У другій частині ми говорили про те, що дехто намагається не помічати війну, про ставлення суспільства до військових, про те, де брати сили, щоб витримати весь цей жах.

— Зараз багатьом людям якось соромно думати про себе, про своє здоров’я, оскільки навколо стільки горя. Однак фахівці наполягають, що такий підхід дуже неправильний.

Марія: — Лікарі вже досить гучно кажуть, що глобальні проблеми зі здоров'ям у нас саме через те, що ми всі знаходимося фактично постійно в травматичній ситуації, і про те, що про себе необхідно дбати більше, ніж раніше.

Діана: — Це ще одна відповідь на питання про суспільство, яке перебуває в постійному стресі. Ми, волонтери, зі свого боку кричимо: «Донатьте, працюйте для фронту, знайдіть собі якусь роботу, плетіть ті ж самі сітки, допомагайте чим можете». А суспільство — взяти пересічну вчительку, продавчиню, того ж айтішника — не може працювати в такому ритмі, звичайно. Ми вганяли себе в цей ритм. Хто з 2014 року, хто з 2022-го. Ми ловимо себе на тому, що мислимо швидше, швидше приймаємо рішення. Таке враження, що ми вживаємо таблетки, які прискорюють наш рух. А люди все-таки живуть в більш-менш звичному режимі. І тримати цей воєнний ритм вони довго не можуть. Ще й від цього відбуваються ці спади синусоїди.

Досить часто звучить фраза, яку ми, волонтери та фронтовики, вважаємо злочинною, — «суспільство втомилось від війни». При нас таке говорити не можна. Ми спалахуємо й починаємо кричати: «Ах, ви втомилися?»

Але це дійсно правда, бо люди фізіологічно втомлюються весь час жити в ритмі, в який вони себе ще не увігнали й не вженуть. Бо вони загалом налаштовані працювати, виховувати дітей, їздити на вихідні на якусь дачу, в кого вона є, виїжджати на шашлики, ходити в супермаркети, в кіно, можливо, в театри. А суспільство вганяють в ритм «біжи за пасіонаріями, біжи за фронтовиками, біжи за волонтерами, біжи за активістами».

Ніколи не зможе так бігти усе суспільство. Фізіологічно не зможе. Попри всі ті виплески адреналіну та постійну працю того ж самого кортизолу, які його штовхають: «Давай, суспільство, треба бігти». А воно стогне: «Не можу. Можливо, я не знаю навіть, куди і як бігти». Йому кричать: «Ну, донать!» Та скільки ж можна йому донатити? Воно віддає десятину, як колись в церкві, а йому ж треба ще жити та ростити дітей.

Я не говорю про тих людей, для кого війни досі нема. Таких, як не дивно, ще дуже багато. Один наш волонтер пішов працювати на перевезення меблі. Якось приїжджає от з такими круглими очима: «Навіщо їм дивани по сто тисяч в часи, коли в будь-яку мить у твій будинок може прилетіти „Шахед“ або ракета? Я в них іноді питаю: „Як війна? Як донати?“ А вони регочуть і відмахуються». Тобто виявляється, що ще є дуже великий прошарок, який не те що не хоче бігти або йти в напрямку Перемоги, а навіть хоча б лежати, як я лежала останні три місяці, бо ходити вже не могла. Ні, вони десь там волочаться ззаду у своєму звичному житті. Оце найстрашніше.

Марія: — Нещодавно пройшов фестиваль популярної сучасної попкультури FANCON UA. Треба сказати, що дуже багато учасників займались в тому числі й благодійними зборами. Але організатори заходу поставилися до цього досить недбало. Наприклад, вони взагалі не зрозуміли, чому їм висловили масове невдоволення через те, що на фестивалі запустили дрон, який літав над натовпом і знімав відосік. А там було дуже багато травмованих людей, реакцію яких на таке треба було передбачити. Коли скандал набув розголосу, вони просто припинили комунікацію з цього приводу і сказали, що їм «під час фестивалю ніхто не скаржився, а наступного року будемо попереджати про запуск дронів». Тобто до них так і не дійшло, що накоїли.

