Успішний туристичний бізнес, подорожі країнами світу, професійний розвиток та планування сім’ї — саме це було пріоритетом для Дениса Бєляєва. Проте, коли настав вирішальний момент для майбутнього країни та близьких, чоловік не вагаючись зробив свій вибір.

«Я казала, що це небезпечно, в нього серйозні вади зору, що він може загинути. Проте згодом зрозуміла, що він усвідомлює всі ризики», — каже мати полеглого бійця Олена Бєляєва.

*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з мамою, дружиною, командиром та посестрою загиблого.

Денис Бєляєв, для побратимів та посестер відомий як «Зорг», народився в місті Путивль, де його коріння глибоко вплелося в сімейні традиції та любов до рідної землі.

Проте згодом родина переїхала до столиці, де проходили роки зростання та становлення юнака.

Мати Олена Бєляєва згадує про сина з гордістю. Денис був спокійною та з малечку надзвичайно витривалою дитиною.

«Він був завжди спокійним, витривалим, з високим порогом болю. Коли падав, вдарявся, навіть якщо пів обличчя було в синцях, завжди пишався, що не плакав та казав: „Я сильний, я сміливий“. Це було його внутрішнім стрижнем, хоча я, як психолог, завжди казала, що плакати це нормально та іноді потрібно. Він завжди пишався тим, що вмів тримати удар та своє слово», — розповідає мати захисника.

Ця риса — уміння тримати удар і залишатися вірним своїм принципам та переконанням проявлялася з ранніх років та супроводжувала впродовж всього життя.

Денис ріс у творчій атмосфері та водночас полюбляв фізичні активності, захоплювався моделюванням військової техніки часів Другої світової війни.

«Він створював маленькі моделі танків і БМП у масштабі 1:72, де кожна деталька: антенки, траки, колеса розміром із фалангу мізинця — була ретельно відтворена. А солдатики до цих моделей були розміром з сірник. Він годинами міг клеїти та розфарбовувати їх, пишався своєю колекцією», — розповідає Олена.

Ця любов до деталей і точності стала однією з ключових рис характеру хлопця, яка згодом принесла користь вже й під час служби.

Завдяки татові, який змалечку щодня давав синові завдання вчити вірші, Денис мав феноменальну пам’ять. Навчався легко, наука давалася йому без напруги.

Він сам планував свій час на шкільні уроки, дозвілля, хобі, завжди був зібраним і самостійним.

«Він навчався у тій же школі, де я працювала, і це його трохи бентежило, бо я завжди дізнавалася про всі витівки першою. Але Ден казав: „Мам, я не хочу бути ‚ботаном‘. Я такий же пацан, як усі“. І хоч через поганий зір його не брали в спортивні команди, він знімав окуляри та грав у футбол, доводячи, що може досягти всього, чого прагне. З однокласниками він завжди ділився домашніми завданнями та відповідями, що також підсилювало шкільний авторитет», — згадує мати Дениса.

Ця цілеспрямованість згодом допомогла юнаку вступити на бюджет у коледж, а пізніше й університет. Денис самостійно оплачував навчання й у другому виші, адже паралельно працював.

Завдяки педагогічній освіті та досконалому знанню англійської мови хлопець почувався впевнено в будь-якій країні світу, спілкуючись без жодних бар’єрів.

«Він закінчував два інститути одночасно, бо вважав, що витрачати пів дня даремно — не для нього. А також Ден був як риба у воді, коли звучала англійська. Ми тільки кліпали очима, знаючи лише „Thank you“ чи „My name is“, а він вільно спілкувався з англомовним оточенням», — ділиться спогадами Олена.

Пізніше хлопець познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною на сайті знайомств, що в ті часи було не дуже популярним.

«Ми почали зустрічатися через кілька місяців після знайомства. У нас було спільне захоплення — подорожі. Разом ми відвідали 58 країн та мали великі плани на 2022 рік, які, на жаль, не здійснилися», — розповідає дружина Дениса Катерина.

Зі спостережень пані Олени кохання сина та Катерини було сповнене турботи та уваги: Денис дарував величезні букети квітів, а дівчина чудово ладнала з його родиною.

