Війна триває, але літо та відпустки ніхто не скасовував. Як та де можна відпочити, попри всі складнощі, наскільки це важливо, журналістка видання «Наше місто» запитала у звичайних дніпрян та у психолога. А також поділилася власним досвідом.
Тетяна називає Східницю раєм на землі
Дніпрянка Тетяна поділилася своєю любов’ю до Східниці — мальовничого бальнеологічного курорту у Львівській області, куди вона поверталася неодноразово. «Це справжній рай на землі», — із захопленням розповідає вона про селище, яке стало для неї і її родини місцем душевного спокою та оздоровлення.
Вперше Тетяна опинилася у Східниці на початку повномасштабного вторгнення рф у 2022 році, коли разом із подругою, її донькою та своїм сином виїхала з Дніпра. Вони провели там два місяці, і, за її словами, саме краса карпатської природи допомогла їй пережити той складний час. «Напевно, тільки природа дала мені сили морально вистояти», — згадує вона.
Відтоді Тетяна поверталася до Східниці в різні пори року: взимку на Новий рік, навесні під час канікул, восени та влітку. Вона розповідає, що селище приваблює не лише можливістю оздоровлення завдяки мінеральним джерелам, а й унікальною атмосферою. «Ми їдемо туди, щоб побути наодинці з природою, подихати свіжим повітрям, відпочити від тривог, від “шахедів” і ракетних ударів, які так часто бувають у Дніпрі», — пояснює Тетяна.
Дістатися до Східниці зручно: через день курсує поїзд Дніпро–Трускавець, а звідти до селища можна доїхати автобусом за 45 гривень або на таксі. Тетяна з родиною полюбляє прогулянки лісом, які вона називає «атракціоном із білочками». «Дітям дуже цікаво годувати їх горішками, адже білочки зовсім не бояться людей і підходять дуже близько», — усміхається вона.
Східниця стала для родини відправною точкою для дослідження Карпат. Вони відвідали фортецю Тустань, милувалися краєвидами «Карпатської Швейцарії» та побували на озері Синевир. «Я можу радити Східницю як новачкам, які тільки відкривають для себе Карпати, так і тим, хто вже бував у Буковелі, Яремчі чи Рахові. Ви не пошкодуєте!» — запевняє Тетяна.
Селище вражає розвиненою інфраструктурою: тут є супермаркети, аптеки та затишні кафе. Тетяні подобається мінлива погода Східниці: «Вранці може бути +10–12°C, і люди йдуть до джерел у куртках, а вже о 10:00 гуляєш у футболці». Лісовими маршрутами селища зручно гуляти годинами, адже, за її словами, тут немає надто крутих підйомів, що робить Східницю ідеальною для людей різного віку — від мам із візочками до літніх відвідувачів.
Порівнюючи Східницю з іншими гірськими курортами, Тетяна зізнається: «Ми бували на Закарпатті, але душа залишилася в Східниці, і туди завжди тягне». Вона мріє повернутися туди цього літа, щоб знову пройтися знайомими вуличками, погодувати білочок і насолодитися лісовими стежками. «Я чекаю зустрічі з тобою, Східнице!» — із теплом завершує свою розповідь дніпрянка.
Вікторія їде за новими враженнями за кордон
Попри велику війну, Вікторія, жителька Дніпра, знаходить можливість подорожувати під час відпустки за межами України. Кожного разу її рішення їхати за кордон — це не втеча від реальності, а спосіб не втратити себе у тривалому стані невизначеності, в якому живе вся країна.
– У 2022році я взагалі не хотіла нікуди виїжджати, навіть за межі нашої області, – згадує Вікторія. – Не те що в інші країни — навіть за кордон Дніпропетровщини не було бажання. Було якось страшнувато користуватись поїздами через можливі терористичні атаки ворога, та й виїжджати кудись не хотілося зовсім. А потім зрозуміла, що вдома сидіти теж не вихід.
Перші її подорожі після вторгнення були в межах країни — на турбазу «Дубовий гай» у Царичанському районі, у Карпати. Але згодом жінка наважилася на поїздки за кордон — у Чорногорію, Болгарію, Чехію. Каже, що страх з часом не зник, але захотілося знову побачити світ.
