Якось диригента Хобарта Ерла представили як «одесита американського походження» – і це його розсмішило, адже зазвичай усе навпаки. Сьогодні ж він говорить не про музику, а про іншу свою пристрасть – гольф. Пристрасть непросту: сам Ерл упевнений, що гольф – це гра, яку або люблять, або не терплять. Середнього не дано!
– Коли ви вперше взяли до рук ключку?
– Я виріс у Венесуелі, а там головним спортом був бейсбол. Ми часто грали в школі, а мій батько навіть виступав за університетську команду. Я – шульга. Писав, кидав та відбивав м’яч лівою рукою. Коли в дев’ять років мені вперше дали гольф-ключки, знайомий професійний гольфіст порадив батькові: раз син – шульга, то нехай грає як правша – буде сильна ведуча рука. Так мені видали ключки для правші. Спочатку це викликало «шок у системі»: у бейсболі я добре відбивав м’яч лівою, а тут довелося перевчатися. Але поступово я звик. Можливо, саме це й розвинуло в мене здатність працювати обома руками, адже диригентську паличку я теж тримаю правою. Все завдяки гольфу!
– І скільки часу пішло на тренування?
– Багато! Гольф вимагає величезної кількості тренувань! Я багато грав, поки в 11 років не поїхав навчатись у шотландську школу-інтернат. Взимку там у гольф особливо не грають, тож займатися виходило не цілий рік. Але на канікули я повертався до Венесуели і знову виходив на гольф-поле. У підсумку до 18 років посів п’яте місце на національному юніорському чемпіонаті у Венесуелі.
– А наскільки взагалі можна порівнювати гольф у Шотландії та Венесуелі?
– Шотландія – батьківщина гольфу, там у нього грають усі: молоді, літні, багаті, бідні… У Венесуелі ж, як і у всій Латинській Америці, гольф з’явився лише у ХХ столітті. До речі, в дитинстві на одному з чемпіонатів у Венесуелі я бачив аргентинця Роберто де Віченцо – легенду латиноамериканського гольфу. У 1968 році він виграв British Open, один із чотирьох головних турнірів світу. Ми, діти, тоді дуже пишалися, що є такий відомий латиноамериканець, який досяг світової популярності у грі «англомовного» світу. Гольф якраз і є сильним в англомовних країнах – від Австралії до ПАР, де в 60-х блискуче грав Гарі Плеєр. Першим європейцем, який досяг успіху на такому рівні, став іспанець Севе Бальєстерос. Іспанія досі є найбільш «гольфовою» країною Середземномор’я, яка помітно випереджає, скажімо, Італію чи Грецію.
– За останні 30 років – не частіше ніж п’ять разів на рік, на жаль. Іноді, щоправда, виходить грати під час гастролей. Якось в Австралії мене запросив на майданчик губернатор: він довідався, що я гольфіст. Це були дев’яності, але досі добре пам’ятаю цю гру, тому що на майданчику було безліч австралійських тварин. А у Південній Каліфорнії місцевий оркестр спеціально поселив мене просто на гольф-майданчику!
– А які гольф-клуби запам’яталися?
– Насамперед ті, на яких я виріс, – майданчики Каракаса. Їх п’ять – великі, гарні, індивідуальні, кожен по 18 лунок. Коли до влади прийшов Уго Чавес, він хотів відібрати ці землі, але потім відмовився від цієї ідеї – поля забезпечували багато робочих місць. Вони досі існують, хоча у Венесуелі зараз абсолютна катастрофа як в економічному, так і в соціальному плані. З інших місць – шотландські гольф-майданчики неподалік моєї школи. Один із них навіть входить до списку найкращих у Північній Шотландії. Мені пощастило наживо побачити British Open у Сент-Ендрюсі 1978-го, тоді виграв легендарний Джек Ніклаус. Сент-Ендрюс – це ж батьківщина гольфу! 2023-го я знову побував там – читав лекцію «Україна. Музика під час війни» у місцевому університеті.
– Що б ви порадили юним гольфістам?
– Гольф – це гра, для якої потрібне поєднання фізичного дару з дисципліною. Якщо даси емоціям вийти з-під контролю, дозволиш вивести себе – нічого не вийде. Моя мама вважала, що поле для гольфу – ідеальне місце для юнака, щоб навчитися розуміти себе.
– А з якого віку варто починати?
– Гольф, як і багато іншого, краще освоювати з дитинства. Це технічно точна гра, і рухи легше закріплюються, коли формується м’язова пам’ять. Завдяки їй можна зберегти пристойний рівень у дорослому віці. Можливо, я був би серйознішим гольфістом, якби продовжував регулярно тренуватися. Але юнацький досвід дозволяє підтримувати рівень досі. Хоча чимдалі, тим складніше грати так само добре.
– Що ви скажете тим, хто вважає: «Під час війни не до спорту та культури»?
– Коли для країни є серйозна загроза, з’являються різні правила. Я пам’ятаю, мій друг, міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко, розповідав, як 95-го ходив на роботу в бронежилеті. Ця розмова була задовго до 2014-го, і тоді це мене здивувало. На запитання «Навіщо?» він пояснив, що тоді була серйозна загроза для самостійності України, тому такі заходи були необхідні. Сьогодні ми знову проходимо через випробування. Становлення України як повноцінної держави торкається всіх сфер – суспільної, культурної, спортивної. Кожна з них важлива для країни, зміцнює її, особливо у лихоліття. І тоді країну набагато складніше зруйнувати.
– А розвиток гольфу в Одесі допоміг би покращити імідж міста?
– Безперечно! Це є плюс для туризму. Наприклад, у нас є гольф-парк на Ланжероні – місце, куди я можу привести друзів-іноземців. Спочатку гольф не був призначений для спілкування, але потихеньку друзі проводили все більше часу на гольф-майданчиках, а ще їхні сусіди, колеги і, звичайно ж, бізнес-партнери. Адже набагато приємніше вирішувати ділові питання на свіжому повітрі, а не в задушливому офісному приміщенні. Отже, розвиток гольфу в Одесі – крок у потрібний бік.
