Українська Премʼєр-ліга підійшла до логічного завершення. Комусь вдалося переплюнути очікування (“Олександрія” до останнього зберігала претензії на золото), хтось бився за міжнародну прописку та подарував шалену інтригу (похвалимо Владислава Лупашка та його “Карпати”), дехто утримав наявний рівень, що теж дуже добре.
Але є як успішні, так і провальні кейси. Не братимемо до уваги умовний “Інгулець”, чиї кадрові ресурси занадто слабкі (і те — Василь Кобін чіплявся за УПЛ, як міг), а краще поговоримо про тих, хто виступив значно гірше, ніж прогнозувалося спочатку.
Роман Григорчук був призначений у грудні, але протримався на посаді до кінця травня. 13 матчів, 2 перемоги, 6 нічиїх (прикметно, що всі — у шести заключних турах чемпіонату) та 5 поразок. Чи виглядають ці показники як підстава для звільнення? Ми спробуємо посперечатися.
Із пʼяти програшів — найбільше претензій до поєдинку з “Чорноморцем” (0:1), де клас конкурента дозволяв брати максимальну кількість очок. А тепер скажіть — чим оперуватиме команда проти “Карпат” з характерним стилем Владислава Лупашка, незламного київського “Динамо” (1:2), “Полісся” (0:1) та “Шахтаря” (1:4)? Десь Григорчуку вдавалося протистояти (“біло-сині” ледве здійснили камбек), десь він відчув себе статистом, як із Пушичем, однак висновок один — ЛНЗ був обʼєктивно слабшим.
Романа Йосиповича хвалять за його системність, але для цього потрібно багато часу та терпіння. Тут треба швидше запитати у правління — а які у вас цілі та важелі для їх реалізації? Здалося, що ЛНЗ мріє про єврокубки, проте все ніяк не визначиться з вектором — то прибирає Дулуба, то запрошує Карраско, то ставить на Григорчука, а потім відмовляється від послуг і попутно прибирає пів менеджменту.
“Наше мінімальне завдання на наступний сезон — виграти Кубок України та виграти чемпіонат. Але це мінімально, бо далі в нас Ліга чемпіонів, от там треба вже буде дивитися. Це нормальна історія.
Така сама історія з Лігою конференцій. Сподіваємося, що зробимо президенту на день народження подарунок, а у нього 27 травня день народження. А всі фінали припадають на 25-26 число. Якраз зробимо йому подарунок, і Лігу конференцій виграємо”.
Ці слова належать Володимиру Теслі, вже колишньому віцепрезиденту “зграї”. Що цікаво, у тій самій розмові, датованій липнем 2024-го, функціонер пригадав Імада Ашура, назвав його “Ашурчиком” та провів паралелі з Хосепом Ґвардіолою. Іронія долі полягає у тому, що обох наразі немає у клубі.
“Полісся” фінішувало четвертим й ніби це не настільки жахливий результат (до того ж не слід нехтувати півфіналом національного кубка, де “Шахтар” вирвав перемогу лише в додатковий час).
Однак всі розуміють контекст — житомирці провалили сезон та були неймовірно близькими до катастрофи. Занадто рано вилетіли із єврокубків (з цим ще можна змиритися, адже “Олімпія” Любляна обʼєктивно володіє великим досвідом), але ледве туди відібралися — у останньому турі з урахуванням кількох надважливих факторів. Четверта сходинка могла цілком дістатися львівським “Карпатам” (щоправда, ті не впоралися з психологічним навантаженням та самотужки “злилися”), туди ж цілився “Кривбас” та деякий період у “лайві” бачив себе у Лізі конференцій.
Після фінального свистка у Житомирі, який сповістив про бронювання путівки, поліщуки раділи, немов малі діти. Насправді тут нічого такого, але памʼятайте: досягнення втілилося швидше “всупереч”, ніж “завдяки”.
Імад Ашур був занадто сирим у професії і від нього ніхто не чекав особливих звершень. Коуч видав три-чотири памʼятні перформанси, помучив Марино Пушича, та загалом привів команду до невідомості. Тепер роль поводиря взяв Руслан Ротань, й роботи, як то кажуть, непочатий край.