Марія: — Так. Вони ніби все підтримують і самі донатять, але… До речі, характерно, що стенд, який зібрав найбільшу суму донатів, вони навіть не згадали у своєму звіті, тому що просто їх не люблять. Тобто вони як би формально все це роблять, але насправді реально не доганяють. І історія з дроном це дуже яскравий приклад.

Діана: — Ми зараз бачимо бум книговидавництва. Мабуть, лише лінивий сьогодні не пише книгу хоча б в стіл. І от в самий розпал війни видавництво КСД запустило серію книг американської письменниці Софі Ларк, яка захоплюється росіянами. В результаті їх зачморили. Після розголосу вони знищили наклад книжки «Брутальний принц» та розірвали договір на всі шість частин серії. Але для цього знадобився тиждень «шакалячого експреса» (не люблю його, але що ти зробиш, як він є, і його час від часу оголошують). Можливо, це навіть був не «шакалячий експрес», а конструктивні статті, пости, виступи, яких стало настільки критично багато, що видавництво вимушено було реагувати. От ви «полиняли» на кілька мільйонів. Але коли це починали, чим думали? Таке враження, що це люди, які й досі ще намагаються жити у світі до 2022 року.

Марія: — Хоча справді це теж частина норми для дуже багатьох. В них так влаштована нервова система, що вони намагаються уникати травмувального досвіду в максимально широкому сенсі. Тобто не читати новини, не звертати уваги на донати. Вони ховаються. Фізіологічно це нормально, але нормально не дорівнює добре.

Діана: — Коли ми, зачеплені й гризнуті війною люди, це чуємо, у нас завжди падає планка, і ми починаємо ставити таких на місце або страшним тихим голосом, або криком. А фронтовики взагалі іноді лізуть бити морду.

Я сьогодні зустрічалась з дівчинкою, з якою час від часу бачимось протягом багатьох років. Вона не чекає росію, вона обурена тим, що відбувається. Її сім’я мешкає в дуже небезпечному районі Києва. Я спитала: «Як ви зараз це все переживаєте?» — «Ночуємо кожен день в бомбосховищі. Стоячи, сидячи, бо там іноді зайти нікуди». — «А ти донатиш?» — «Ні». Вона не донатить, бо думає, що це зробить хтось інший, що її гроші ролі не зіграють, тому збирає кошти на свою фінансову подушку.

Ці люди не проводять оцей зв'язок «причина — наслідок». А ми проводимо аж занадто. У нас це на піку. І я можу в запалі гарячкувати: «Із-за вас, хто не помітив війну у 2014 році, вона прийшла у 2022-му». Мій гнів не розуміють, але я впевнена, що так і є. Люди кажуть: «Та ні, це не через те. Що ми могли зробити?»

Дуже скоро активісти, волонтери та фронтовики будуть кричати: «Через вас, хто не донатить зараз і не донатив усі ці роки, війна прийшла у 2022-му». Однак ті люди все одно не будуть цього розуміти.

Тут працює психологія маленької людини: «А що я можу зробити?» Можеш. Є одна пенсіонерка, яка йде з нами з 2014-го. Її стабільний донат щомісяця — тисяча гривень. Вона весь час говорить: «Вибачте, що так мало». Якось ми сіли й порахували, скільки турнікетів змогли купити за ці гроші. Виявилося, що багато. Тобто, людина, ти змогла.

У тих, хто не хоче допомагати фронту і волонтерам, своя філософія: «А що робить держава? Саме вона має це робити. Я плачу воєнний збір». Це теж до питання про державу. І ти ніколи його не впевниш, що ми ведемо таку війну, де навіть якби держава забрала від всіх кінців, куди дає гроші, та акумулювала їх, навіть якби зрізала шалені зарплатні чиновництву, все одно вона сама ніколи б не потягнула таку війну. Без підтримки народу та союзників ми не зробимо нічого.

Тому ми й кричимо, хоча самим вже давно противно від цього крику: «Донатьте, люди, ви можете. Маленькі донати збираються у великі ріки. Може, навіть ваш незначний струмок когось врятує. Можливо, це буде ваш брат, чоловік, знайомий, сусід. Можливо, людина, яку ви не знаєте».

— Ніколи не забуду, як в нашу редакцію, яку перед так званим «референдумом» на Донбасі розтрощили за те, що ми в газеті не написали жодного слова про «ДНР», прийшла бабуся і дала мені двадцять гривень: «Дитинко, я теж за Україну».

— Це ж були золоті двадцять гривень. Не такий дорогий мільйон, який ти можеш отримати від якогось мільярдера, як ці гроші від тієї бабусі. Оце сіль землі, оце ті люди з великої літери «Треба», які йдуть поруч з пасіонаріями. Хоча, здавалось би, ну що вони можуть, ці люди, що може та бабуся? Але ви пам'ятаєте ці двадцять гривень, ви живитесь від них і черпаєте силу.

Можна лаяти власне суспільство. І треба лаяти. Це взагалі хороший спорт. Але ми бачимо й те, наскільки виросло суспільство за останні роки. Боляче, що воно не так масово росло з 2014-го. Але три роки тому відбулося таке загальне обурення, що воно почало зростати в стрибках — від перемоги до перемоги, від поразки до поразки. Бо суспільством рулять страх, жалість і гордість. А також, як стверджує Марія, альтруїзм і егоїзм, які насправді іноді йдуть пліч-о-пліч.

— Чому змінюється наше ставлення до військових? На початку повномасштабного вторгнення ми були настільки вдячні, що майже кожному вклонялися в ноги. А тепер бачу, як сахаються від людей в однострої. Це ж ненормально.

Діана: — Вважаю, що ставлення особливо не змінюється. Ті, хто поважав військових і знав, що військо його захищає, так думають і досі. Палять військові машини ті, кому пообіцяли за це заплатити. Вони за гроші спалили б цю машину й у 2014-му, і у 2022-му. Так, йде синусоїда від спалаху та підйому патріотизму до трошки зневіри, але в основному ситуація стала.

Марія: — Насправді в Україні існує дуже чіткий маркер, який нечасто використовують. Він називається Майдан. Як тільки суспільство щось не влаштовує, воно прямує на вулицю. І цей закон у нас діє постійно вже хтозна скільки років. Це явище насправді дуже не характерно для багатьох країн. А наші люди не обмежуються лише постами в Facebook, а виходять на протести. Не обов'язково це буде Майдан, це може бути де завгодно, але основна риса цих протестів — вони неодноразові. Вони можуть бути протяжні в часі. Зараз ми цього не бачимо. У нас немає масових протестів проти чогось, що роблять військові. І це не тому, що в нас діє воєнний стан, бо ми прекрасно знаємо, що, коли українцям щось болить і важливе, вони кладуть дуже великий орган на заборону демонстрацій.

Діана: — Саме тому я і стверджую, що в суспільстві загалом нічого не змінюється. Оця маса паліїв машин та підривників наших військових, а також тих, хто відводить від них очі, дуже дрібна. Її треба брати в розрахунок, але вважати, що суспільство загалом стало гірше ставитись до військових, не можна. Я в останній час не дуже часто буваю на вулицях, але чую розповіді військових. Ні, люди вірять в ЗСУ, НГУ, СБУ, ГУР, ДПСУ, ДСНС, а також МВС, хоча про нього мало знають. Просто у них зараз синусоїда не на піку. Під час верхньої хвилі синусоїди вони вірять голосно і з пафосними криками, а коли вона спаде вниз, — теж вірять. А що робити? Треба ж в когось вірити. І перш за все в ту людину, яка нас захистить.

Тому, мені здається, не треба бити на сполох, що суспільство стало якось аж дуже погано ставитися до військових. Інша річ, що військовий зараз це отой вчорашній дядько, якого бусіфікували на вулиці, плюс залишки тих, хто самі прийшли до ТЦК (досі є такі). Тобто наш фронт це такий грандіозний зріз суспільства.

Марія: — Ще важлива частина тих, хто зараз воює, це ті, чия черга підійшла.

Діана: — Я ж і кажу, що зараз суспільство хапають і випускають на фронт. Там є кінорежисер, колишній бармен, айтівець, наркоман, алкоголік, тракторист, злочинець по природі й злочинець, якого спіймали. І оці різні люди не завжди добре себе показують.

Якщо у 2014−2015-х ми ще могли кричати: «Хлопчики, та що ж ви робите? Ви ж кращі, ви мусите тримати марку захисника», то тепер не кричимо, бо чудово розуміємо, що там є різні, і миттєво стати кращим неможливо. Фронт зараз це і випадки мародерства, ще і які, і випадки крисятнічества у своїх, коли хлопці скидаються з зарплатні на якусь машину, а хтось зникає з «общаком». Там самовідданість і готовність покласти життя за товаришів ходить поруч з повною підлістю. Іноді в одній людині. І випадків, коли наші захисники показують себе як кончені сонечка, тобто як одіозні, жалюгідні люди, стає все більше.

Якщо раніше мародерство було дуже незвичайним, то зараз, на жаль, я такого сказати не можу. Тому чим більше стає тих, хто виходить на фронт (а їх стає більше, бо куди ж діватися — люди гинуть), тим більше випадків, які відвертають тил від симпатії до фронтовиків.

Я бачила різні будинки, полишені нашими військовими. Від такого насвинячення, що ти думаєш: «Господи, як же ви жили тут і таке лишили господарям?», до абсолютно стерильної чистоти, коли військові виходили з окопів, їм би відпочити, а вони ще й лад наводили. І оці випадки свинства, на жаль, помітніші. От це образливо. «Я в них так вірив, я думав, що вони кращі, а вони отаке розвели».

Це теж треба брати до уваги. Ти розумієш, що не виховаєш одним махом оцей зріз суспільства, який опинився на фронті. Та й хто ти такий, щоб виховувати дорослих людей? І командири їх не виховують. Бо, Господи, командиру нема більше чого робити. В нього третина батальйону в СЗЧ, в нього позиції зараз візьмуть і під ним хитається посада, а йому треба виховувати своїх сонечок, які лишились.

Тобто цілком очевидно, що з часом екзальтована любов до захисників у суспільства пройде. Вона трансформується в щось стале. От що це стале буде, ще не зрозуміло. Дай Боже, щоб це була якась спокійна впевненість, що, хай там як, а мене захищає маса оцих різноманітних людей. Але може трансформуватись і в зневажливість на кшталт «та знаємо ми вас, ви там всі як не крадії, так мародери».

Приблизно те ж саме відбувалось в Радянському Союзі після Другої світової війни, коли фронтовики повертались додому й організовували банди. До речі, нам треба готуватися, що на нас таке теж чекає. Чому я так спокійно про це говорю? Бо ми це вже проходили. Згадаймо 2014 рік — підйом патріотизму, ДАП, «ви наші захисники, молимось за вас», потім Дебальцеве, гордість поступово стихла, на фронті спалахнула епідемія аватарства, далі з’явилася наркоманія, потім хлопчики повернулися в тил і або пішли в рейдерство, або в невеликі приватні військові компанії. Таким чином чернетку цього всього ми вже бачили й трохи розуміємо, як на це реагувати. От я б дуже бажала, щоб суспільство теж побачило і зрозуміло, як реагувати.

— Усвідомити, що скрізь люди, що вони різні. Не треба їх мести під один гребінець і вважати, що на фронті всі як один герої. Ні, не всі. Не треба вважати, що всі повернуться з готовністю вбивати. Пам'ятаєте рух «один з дев’яносто трьох», коли у 2017 році головний психіатр Міністерства оборони, вже колишній, недбало сформулював фразу, сказавши, що 93% ветеранів становлять потенційну загрозу для сімей і для суспільства? І це дуже обурило людей.

— Ми всі віримо, що колись наступить світанок. А зараз мусимо виживати не завдяки, а всупереч. Як витримати це все?

— Треба нести свій хрест. Мій мене тримає. От ти його несеш, скинути не можеш, бо це ж хрест, не абищо. Як його скинути? В тебе немає права. Тобто це тримається на певній гордості.

Ти мусиш пройти цю дорогу, тобі нікуди зістрибнути. Якщо зістрибнеш, не будеш поважати себе. Як можна жити, не поважаючи себе?

