За дослідженням Kyivstar Business Hub, одним із перших і найболючіших ударів по українському бізнесу стало порушення логістики. З початком повномасштабного вторгнення зупинилися залізничні маршрути, порти були заблоковані, частина доріг – зруйнована або стала небезпечною. Підприємства, що працювали з імпортом або експортом, опинилися в умовах повної невизначеності: сировину стало складно доставити, готову продукцію – вивезти. Деякі компанії залишилися без складів або не могли отримати товари, які застрягли на кордоні. Витрати на логістику зросли разом із ризиками – і це особливо болісно вдарило по малому і середньому бізнесу.
Коли бойові дії охопили промислові регіони, тисячі підприємств опинилися перед вибором: зупинити роботу чи евакуюватися. У 2024 році понад 11 тисяч компаній змінили адресу реєстрації – такі цифри наводить Єдиний державний реєстр. Держава швидко запустила програму релокації бізнесу до безпечніших регіонів – на захід та в центр країни.
Основні проблеми, з якими сьогодні зіштовхується український бізнес, – це податки та мобілізація. Макроекономіст і фахівець з податкового та бюджетного законодавства Данило Монін каже, що подорожчання електроенергії, зростання податків, військового збору та повернення обов’язкового ЄСВ (єдиного соціального внеску, – прим.) значно збільшили податкове навантаження. Це призводить до стагнації економіки: невизначеність щодо термінів закінчення війни стримує інвестиції та змушує всіх переходити в режим економії, що негативно впливає на малий бізнес. За його словами, багатьом бізнесам стало вигідніше закритися, ніж нести збитки через податки, особливо якщо діяльність фактично не ведеться.
Ситуацію з бізнесом у Миколаївській області, каже Данило Монін, вирізняє близькість до лінії фронту та проблеми з логістикою, оскільки порти там закриті вже четвертий рік. Раніше лунали ідеї включити область до «зернового коридору» і відкрити миколаївські порти, але це зараз неможливо через окупацію Кінбурнської коси. Попри це, бізнес і далі звертається до міжнародної спільноти із закликом відкрити порти. «Їх блокада паралізувала торгівлю півдня», кажуть у компанії «Нібулон».
– Економіка області зазнає серйозних втрат – не лише через простої самого порту, а й через те, що підприємства втрачають прибутки: логістика ускладнилася і тепер складає значну частину вартості продукції, – пояснив у коментарі заступник голови Миколаївської ОВА Микола Марінов.
Але Одеська область, за словами експерта Данила Моніна, почувається економічно впевненіше, бо її порти працюють.
– Зараз єдині морські ворота країни – це Одещина. Робота портів там дає змогу створювати більше робочих місць. Це, вважаю, допомагає Одещині триматися краще у порівнянні з іншими областями, – додав Монін.
Однак бізнес півдня – це не лише про логістику та порти. Тут також є багато підприємців малого та середнього бізнесу, які працюють у абсолютно різних галузях.
Grain Cargo Shipping відкрилась у 2023 році – вже під час повномасштабної війни. Схема роботи проста: компанія приймає зернові на орендованих складах, везе їх до одеського порту та вантажить на судна. Незважаючи на невелику команду – лише 10 людей, компанія перевалює близько 300 тисяч тонн на рік.
– Ми працюємо через контрагентів, бо тримати великий штат у логістиці складно. Тарифи знижуються, а працівники хочуть кращих умов. Тому все йде до того, що повноцінними гравцями можуть залишитися тільки великі компанії – українські чи міжнародні, – пояснює виконавчий директор Микола Гапеєв. До війни він працював у логістичній компанії в Миколаєві, але після блокади портів змінив регіон.
– Війна впливає на кожен бізнес. Бізнес не так складно відкрити, як утримати. Найбільший дефіцит – це люди. Хтось виїхав, хтось пішов на фронт. А дехто просто боїться працювати через ситуацію з ТЦК. Спеціалістів бракує. До того ж ніхто не відміняв обстріли та повітряні тривоги, – каже він.
Водночас, за його словами, ситуація з логістичним бізнесом стає більш логічною та прогнозованою.
– З 2022 року, коли логістика була надприбутковою через дефіцит потужностей, бо працювали тільки порти на Дунаї, у галузь кинулись усі. Тоді ставки перевалки доходили до 25 доларів за тонну. Зараз – лише 8. Тож на ринку залишаються або старі гравці, або ті, хто встиг адаптуватись, – підсумовує Гапеєв.
Анастасія Марципан 7 років розвивала столярну майстерню в Миколаєві. Її дерев’яні фотофони для Instagram стали популярними ще у 2017-му, згодом вона отримувала замовлення від Garnier, Roshen, Tarta. Працювала навіть під обстрілами. Але війна врешті-решт зламала не цех, а команду.
– У нас за весь час забрали служити п’ятьох майстрів. А хорошого майстра знайти дуже складно, до того ж їх треба навчати саме нашій специфіці. Щойно людина входить у ритм і починає працювати – її мобілізують. І все з початку. У клієнта терміни, а в мене знову новий майстер, – каже Анастасія.
За пів року вона змінила чотирьох співробітників і до останнього сподівалась, що вдасться зібрати нову команду.
– Я звикла боротися, не вмію здаватися. Закрити майстерню – це як визнати, що я поганий підприємець. Але коли ми попрощалися з останнім майстром, я сказала собі – досить. Ми зібрали всі готові вироби, продали їх. З виручки я заплатила податки, і все, – розповідає вона.
Veterano Pizza – це не просто піцерія, а ветеранський проєкт із чіткою соціальною місією. Власник одеської франшизи – артилерист 28-ї бригади, ветеран війни Олександр Голопотелюк. Його головна мета – підтримати побратимів і їхні родини, створюючи для них робочі місця.
Першу піцерію на Канатній він відкрив у 2021-му. А з початком повномасштабної війни – другу на проспекті Князя Володимира Великого, вже за підтримки Українського ветеранського фонду. Піцерії стали місцем зустрічі для ветеранів: кожен може залишити шеврон свого підрозділу на стіні.
Бізнесу довелося пройти крізь блекаути, збої з постачанням, девальвацію гривні та падіння купівельної спроможності. Але найбільша втрата – не фінансова. У 2023-му на Бахмутському напрямку загинув піцайоло Олександр Станков, який добровільно пішов на фронт. Сьогодні в піцерії працює його мама.
– У нас є система лояльності, але ветерани автоматично отримують найвищий рівень знижок, – розповідає Голопотелюк. – Бізнес утримувати важко. У 2022-2023 роках ми вчилися працювати без світла, тепер – із його завищеною ціною. Це суттєво впливає на собівартість. Але головне для нас – зберегти колектив. Серед нас багато ветеранів, ми як одна велика сім’я. Тому ми намагаємося дати людям роботу й розвиток, навіть під час війни. Іноді – ціною меншого прибутку.
Катерина Гросу відкрила свою косметологічну справу ще у 2017-му, коли був великий попит на різноманітні процедури – від масажів обличчя до скульптурування тіла. Клієнтів не бракувало, навіть під час локдауну перерва тривала лише кілька тижнів. Найбільший розквіт бізнесу стався якраз напередодні повномасштабного вторгнення. Але після все змінилося.
Весною 2022-го вона з дочкою поїхала з Одеси, але невдовзі повернулась. Майстриня каже: «У перші роки війни бізнес тримався на фінансових подушках, але 2025-й виявився для моєї сфери найважчим – в людей просто закінчились гроші».
Справу добили блекаути. Приміщення на 24-му поверсі без світла стало недосяжним, а техніка вимагала багато енергії. Довелося з’їхати. Щоб підтримати власну справу, Катерина тимчасово поїхала працювати доглядальницею за кордон, де назбирала на нову апаратуру, оренду і повернулась. Зараз вона працює у невеликому кабінеті в салоні краси.
– Сьогодні основна задача – втримати працівників, зберегти клієнтів, допомагати постійним пацієнтам. Навіть якщо в когось немає грошей, ми намагаємося не переривати процедури, бо тут мова йде про здоровʼя. Працюємо «в борг», – пояснює майстриня.
До війни Леонід Гринець керував невеликою будівельною фірмою в Одеській області. Команда росла, брали об’єкти по всій Україні – від фундаменту до зеленого газону. «Люди будували майбутнє, а ми допомагали зробити його зручним і гарним», – згадує він.
Після 24 лютого все змінилося. Дзвонили клієнти – одні скасовували проєкти, інші просили закрити будинки OSB-плитами. А потім дзвонили вже не замовники, а друзі: хто в теробороні, хто вже на виїзді з Миколаєва, хто на блокпосту з автоматом. Сам Леонід лишився через вік – йому вже було 60 років.
Перші тижні було не до бізнесу – люди виживали. Прибивали дошки замість шибок, носили мішки з піском, ховалися від вибухів. Потім почали будувати знову, але не для краси, як раніше, а для безпеки.
Із 27 людей у команді залишилось п’ятеро. Частина людей виїхала, хтось пішов на фронт, на жаль, з декотрими з них вже попрощалися. Але ті, хто лишився, працюють попри все – без світла, під сиренами. Швидко навчилися будувати модульні будиночки, укріплювати підвали, міняти дах за день.
У 2024-му знову з’явилися замовлення. Люди повертаються – ремонтують, будують. Втім, наразі проблема в іншому: немає кому працювати, відчувається нестача чоловіків. За словами Леоніда, будівельні підприємці зіткнулися з критичними проблемами: зірвані ланки постачання, подорожчання будматеріалів через дефіцит і курс, нестача робочих рук – частина працівників мобілізована або виїхала. Водночас ті бізнеси, які змогли налагодити постачання всередині країни, зберегли рентабельність. Успішні будівельники під час війни – це ті, хто переорієнтувався на нові об’єкти, співпрацює з гуманітарними фондами, впроваджує модульні й енергоефективні технології та навчився працювати в умовах постійного ризику.
Попри війну, підприємці на півдні України можуть отримати підтримку для запуску або розвитку бізнесу. Допомога доступна переважно через державні та місцеві програми, а також періодично — завдяки міжнародним фондам і громадським організаціям.
Урядова програма «єРобота» залишається надійним джерелом підтримки малого бізнесу, особливо у прифронтових регіонах. Найбільшим попитом користуються два напрямки:
На Миколаївщині ці кошти найчастіше йдуть на запуск кав’ярень, майстерень, студій краси, пекарень, міні‑виробництв, СТО, магазинів, сімейних кафе чи фермерських господарств, розповіли нам в обласному Центрі зайнятості.
В області також працюють 4 офіси «Зроблено в Україні», де допомагають з оформленням заявок і дають консультації.
За словами голови Одеської ОВА Олега Кіпера, у 2024 році на підтримку бізнесу на Одещині за державними та регіональними програмами виділили понад 1,57 млрд грн, з яких майже 195,6 млн грн призначені саме підприємцям за програмою «Власна справа» (788 грантів). Фінансування спрямували на допомогу ветеранам, підприємцям переробної галузі, садівництва та тепличного господарства.
Крім того, хазяї садівництва, переробної галузі, ветерани також отримали підтримку 5 підприємств переробної галузі — 26,2 млн грн.
В Миколаївській області підприємці можуть отримати часткову компенсацію витрат за Програмою розвитку малого і середнього бізнесу. Загалом це суми не більше 200 тисяч гривень на різні напрямки: компенсація відсоткових ставок за кредитами, витрати на обладнання, кредити на відновлення бізнесу після обстрілів, компенсація за релокацію.
У 2025 році на цю програму з обласного бюджету вже виділили 5 мільйонів гривень. Половину цих коштів вже отримали 13 підприємців.
Ми також зверталися до Одеського обласного центру зайнятості з питаннями щодо підтримки малого та середнього бізнесу, але офіційних відповідей так і не отримали.
Попри це, з досвіду безробітних, які стали на облік, відомо: підтримка є. Центр регулярно проводить тренінги «Зроби перший крок – відкрий свою справу», де розповідають про грантові програми, як їх знайти та правильно подати заявку, а також про пріоритетні напрями для відкриття ФОП. Тож сподіваємося, що офіційні відповіді на запити будуть, і ми зможемо вам про це розказати вже в наступних матеріалах.
Центр «Дія.Бізнес» в Одесі надає підприємцям кілька практичних можливостей:
Бізнес Півдня – це не лише про виживання в умовах війни, а й про здатність адаптуватися, вчитися та змінювати підходи до роботи. У цьому процесі ключову роль відіграє не тільки внутрішня сила підприємців, а й підтримка з боку держави. Програми «єРобота», гранти для ветеранів, місцеві компенсації та навчальні ініціативи стали для багатьох не просто фінансовою допомогою, але шансом почати заново. І хоча викликів залишається чимало – від мобілізації до податкового тиску, – саме поєднання стійкості бізнесу й адресної підтримки може стати фундаментом для економічного відновлення південних регіонів. Там, де не змогла зламати війна, може народитись нова економіка – гнучка та більш стійка.
Цей матеріал підготовлений в межах проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Проєкт фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)»
Над матеріалом працювали Юлія БОЙЧЕНКО та Олена КУДРЯШОВА