Таке враження, що “Полісся” навпомацки працювало із трансферами (і все ж вряди-годи вгадувало, як із Факундо Батістою). На практиці не навчилося стабільно “ламати” суперників, проти яких треба навʼязувати власні умови, продемонструвало нерівномірність запропонованого ним футболу та персональної майстерності, не накидало хоча б обриси стилю, з яким планувало рухатися вперед.
Ротань має на озброєнні “ротаньбол” і тут стовідсотково буде цікавіше.
У 1996-му “гірники” фінішували десятими у турнірній таблиці Вищої ліги. Зі встановленням епохи Рината Ахметова колектив набув стійкості та цілих двадцять вісім років не опускався нижче другої сходинки. Тепер це сталося і за таке по голівці не гладять.
Взимку багато хто сподівався, що “Шахтар” прокинеться — виснажлива Ліга чемпіонів залишилася позаду, тож можна сконцентруватися на Премʼєр-лізі. На жаль, ми не засвідчили той рівень підготовки, який би дозволив хоч якось наблизитися не те що до “Динамо”, а й “Олександрії”.
Проблема не в бажанні (воно якраз простежувалося) — Марино Пушич не показав, як збирається виплутатися із важкої ситуації. Зрозумійте правильно — коли тренер покладається винятково на індивідуальні скіли підопічних, а не власну стратегію, то хорошого результату чекати не варто. От забрати Георгія Судакова, й все — “помаранчево-чорні” не виглядали так само, або хоча б приблизно ефективно.
Пушич не запропонував альтернативу, за якої б механізм функціонував безперебійно та якісно — натомість “Шахтар” не вразив організацією гри та не дорахувався купи залікових балів. “Кривбас” (1:1), “Карпати” (0:0), “Зоря” (0:0), рівновага, втрачена у Класичному (2:2), поразка, завдана “Колосом” (2:4) — погодьтеся, тут були шанси і всі вони змарновані.
Єдиний плюсик — це взяття Кубка, драматично вирваного в боротьбі з “Динамо”. Нагорода підвищила клуб до Ліги Європи, чим створила ілюзію виправленої помилки, але все розсипається, коли згадуєш, які кошти були інвестовані та який футбол пропагується на папері. “Шахтарівський”? Ну, ні.
Ахметов звільняв й за менші проколи (наприклад, Патріка ван Леувена, який турнірно контролював загальну картину, проте виявився нудним та некомунікабельним з роздягальнею). Ми вже мовчимо щодо Ігора Йовічевіча.
Пушичу потисли руку, боснієць оформив три національні трофеї із чотирьох доступних, та все одно покинув Україну з “бронзовим” рубцем. Побачимо, що придумає Арда Туран.
Коли почесний президент переслідується законом, під санкціями РНБО та відсиджується за кордоном, то, звичайно, не йдеться про ефективне керування командою. “Ворскла” давно топотає в боргах (деякі виконавці бачили зарплатню ще торік), обкладена трансферними банами та відверто мучиться на полі.
Можна було б і дивуватися турнірним труднощам, але це той випадок, коли необхідно проговорити — полтавці покинули Премʼєр-лігу. У 1996-му хлопці піднялися в еліту, жодного разу з нею не прощалися і ось історичний факт.
Звісно, серія пенальті — це лотерея і Юрій Максимов у ній поступився. Але виправдання некоректне — за всієї поваги до “Кудрівки”, та “Ворскла” мала запевнити, чому є давнім учасником вишки. Як тільки стало відомо, що переможець Кубка України-2009 (та і відносно недавній фіналіст турніру) зустрінеться з бандою Василя Баранова, все таки відчувалася впевненість, що “зелено-білі” впораються із завданням. Не забуваймо, що на балансі присутні такі персонажі, як Кане, Крупський, Челядін, Ісенко чи Ієде.
Що далі? Поки складно спрогнозувати — Інтернетом несуться версії як із потенційним зникненням, так і новиною, що “Ворскла” продовжить існування. Чекаємо висновків — український футбол непередбачуваний, мінливий, трапляється так, що клуб виходить на дистанцію УПЛ одразу помирає. “Дніпро-1” це підтвердить.