Ще це тримається на обіцянці. Коли ти всерйоз ставишся до свого слова, то чудово знаєш, що тобі будуть дзвонити, навіть якщо ти скажеш: «Все, я більше не займаюся волонтерством». І що далі? Ти ж їм уже пообіцяла.

Ще дуже сильно працює співчуття, бо ти чудово розумієш, в яких умовах на фронті живуть і помирають люди. Ти людина, ти жінка, ти не можеш виключити своє співчуття. Благородне, а не таке — «ой, бідненькі солдатики».

— Іноді від ваших постів у Facebook душа просто рветься на шматки. У вас немає зачерствіння, оскільки ви вже бачили все, вам не треба нічого розказувати та поясняти?

— Та ні, навпаки. Моє серце вже настільки порване, що воно не зачерствіє. Воно весь час змочує саме себе. З нього хлюпає кров.

Вже давно з’явилося трошки цинічне розуміння, що отут тебе дурять (я одразу таке бачу й чую), а отут б'ють на співчуття (намагаються включити не оте шляхетну, яка спонукала дворянок йти в шпиталі медсестрами, а «я бідний та нещасний»), а отут тільки готуються на вихід, тому їх можна поставити в кінець черги.

В що я вірю? В Перемогу. Вона мусить бути. Бо «ми вже перемогли» це неправда. Ми можемо будь-якої миті програти й втратити Україну. Тому повинні працювати, щоб цього не сталося.

Ще на любові до України це тримається. Як сказав мій товариш Андрій Галушенко (позивний «Ендрю»): «Маму люблю, люблю дружину й доньку. Але знаєш, найбільше я люблю Україну». От щоб чоловік таке сказав, треба дійсно, щоб любов розривала йому серце. От я і взяла ті його слова і несу по життю. Вони мене тримають.

Тримає лейтенант, який у 2014 році потрапив в оточення на 32-му блокпосту біля Луганська. Тоді як акт доброї волі сімох наших випустили на дві години — дозволили вивезти тіла. Тобто він вийшов звідти, міг би лишитись на волі, але застрибнув в машину і повернувся разом з іншими. Фактично поїхав вмирати. Йому був 21 рік, здається. Потім я в нього спитала: «Що тебе тримало, коли ти повертався до смерті?» Відповів коротко: «Просто уявив — а як я буду жити, якщо хлопці поїдуть, а я лишуся?»

Оця неможливість жити, «якщо я це кину»… А як я буду жити, якщо обману тих, кому обіцяла? А якщо скину цей хрест на узбіччя?

Марія посміхається, бо вже пішов пафос. Але це такий момент, коли скажіть без пафосу, якщо зможете. Взагалі-то я королева пафосу. З яким борюся в собі й в оточенні. Від пафосу втомлюються. «Вірю в ЗСУ» це пафос. Не втомлюй людей.

Тому несіть, люди, цей хрест. Якщо ми вже вшарувалися в таку шалену війну, з якої вихід або здатися ворогу, або йти далі до Перемоги, то давайте вже якось йти. Якщо ми всі раптом втечемо від цієї війни, ворог прийде за нами. Точно так, як він прийшов з 2014 року з Донецька та Луганська до Києва у 2022-му. Ми вже чудово знаємо цього ворога, ніхто краще за нас його не знає. Тому давайте вже боротися з ним. Хочеш, не хочеш, в кого ти там віриш — в НГУ, в ЗСУ, несеш ти все це гордо з пафосом або йдеш як на заклання, а ти повинен розуміти, що виходу нема. Ти маєш це робити, навіть бувши втомленим від війни.

Марія: — Процитую Голду Меїр: «Ми хочемо жити. Вороги хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато місця для компромісу».

Діана: — Це моя улюблена політикиня і моя улюблена фраза. Немає в нас компромісу. Просто немає. Його в нас забрали. Ми проходили через компроміси, ми вже танцювали з ворогом «а давайте перемир'я», «а давайте Мінські». Ні, не виходить. Не той ворог. Тому давайте все-таки вбивати його.

Реквізити «Фонду оперативної національної допомоги»:

ПриватБанк 4149 6293 5901 9080

Монобанк 4 441 111 147 285 260

Картка підтримки фонду 4149 6293 5601 0256