купив і корм.
– Узяв чотири гусенички, і всі вони благополучно окуклилися, – констатує співрозмовник. – Оскільки це південний вид, стадія лялечки в нього коротка: уже через тиждень на світ з’явилися метелики. Спостерігаючи за лялечкою, можна було бачити, як формуються візерунки у майбутньої літунки. Самки і самці з’являлися не одночасно, але самка навіть встигла відкласти яйця. Чекаємо нових метеликів. Ну а дорослих бражників після фотосесії відпустив. Нехай, хоч ненадовго, прикрасять місцеву ентомофауну!
Фото Валерія Кравченка та спікерів
Категорія: Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня
