Останні події у світі спорту знову загострили увагу до однієї з найсуперечливіших тем спортивного права – відповідальності спортсмена за наявність заборонених речовин в організмі, навіть за відсутності наміру їх вживати. У професійному спорті навіть мізерна концентрація такої речовини може спричинити багаторічне відсторонення, що часто означає фактичне завершення кар’єри.
Та чи є допінг на 100% особистою відповідальністю спортсмена – особливо коли йдеться про харчові добавки або лікарські засоби, в яких виробники не зазначали вміст заборонених речовин чи взагалі замовчували його?
Що це в такому разі – свідоме рішення або помилка третіх осіб?
Питання про застосування санкцій до спортсмена, який не знав або не усвідомлював, що вживає заборонену речовину, є складним як з фактичної, так і з правової точки зору. Його вирішення потребує аналізу норм міжнародного антидопінгового регулювання, насамперед, положення Всесвітнього антидопінгового кодексу WADA, а також сформованої практики Спортивного арбітражного суду в Лозанні (CAS).
Це так званий принцип суворої відповідальності (strict liability), який закріплений зокрема у кодексі WADA. Спортсмени несуть повну відповідальність за наявність будь-якої забороненої речовини в їхньому організмі, незалежно від того, як вона туди потрапила і незалежно від намірів або знань людини.
Це означає, що навіть несвідоме вживання може призвести до дискваліфікації. Наша ціль – розібратися чи це справедливий підхід у спорті, де навіть найменша помилка може призвести до катастрофічних наслідків для кар'єри спортсмена.
А також відповісти на питання, чи є місце для людської недбалості або помилки лікаря чи тренера та як це може вплинути на кінцеве рішення.
Спортсмени часто сприймають звернення до CAS як останню спробу домогтися справедливості та зняти санкції, накладені національними антидопінговими організаціями.
Попри те, що рішення CAS можна оскаржити у Федеральному суді Швейцарії, перелік підстав для такого оскарження є дуже вузьким і такі рішення скасовуються лише у виняткових випадках, переважно коли у ході розгляду справи мали місце значні порушення процедури.
Наприклад, у справі Гільєрмо Каньяса проти ATP Tour, Федеральний трибунал скасував рішення CAS саме через порушення фундаментального права спортсмена бути почутим. Цей випадок підкреслює, що успіх апеляції до швейцарського суду залежить від доведення грубих помилок у процедурі розгляду, а не від переоцінки по суті справи.
2007 Indian Wells 2nd Round:(LL)Guillermo Canas def. (1)Roger Federer 7-5, 6-2Canas earned his 2nd win over a world #1 (Hewitt: 2002 French Open)Federer saw his 41-match win streak come to an end. He was the 3-time defending champion at Indian Wells.🎥: JOTennisVid pic.twitter.com/MLOSMk5NHV
Тому знання практики CAS дає змогу зрозуміти як будуть оцінюватися дії спортсмена до та під час розслідування, на які докази суд буде звертати увагу та як їх оцінить, а також яке покарання чекає на спортсмена.
Однією з перших та найбільших резонансних антидопінгових справ є справа Альберто Контадора Веласко – іспанського велогонщика, в організмі якого під час Тур де Франс 2010 виявили кленбутерол – один із найдавніших допінгів, що використовується для підвищення витривалості та жироспалювання без втрати м’язової маси. Попри те, що національна федерація велоспорту Іспанії намагалася захистити спортсмена, проти нього у CAS було ініційовано одразу дві справи: Міжнародним союзом велосипедистів (UCI) (CAS 2011/A/2384) та WADA (CAS 2011/A/2386).
Рішення CAS критикувалися і спортивною спільнотою, і громадськістю, яка неодноразово подавала петиції на захист спортсмена, оскільки CAS так і не зміг переконливо встановити яким чином заборонена речовина потрапила до організму Веласко та чи мало місце умисне вживання допінгу.
Попри це, Веласко визнали винним. Його покарали дворічною дискваліфікацією з анулюванням титулів, зокрема перемог на престижних Тур де Франс 2010 і Джиро д’Італія 2011. Ця справа продемонструвала, що попри відсутність доказів умисного вживання допінгу, спортсмени все одно будуть покарані.
Hoy el Tour llega a Plateau de Beille, donde hace 17 años Alberto Contador consiguió su 1ª victoria de etapa en el Tour con 24 años, batiendo al sprint a Michael Rasmussen. pic.twitter.com/vbJcseFHvK
Проте з роками CAS став більше уваги приділяти намірам спортсменів. У 2021 році лідер збірної України зі спортивної гімнастики Олег Верняєв подав апеляцію на рішення Фонду етики з гімнастики та Міжнародної федерації гімнастики, заперечуючи умисне вживання мельдонію, знайденого під час тестування у 2020 році.
Спортсмен наголошував, що ймовірне потрапляння речовини відбулося через заражену їжу, виготовлену в Білорусі та Росії, та придбану в комерційному супермаркеті. Також був взятий до уваги той факт, що мельдоній не має запаху чи смаку, а тому його споживання могло бути несвідомим. Враховуючи це, CAS у справі CAS 2021/A/8210 визнав, що спортсмен вживав допінг несвідомо та зменшив строк дискваліфікації з 4 до 2 років.
Після Олімпійських ігор в Токіо 2021 британський спринтер Чіджінду Уджи здав позитивний допінг-тест на заборонені речовини – SARMS (остарин і S-23). Це стимулятори, які збільшують фізичну витривалість, їхнє вживання дає такий же ефект як і вживання анаболічних стероїдів. Уджи стверджував, що ніколи не вживав заборонених речовин, а за 7 днів до проведення змагань вживав лише різні добавки: як магній, вітамін В12, мультивітаміни, кальцій, цитрат натрію, beta aleine, кофеїн, омега-3, парацетамол, ібупрофен, остеокар, вітамін D та пробіотик.
Адвокати спортсмена звернулися до сертифікованої лабораторії для проведення тестування цих добавок, під час якого було виявлено, що beta aleine містить заборонені речовини, що були виявлені в організмі спринтерв. При цьому ані на етикетці продукту, ані у складі препарату вони не були вказані, також цього не можна було встановити шляхом обґрунтованого пошуку в Інтернеті. Попри це, CAS визнав правомірним застосування санкції у вигляді дискваліфікації на 22 місяці від участі у змаганнях (справа CAS 2021/ADD/33).
Приклад такої ситуації стався в українському спорті. 15-річна гімнастка Анастасія Мельниченко отримала позитивний допінг-тест на фуросемід – діуретик, заборонений WADA через його здатність маскувати інші речовини. Проте з’ясувалося, що препарат був призначений спортсменці її лікарем, без належної перевірки на відповідність антидопінговим нормам.
Попри молодий вік спортсменки та відсутність наміру порушити правила, арбітри визнали факт порушення та дискваліфікували Мельниченко на 4 місяці з дати ухвалення рішення (справа CAS 2011/A/2403). Після цього Міжнародна федерація гімнастики (FIG) дискваліфікувала тренерів спортсменки на 6 місяців через зневажливе ставлення до обов’язку ознайомленням атлетів з антидопінговими правилами.
У 2015 році українську тенісистку Катерину Козлову дискваліфікували на 6 місяців після позитивного допінг-тесту, який показав вживання забороненого стимулятора діметілбутіламіна. Як пояснили у Федерації Тенісу України після участі в Кубку федерацій тенісистці раптово стало погано і вона звернулась до лікарки Олени Дорофеєвої, під наглядом якої перебувала.
Доровеєва виписала Козловій пігулки, а от перевірити їх на наявність подібних заборонених речовин забула. Попри співпрацю спортсменки, яка одразу пред`явила ліки, відсутність у неї умислу, а також недбалість медичного працівника, санкції Катерину не оминули. Як не оминули і лікарку.
Міжнародна тенісна федерація (ITF) дискваліфікувала Олену Дорофеєву на 4 роки. Остання, вважаючи що вона не підпадає під визначення "гравця" чи "допоміжного персоналу", вирішила подати до CAS апеляцію (справа 2016/A/4697). Проте CAS відхилив її.
Таким чином, цілком очевидно, що факт вживання допінгу, незалежно від його усвідомлення, навіть у випадках, коли це сталося через недбалість лікарів, тягне за собою відповідальність, як би несправедливо це не виглядало.
Позиція CAS залишається послідовною: повне звільнення спортсмена від відповідальності за вживання заборонених речовин, навіть у разі доведеної відсутності умислу, застосовується вкрай рідко. Арбітражні трибунали послуговуються принципом strict liability, відповідно до якого саме спортсмен несе відповідальність за все, що потрапляє в його організм.
Водночас, за умови залучення досвідчених юристів і надання переконливих доказів ненавмисного вживання (наприклад, через забруднені добавки або помилкове маркування), арбітраж може пом’якшити санкцію.
У найкращому випадку стандартне покарання може бути скорочене удвічі – наприклад, замість чотирирічної дискваліфікації спортсмен отримує два роки відсторонення, що має вирішальне значення для збереження кар’єри в умовах обмеженого віку професійної активності.
Ольга Костишина, радниця, керівниця практики міжнародного арбітражу Юридичної групи LCF.
Катерина Лихопека, молодша юристка практики міжнародного арбітражу Юридичної групи LCF.