– Звісно, повноцінно відпочивати, як раніше, вже не вдається, – зізнається Вікторія. – Телеграм-канали з новинами я все одно читаю, навіть коли лежу на пляжі. У голові завжди думка: вдома повітряні тривоги, тут — тиша. Що там коїться у Дніпрі? Я не забуваю про війну ніде, але хоча б на якийсь час не боюся, що щось «прилетить». Є можливість відчувати себе більш-менш спокійно.
Під час подорожей дніпрянка намагається не лише лежати на пляжі, а й досліджувати нові місця. Заздалегідь планує маршрути, вивчає, що цікавого є неподалік. Водночас згадує, як у Чорногорії її та її подругу налякали звуки феєрверку, а у Болгарії під час грози вона з переляку мало не впала з ліжка. Все це були ті тригери, які повертали подумки до українських реалій.
– Мене бісили росіяни, яких у Чорногорії та Болгарії було повно, – згадує Вікторія. – Саме через це наступного разу я обрала Закарпаття. Звісно, хочеться побачити нові країни — наприклад, Грецію чи Хорватію. Але зараз до них дуже довго та незручно діставатись. Тому обираю ближчі варіанти. Вважаю, що якщо весь час усе відкладати, чекаючи закінчення війни, то можна нічого не встигнути. Треба ловити хоча б маленькі радості.
Театральний туризм – джерело вражень та натхнення
Зізнаюсь, що особисто в мене – непрості стосунки з відпочинком під час війни. Вони поступово змінювались та еволюціонували протягом останніх майже трьох з половиною років. Оскільки я часто пишу на теми культури, завжди мала можливість відвідувати різноманітні заходи, які у Дніпрі знов почали проводитись вже восени 2022 року. Але тоді в мене зовсім не було бажання це робити. Здавалось, треба трохи почекати, все скінчиться, і ось тоді…
Час йшов, війна не закінчилася. Тож восени 2023-го я поступово почала відвідувати виставки, концерти, вистави у Дніпрі. Не скажу, що отримувала від них таке саме задоволення, як раніше. Фоном все одно була присутня тривожність. Те ж саме було, коли літом того року я поїхала до Болгарії. Розслаблені курортники та місцеві мешканці справляли гнітюче враження і нагадували про те, що незабаром я мушу повернутись до країни, де все зовсім інакше. Як відскочила від вікна, за яким розпочався салют на честь Дня рибака, пам’ятаю до сих пір.
А ось 2024 рік докорінно змінив моє ставлення до відпочинку. Саме тоді в Україні почало розповсюджуватись таке явище як театральний туризм. Люди стали їздити у інші міста для того, щоб подивитись цікаві вистави. А подивитись було і зараз є на що. В українському театрі почали з’являтись дуже талановиті та яскраві режисери, чиї постановки були геть ні на що не схожі. Вхопивши за декілька місяців до подій квитки в інтернеті, у вересні 2024-го я поїхала до Києва.
Сказати, що я була вражена, це не сказати нічого. Вистави Івана Уривського у театрі ім. І Франка та Театрі на Подолі виявились просто неймовірними. За декілька місяців деякі роботи цього режисера мала можливість подивитись у Дніпрі, а саме – «Конотопську відьму», «Хазяїна», «Безталанну». Звісно, після цього бажання було одне: продовжувати виловлювати квитки на нові події.
Театральний туризм набирав обертів, я також розширювала географію своїх культурних мандрів. Навесні 2025 року відправилась до Львова: там у театрі ім. М. Заньковецької, на моє щастя, два дня поспіль йшли вистави Давіда Петросяна. Досі не можу визначитись, яка з них справила на мене більше враження – «Земля» чи «Сірано де Бержерак». А ще було моє перше відвідування Львівської Національної опери та прем’єри балету «Соляріс».
Ну а на зворотному шляху до Дніпра я вирішила заїхати в Ужгород, щоб помилуватись квітучими сакурами. І вони не підвели: почали таки розквітати, незважаючи на раптові квітневі заморозки.
Вже за місяць на мене знов чекала подорож – на цей раз до столиці. І знов Уривський та Петросян, а також, звісно, чудові актори, подарували яскраві емоції на багато днів наперед. Цього разу зі мною поїхав чоловік, який дебютував у ролі театрального туриста. Зараз у театрах починається сезон відпусток, тож мандри доведеться відкласти до осені.
Можу відзначити, що театральний туризм приваблює мене не тільки через незабутні враження від заходів. Захоплюючим є вже сам процес підготовки до поїздки. Обрати вистави, скомпонувати все так, щоб відвідувати гідні постановки декілька вечорів поспіль, спіймати квитки на них, продумати «культурну програму» на день – все це надихає, відволікає від сумних думок, дає надію на майбутнє. Бо якщо вже придбала квитки, треба їхати та дивитись. Треба жити.
Не відкладайте на потім ані відпочинок, ані життя
Під час війни для багатьох з нас життя здається поставленим на паузу. Але психологи наголошують: відпочинок — це не слабкість, не втеча, а критично важлива умова виживання. Оксана Ситенко, лікарка і гештальт-терапевтка з Дніпра щодня працює з людьми, які втратили внутрішні опори. Вона переконана: дозволити собі жити та відпочивати — це необхідність.
– До мене часто приходять ті, хто, здається, мав звикнути до війни, – зазначає Оксана Ситенко. – Але насправді — ні. Запас витривалості вичерпується. Люди, які колись могли самі себе заспокоїти, зібратись, прийняти рішення, тепер не справляються. Страх ночувати вдома, порушення сну, постійне відчуття загрози — це все показує, наскільки виснажена їхня нервова система. І тут не варто героїзувати ситуацію, мовляв, треба триматися. Треба визнати: ми всі люди, і ми всі маємо межі витривалості.
Особливо небезпечно, коли людина забороняє собі радість. За словами терапевтки, це глибоко помилкова психологічна установка, що в період страждань інших нібито неетично дозволити собі відпочити. Але така логіка підточує основу тилу.
– Я сама через це пройшла, – зізнається пані Оксана. – У перший рік війни я забороняла собі все — радіти, відпочивати, навіть просто йти на прогулянку. Це виглядало не на часі, недоречно. Але з часом я зрозуміла: якщо я себе знищу, нікому не стане легше. Навпаки — мої рідні поруч почали втрачати рівновагу. Від мене залежало більше, ніж я думала.
За словами Оксани Ситенко, відпочинок — це не обов’язково поїздка на море чи тиждень у Карпатах. Це система маленьких ритуалів щоденного турботливого ставлення до себе. Саме вони допомагають мозку відновлювати ресурси. Ось найголовніші речі для того, щоб тримати себе у нормі.
– 9 годин повноцінного сну. Так, саме 9 — це та норма, яка допомагає мозку очищати себе від токсичних білків, що накопичуються внаслідок стресу.
– Харчування без заїдання стресу. Їсти свідомо, відмовитися від солодкого та важкого ввечері.
– Прогулянки на повітрі. 30–40 хвилин щодня — навіть проста ходьба відновлює баланс нервової системи.
– Фізичний контакт з людьми. Обійми, спільні вечері, розмови в колі довірених — усе це працює як антистрес.
Окрема тема — оточення. Психологиня радить відмовлятися від токсичних контактів, зокрема тих, хто постійно скаржиться, тисне, створює додаткову напругу. Коло спілкування має бути екологічним.
– Сьогодні енергія — на вагу золота, – підкреслює Оксана Ситенко. – Якщо раніше ми терпіли неприємних людей із ввічливості, то зараз — ні. Вибирайте тих, хто вам справді приємний, тих, хто не висмоктує останні сили. Це не егоїзм, це гігієна психіки. І навіть якщо ви поруч із кимось просто мовчите, але вам спокійно — це і є справжній відпочинок.
Ще один спосіб відпочити — повернути собі позитивні емоції. Це можливо через живі контакти, мистецтво, театр, концерти, зустрічі. Навіть якщо здається, що не на часі, саме запуск емоцій допомагає «розморозити» себе. Крім того, важливо повернутися до своїх довоєнних хобі: в’язання, кулінарія, музика, настільні ігри. Це — місточок у спогади про безпеку, який допомагає повернути внутрішню стабільність. Або знайти нові захоплення.
– Дозвольте собі жити це життя, – підсумовує Оксана Ситенко. – Бо коли ви забороняєте собі радіти, ви ніби забороняєте це й іншим. Ваші діти це відчувають, ваші близькі починають віддалятись. А життя йде. І треба в ньому бути успішним, здоровим, а не просто існувати. Це ваша відповідальність перед собою і тими, кого ви любите.
Фото автора та з архіву героїв.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, як працюють театри Дніпра під час війни.
Категорія: Афіша, Новини Дніпра, Тема дня
Позначки: Головне, Дніпро, Новини Дніпра