Також завдяки наполегливій праці та постійному самовдосконаленню Денису вдалося створити власний туристичний бізнес у 2018 році. Так до початку повномасштабного вторгнення чоловік розвивав свою компанію TourPoint.

«Денис був однолюбом та дуже серйозно ставився до стосунків. Друзі нашої родини казали, що так, як він кохав свою дружину — не кохав ніхто. Таких людей, відданих своїй справі, своїй вірі, своїй країні, своїй родині та дружині — мало. Щирий, завжди за справедливість, та до останнього справжній», — розповідає Олена Бєляєва.

Через три місяці після подачі заяви Денис і Катерина одружилися. Їхній шлюб тривав 10 років, а у 2024 році в них народився довгоочікуваний син Роман.

«Вони свідомо планували народження дитини. Денис казав, що хоче подивитися світ перш ніж стати батьком. Тому коли народився Ромка, він був готовий до цієї ролі», — каже мати захисника.

Сімейне життя пари було сповнене тепла, взаємної підтримки та спільних мрій, які війна обірвала в одну мить.

«Денис був дуже цілеспрямованим, людиною слова і честі. Він ніколи не був пустослівним. Ми мріяли про майбутнє, про нові подорожі, але війна змінила всі плани», — з болем ділиться кохана захисника.

Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, Денис не вагався.

Всупереч поганому зору, він приховав це, надягнув лінзи на комісії та пішов добровольцем до 47-ї бригади.

«Сказав, що документи про стан здоров’я загубилися. Ніхто в частині не знав, що без лінз він майже нічого не бачить. Вже під час служби Денис ніколи не сидів на місці, навіть вдома під час відпусток їздив вивчати щось нове, вдосконалював вже набуті навички. Мені, як дружині, залишалося підтримувати його всіма можливими способами», — розповідає Катерина.

До цього чоловік зовсім не мав жодного військового досвіду та не планував пов’язати життя з цією сферою, хоч і активно волонтерив з 2014 року.

«Він ніколи не прагнув до військової служби, не думав, що стане військовим. Так, Ден захоплювався страйкболом, але це була гра, хоч і містила в собі стрільбу, певне озброєння. Проте страйкбольне оточення, друзі, певним чином ніби підводили його до цього шляху. Я завжди підтримувала всі його захоплення, але доля ніби сама вела його на шлях захисника. Його серйозне ставлення, зважений вибір, непохитний стрижень всередині вплинули на його рішення під час повномасштабного вторгнення», — роздумує Олена.

На початку служби у 47 бригаді «Зорг» працював оператором-навідником бойової машини піхоти M2 Bradley та взяв участь у контрнаступі у 2023 році поблизу Роботине.

Але згодом Денис перевівся до 67 бригади, а ще пізніше до 120, куди його запросив побратим Олексій «Піро».

Там «Зорг» став оператором дронів, що мало менший вплив на зір.

«Льоша переконав, що це буде спокійніше і менше навантажуватиме його очі. Але Денис усе одно працював на повну», — каже мати.

«Вперше ми зустрілися в Куп’янську. Денис мав приємну спокійну мову, був товариським, енергійним, із чіткою метою. У травні, коли ворог активізував штурми, вони з „Піро“ вдвох відбивали атаки по 20–25 осіб щоночі. Піхота суміжного підрозділу була в захваті від їхньої злагодженої роботи», — пригадує командир взводу на позивний «Богун».

Водночас «Зорг» ніколи не прагнув визнання та нагород, бо працював самовіддано.

«Дениса нагородили орденом „За мужність“ ІІІ ступеня, але, на жаль, нагороду вручили посмертно. Він не знав про неї за життя, її отримала я», — згадує Катерина.

Нагороду присвоїли за відбиття нічного штурму великої групи ворога на позиції суміжного підрозділу. Це була одна з багатьох вдалих операцій у травні 2024 року.

