Родом вона з дворян, народилася у 1852 році в Казанській губернії. Здавалося б, класика жанру: Інститут шляхетних дівчат, статусний шлюб, навчання у кращих швейцарських вишах – Берн, Цюрих…
Там і вступила до “Всеросійської соціально-революційної організації”. Розлучилася з чоловіком, який заперечував її ідеали, не довчившись на лікаря, повернулася до росії фельдшерицею. Ну і поринула у специфічну “боротьбу за народну справу”.
Брала участь у підготовці замахів на Олександра II в Одесі (1880 рік) та Петербурзі (у 1881-му тут царя-батюшку остаточно “задвохсотили”). Фігнер залишилася в Одесі, продовжила революційну діяльність: організувала підпільну друкарню.
Спритно організувала і замах на військового прокурора в Одесі у 1882 році. Одесу вона не любила, і, як писала у 2-томнику мемуарному, єдиним світлим спогадом про перебування в Одесі для неї залишилася зустріч із «Сашком-інженером» (якимось Юрковським, який за дорученням організації пограбував Херсонське казначейство).
Схопили її навесні 1883-го, але вже у Харкові. Там і судили, “вишку” дали, але замінили на безстрокову каторгу. Потім її “помилували” – замінили на “всього” 20 років, і вона “від дзвінка до дзвінка” відбула цей термін в одиночній камері.
Потім заслали її в краї, “не настільки віддалені”, далі дозволили до Європи на лікування відбути. А вона знову за своє! Ну і т.д. і т.п. Дві революції в росії, після них вона займалася громадсько-політичною роботою.
У 1926 році у зв’язку з 45-ю річницею вбивства імператора Олександра II Вірі Фігнер було призначено персональну пенсію як учасниці замаху. У 1933 році ця пенсія була збільшена до 400 рублів на місяць.
Так званому “штучному інтелекту” в Мережі автор цих рядків поставив питання про середній розмір пенсій у той період. Якщо йому вірити, то середня пенсія тоді була 30-50 руб., а зарплата робітника у промисловості – 150-250 рублів. Це був рік голоду та карткової системи…
Зазначимо, що Фігнер наприкінці життя шкодувала про свою терористичну діяльність. А в країні вже пишним цвітом розцвітав терор державного масштабу. Один із її родичів був розстріляний у 1938 році. Вона писала Сталіну, Калініну, просила не розстрілювати старих членів кадетської, есерівської та інших народницьких партій. Але їх як косою косили.
Померла Віра Фігнер у 1942 році. А “її” вулиця тепер носить ім’я Євгена Буковецького. Тут ні дати, ні взяти – типовий одесит! У 1866 році він тут народився в сім’ї відомого і багатого підприємця Йосипа Буковецького.
Закінчив Одеське реальне училище Святих Петра і Павла, а також Малювальну школу одеського товариства витончених мистецтв. Потім, провчившись рік в Академії мистецтв, Буковецький подорожував Європою, відвідуючи музеї у Парижі та Мюнхені та навчаючись живопису у західних майстрів, зокрема у Франції.
До Одеси він повернувся у 1891 році та почав брати участь у виставках південноросійських художників. Також з початку 1890-х років Буковецький був активним учасником виставок передвижників у москві та Петербурзі. У 1894 році став співавтором статуту Товариства південноросійських художників.
Водночас, продовжуючи справу батька, займався підприємництвом — у 1890-х роках володів лазнями та готелем на Князівській вулиці, рестораном та готелем на Торговій. У 1919 році у своєму будинку на Князівській, 27 Буковецький відкрив художню студію, яка, щоправда, недовго функціонувала.
У 1937 році почав викладати в Одеському художньому училищі. Роботи Буковецького представлені в Одеському, Запорізькому та Вінницькому художніх музеях, Національному художньому музеї України та в кількох приватних зібраннях. БУЛИ вони і в Херсонському музеї ім. Шовкуненка — поки їх не “позичили” орки. Але раз позичили — повернуть!
Помер Євген Буковецький 27 липня 1948 року. Похований на Другому Християнському кладовищі Одеси.
