Незламні й виснажені: чому українцям важко визнати втому

«Я завжди була сильною. Робота, діти, волонтерство — все тягнула. А тепер не можу встати з ліжка. І мені соромно».

«У мене в тилу все нормально, але я більше не можу нічого організовувати. Я злюся, кричу на дружину. Почуваюся слабаком».

«Мій син боїться щось питати. Бачить, що я напружений, і мовчить. А вночі — кошмари».

Такі зізнання я дедалі частіше чую від клієнтів під час сесій. Від батьків, волонтерів, військових. Від тих, хто був змушений залишити свій дім або втратив житло. І від тих, хто залишився у своєму помешканні, продовжує працювати, підтримує побут і ззовні ніби живе «звичним цивільним життям». І від чоловіків, і від жінок. І я сама з цією втомою добре знайома.

Ми, українці, втомилися. І це — нормально. Але в публічному просторі наче не дозволено про це говорити. Четвертий рік повномасштабного вторгнення (війні вже одинадцятий рік), а про власну втому ми мовчимо. Ми навчилися бути героїчними, але не навчилися визнавати виснаження. І це не лише психологічна проблема. Це культурний, історичний і глибинно несвідомий конфлікт, у якому живе наше суспільство.

Сьогодні особисте зникає під тиском публічного страху: будь-яке висловлювання — чи то емоція, чи то переживання — може бути сприйняте викривлено, спричинити хвилю засудження. Люди бояться говорити про свою втому і ще не хочуть множити горе. Бо «не на часі», бо треба тримати інших. Це гідно. Але водночас це те, що підточує нас ізсередини, бо втома не зникає від мовчання. Вона просто йде в тіло.

Ті, хто наважується висловлюватися, часто стикаються з осудом: їхні почуття «розбирають», порівнюють, зважують, хто має більше моральне право бути втомленим. Але наша мета — не змагатися за звання найбільш втомленого / втомленої. Наша мета: зрозуміти, як допомогти собі та іншим. Без порівнянь і засудження. Бо суспільство — це складна структура. І воно тримається на кожному з нас: на нашій ролі, нашому стані.

У психоаналітичній традиції Мелані Кляйн є уявлення про розщеплення. Ми схильні ділити себе на «хорошу» й «погану» частини. Сильну, витривалу, добру — й слабку, злу, безпорадну. І коли настає виснаження, людина відчуває не просто втому, а зневагу до себе. Наче зрадила ідеальну версію.

Жак Лакан говорить про «Великого Іншого» — не людину, а уявну фігуру соціального порядку, мови, норм, що диктує, якими треба бути, аби нас приймали. Сьогодні цей Інший говорить жорстко: бути незламним, гідним, корисним. Якщо ти втомлений чи розгублений — тебе ніби немає. Твоя втома стає не просто болем, а вигнанням із мови. З простору, де тебе могли б побачити.

Для українців цей біль має історичне коріння. Ми звикли бути самі собі опорою. Від козацької самоуправи до майданів і волонтерських штабів. У нашій культурі гідність завжди вимагала дії. Ми не чекали дозволу, ми діяли. І саме тому нинішня втома така глибока: вона не лише про тіло. Вона про втрату себе як того, хто діє. Бо коли тіло каже «досить», а дія вже не йде — виникає розрив: «Я більше не можу. То хто я тепер?».

Від початку війни публічний простір наповнився гаслами витривалості: «Тримайся», «Не скигли», «Роби, що можеш». Вони допомагали. Вони рятували. Але з часом стали тісними. І кожен, хто «просідає», відчуває провину.

Це боляче для жінок, які ще до війни тримали на собі й роботу, й побут, й емоційну підтримку, й соціальні ініціативи. Усі ті «тримаю всіх» давно стали частиною їхньої ідентичності. Але сьогодні, коли тіло вже не тягне, а ресурси вичерпалися, це не просто втома. Це ніби втрата себе. Бо втомитися в такій ролі — страшно. Наче впустити всіх.

Військові не мають права втомитися. Бо «ти — герой чи героїня». Але герой може бути втомленим і виснаженим. Може не хотіти говорити або навіть організовувати побутові справи. Не хотіти відповідати жодному образу.

Цивільним чоловікам у тилу також не дозволено впасти. Вони під тиском: «Якщо вже ти в тилу, то будь сильним, дієвим, корисним». Якщо він не витримує, то злиться, мовчить, ховає сором у втому, а втому — у відсторонення.

І поки дорослі намагаються зберегти фасад сили, діти вбирають цю напругу всім тілом. Вони не ставлять запитань, щоб не тривожити. Стають надміру слухняними або надміру збудженими. Стають дуже чутливими. Мовчки «ловлять» настрій родини. І так само мовчки вчаться ховати свої емоції.

Кажуть, сенс тримає нас у найтемніші часи. І це правда. Але сьогодні я чую: «Я знаю, навіщо все це. Але більше не можу». Бо навіть найглибше «навіщо» йде в тінь, коли організм виснажений. І нам потрібна не тільки мета, а й можливість перепочити. Сенс не вимагає нескінченної віддачі. Він залишає місце для вибору.

Але що робити, коли разом із втомою зникає віра? Коли навіть ця внутрішня ниточка, що тримала, рветься? Тоді ми залишаємося сам на сам із пусткою. Наче найбільше виснажує не тіло, не зовнішнє, а втрата внутрішньої опори. Ми часто боїмося, що якщо визнаємо втому, то втратимо гідність, приналежність. Якщо зізнаємось у розпачі, то розвалимось. Або ми сильні, або не справляємось. Але це — хибна дихотомія. Людина завжди має певну напругу між силами, що тягнуть у різні боки. І саме здатність витримати їхню суперечність, не руйнуючи жодної, і є ознакою зрілості.

Віра — це не героїчна поза. Це зв’язок. Це здатність бути із собою та з іншими навіть тоді, коли сил немає. Втома насправді не скасовує гідності, не скасовує любові до країни й не є зрадою.

Нам потрібне визнання того, що в одній людині можуть одночасно жити й віра, й втома. Що незламність — не в тому, щоб ніколи не падати, а в тому, щоб не втрачати себе. Мати здатність одночасно утримувати у собі й втому, й віру, й злість, і надію. Це і є опорою інтегрованої особистості: вмістити протилежні імпульси, витримати напругу між ними, не розщепити себе на «або-або», а залишитися цілісними та справжніми.