«Екіпаж Дениса, почувши звуки бою на фланзі відносно їхньої зони відповідальності, вчасно повідомив суміжні підрозділи про штурм. Безпілотним повітряним засобом вони активно працювали майже всю ніч та змусили велику штурмову групу ворога, що вже вела ближній бій і підтягувала резерви на Куп’янському напрямку, припинити штурм і відійти. Їх допомога мала велике значення, адже суміжний підрозділ на той час не мав на озброєнні безпілотників», — переповіла розповідь Олексія «Піро» мати захисника.

На жаль, 30 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання Денис Бєляєв загинув.

«Він вів здоровий спосіб життя, працював із залізом у вільний час. Розповідав про подорожі Америкою. Спілкування з ним було приємним, але на війні він був справжнім професіоналом. Останні хвилини його життя постійно в мене перед очима», — згадує «Богун».

Олексій «Піро», близький друг та побратим Дениса, був із ним до останнього.

«Вони з Льошею були як брати. Льоша намагався врятувати Дениса, коли його поранили. Він дуже переживав, коли Дениса не стало, боявся, що ми звинуватили б його. Але ми одразу сказали: „Навіть не думай про це“. Адже вони були нерозлучними», — запевняла мати бійця.

На жаль, невдовзі після Дениса загинув і Олексій, що стало великим ударом для всієї родини.

«Дену було спокійніше разом з Олексієм. Він знав, що Льоша — це надійне плече, друг, на якого можна покластися. Це була людина, яка без зайвих слів віддасть своє життя за тебе. Але те, що невдовзі не стало Льоші, підкосило нас дуже сильно. Я сприйняла це, так само як втрату сина», — з болем каже Олена Бєляєва.

Денис та Олексій стали братами не тільки між собою, але й для інших бійців підрозділу.

«Зорг» та «Піро» стали мені як старші брати. На полігоні ми тренувалися щонеділі, а в Куп’янську жили через дорогу. Денис любив солодкі тортики, рулетики. Але на позиціях він був іншим: сидів у бліндажі, дивився на екран, крутив скиди та казав: «Я мав бути вдома з сином і сім’єю, а не кидатися цими довбаними „трубками“. Але він із „Піро“ за ніч могли знищити взвод ворога», — розповідає посестра бійців Марина.

За кілька днів до загибелі Денис був у відпустці разом зі своєю сім’єю. Саме цей період мати захисника згадує з теплом та водночас болем втрати.

«Коли ми були на дачі, над нами літали дві пари лелек. Ми так зрозуміли, що це тато, мама і двоє їхніх діток. Я так раділа, бо вже тоді народився Ромка, і четвертого птаха асоціювала ще з одним майбутнім малюком. Але, як не дивно, коли ми хотіли сфотографувати лелек, в кадр потрапляли тільки двоє з них. Лише потім, коли Дена не стало, я все зрозуміла. Небо іноді посилає нам знаки, які ми, на жаль, не одразу усвідомлюємо. Денис побув вдома 7 днів та поїхав назад 28 серпня. Вже через два дні нам повідомили про його загибель», — розмірковує про втрату пані Олена.

2 вересня 2024 року захисника повернули до рідного Києва, на жаль, на щиті.

«Зорг» завжди був готовий до будь-якого «кіпішу». Його екіпаж був найкрутішим у роті. Я мала приїхати до них у вересні з тортиками, які він так любив, але його не стало. Я ніколи не пробачу собі, що не приїхала раніше. Він залишиться в моїй пам’яті як друг із щирою усмішкою, блакитними очима і добрим серцем», — каже посестра.

Розрадою для батьків захисника став онук Роман, з яким вони намагаються проводити якомога більше часу.

«Завдяки Ромі ми можемо жити, дихати, радіти сонцю. Війна забирає найкращих, найрозумніших, найсильніших. Але ми мусимо жити далі, заради його пам’яті», — каже мати захисника.

З болем втрати залишилась також кохана Дениса, яка виховує їхнього сина та продовжує нести пам’ять про чоловіка.

«Він захищав нас, свою дитину, свою країну. Його вибір був свідомим, і я пишаюся ним, хоч і втратила частину себе», — поділилася Катерина.

Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ»