Разом із теплою погодою в Україні закінчується сезон археологічних розкопок. Попри війну, археологи працювали в експедиціях як в тилу, так і неподалік від лінії фронту, досліджуючи давні культури.

І це літо стало щедрим на археологічні новини – в Одесі заявлено про відкриття решток старої фортеці прямо під Дюком; на Хортиці в шарах грунту, що відкрилися після руйнування Каховської греблі, знаходять рештки посуду, яким 6 тисяч років. На Київщині ж продовжують відкривати давню трипільську культуру.

Авторка УП.Культура Анастасія Ярова повернулася з Північної постійнодіючої археологічної експедиції Академії наук, що на Київщині. Де трошки поволонтерила на розкопках і розповідає, як зараз досліджують давні культури і що знаходять.

"Що? Археолог? А що, такі тендітні дівчата можуть бути археологами?", – волонтерка експедиції Настя розповідає мені, що часто саме цю фразу чує, коли представляється археологом. Вона і справді виглядає зовсім інакше, ніж герої попкультури Індіана Джонс чи Лара Крофт: витончена молода дівчина є магістеркою з археології Києво-Могилянської Академії і її науковий інтерес – не викрадення археологічних скарбів, а їх відкриття і дослідження.

"Я багато чула за те, що ми копаєм якесь сміття, чула питання про золото, фразу "прикармань собі", – ділиться зі мною інша волонтерка експедиції Вероніка, студентка 2 курсу преісторії Університету Шевченка.

Ми знайомимось із дівчатами в експедиції, до якої я доєдналася на кілька днів, щоб розповісти, що це таке – бути археологом-дослідником в Україні і працювати в полі заради науки.

Вивалююсь із "залізної руки города" на автобусній зупинці у невеличкому селі на Київщині. 15 хвилин пішої прогулянки і на узліссі бачу табличку "Ходосівський археологічний комплекс". За нею – широка стежка, яка веде до табору Північної постійнодіючої експедиції. Саме звідси розпочинається моя подорож в польові археологічні дослідження. 

Я приїхала надвечір, годині о 19. На вулиці ще продовжує несамовито пекти сонце, але зайшовши в сосновий ліс, де й розташований експедиційний наметовий табір, стає легше. Тінь і певна вологість трохи береже від цієї спеки.

Мене, як і інших чужинців, зустрічає керівник експедиції Ігор Готун. Бо охорона пам’ятки також лягає на плечі дослідників. "Поки що науковці, котрі мали б займатися наукою, займаються охороною пам'яток за браком якихось дієвих вчинків з боку пам'ятко-охоронних структур", – говорить дослідник давньоруської культури пан Ігор. Що означають ці слова на практиці, я дізнають за ці два дні в експедиції.

Осердя табору – наметове містечко. Але за роки експедиції тут збудували ще кілька дерев’яних будиночків. Волонтер Денис показує, де є вільне ліжко. Ці дні я буду жити в цьому "червоному" вагончику.

Експедиції бувають різні: посеред міста, де до розкопу ти з квартири добираєшся просто тролейбусом; бувають й ті, де до найближчого населеного пункту десятки кілометрів, навколо з людей лише ваша група, а по воду ви ходите 10 кілометрів до джерела.

"Є експедиції в лісі, в полі, є по селах, є й в замку, де до тебе приходять туристи, стукають у вікно фургончика і питають: "А ви тут живете? А що ви тут копаєте?" – розповідає волонтерка Єлизавета про свій досвід розкопок в Меджибежі.

Північна експедиція насправді здатна зламати стереотипи про "виживання" в походних умовах: попри те, що наш табір посеред лісу, тут є електрика; до умивальників проведено водопостачання; є літний душ, а не лише річка; чайники, холодильники та навіть пральна машина, але її ще поки не тестували.

Кухня – місце, де я знайомлюсь майже зі всіма волонтерами та практикантами експедиції. Звідси разом ми йдемо до багаття, біля якого відбуваються експедиційні збори. Сьогодні вечірні їх проводить Денис. Цьогоріч він керівник розкопу, на якому вже завтра буду працювати і я.

В цій експедиції Денис з 14 років. Вперше відвідав її разом зі своїм братом, який проходив тут археологічну практику. Так і залишився в експедиції та в археології.

"Якщо тебе археологія цікавить, вона тебе забирає до себе на дно і тягне вниз як тільки може", – жартує Денис. І досить емоційно веде мову далі: "Як виявилось, я її дійсно дуже люблю і не можу кинути. Цьогоріч я керівник розкопу, тож постійно маю пояснювати, що таке археологія. Мені важко просто провести міні лекцію про це, бо відразу починають зашкалювати емоції і розуміння, як сильно я її люблю. В мене насправді і зараз дуже зашкалюють почуття. От я це кажу і думаю, що археологія це прекрасно".

Біля багаття Денис розповідає мені про завтрашній розкоп, про пам’ятку Лісники-Козин. Від нього я дізнаюсь, що мене чекає трипільська культура та так звана "рятівна археологія".

За останню варто пояснити окремо. Термін "рятівна археологія" не є науковим, його придумали дослідники, які працюють на пам’ятках, що будуть знищені після розкопок. Наприклад, забудовані чи в якийсь інший спосіб буде пошкоджено культурний шар – пласт грунту, що містить важливі сліди життя людини минулого.

За законом, усі пам’ятки археології мали б перебувати у державній власності та обліковуватись у Державному реєстрі. Але забудовники часто обходять обов’язкову історико-культурну експертизу, а захистити пам’ятку в суді часто немає кому.

Ділянка, на якій проводиться наш розкоп, вже була у приватній власності і попередній власник її добряче попсував. Але дані про неї залишились у генплані населеного пункту як археологічний об’єкт. Тож нинішній власник, що хоче звести на цій ділянці будівлю, звернувся до Інституту археології, щоб це місце було вивчене до початку будівельних робіт. Наша завдання тепер – швидко дістати всі матеріальні знахідки для отримання хоч якоїсь інформації по цьому поселенню. Бо подальша доля пам’ятки дуже сумна...

Біля багаття можна просидіти всю ніч – проблемних тем та цікавих оповідок багато. Улюблені історії, що завсідники експедиції розповідають новачкам – про "чорних копачів". Тож, я виношу з цих посиденьок ще одне цікаве знання: ніколи не вживати термін "чорна археологія", бо, як кажуть науковці, "називати розкрадачів археологами, це те саме, що називати м’ясника хірургом". По другій нарешті розходимося.

Ранок в таборі починається близько п’ятої, особливо якщо спиш поруч із черговими, які мають встати раніше за інших і приготувати усім сніданок. Сонце лише сходить, на вулиці холодно. Ранкова рутина в крижаній воді відразу дає відчуття пробудження. Їсти в такий час не дуже хотілось, але знаючи, скільки і як доведеться працювати, розумієш, що краще поснідати.

О 6:00 рушаємо на розкоп. "Так, ти прокидаєшся зранку й іноді думаєш: "Боже, а нащо воно мені треба?" Але коли ти туди приходиш, коли бачиш, що там відбувається, то готовий змиритися і з палаткою, яку затоплює, і з гречкою, яку ти їси вже п'ятий день поспіль, тобі вже все одно на холодний душ. Тобі вже просто все одно, тому що ти кайфуєш від того, що ти робиш. І в цьому є своя романттика", – розповідає Вероніка по дорозі.

"Налаштовуйтесь на мега–плюс вайбік, позитив! Щоправда, доведеться гризти землю… але це не найгірше, що є на цьому розкопі", – мотивує нас Денис.

На жаль, на розкопі нас зустрічає розчарування. Будівельна техніка, яка вже тут працює, зіпсувала деякі сектори, що вручну були зроблені за попередні тижні роботи. Волонтери ще не зовсім усвідомлюють, що їх чекає, але по обличчю Дениса здогадуються, що ситуація доволі сумна.

Збираємось з думками та починаємо роботу. План на сьогодні – виправити стінку розкопу, де стався обвал: стінка має бути абсолютно рівна, щоб можна було побачити та зафіксувати чітку стратиграфію – слої історичної геології.

Також треба зачищати сам розкоп – прибрати звідти землю, що нападала з обвалу. Ця робота дістається мені і ще декільком волонтерам. Наше завдання – перенести цю зайву землю за межі розкопу, щоб земля не обвалювалась назад. Доведеться розширити і сам розкоп.

Набираю землю на лопату і відкидаю. Набираю – відкидаю. Це в принципі і вся моя діяльність тут.

Але археологи працюють по різному. "Я копала в Меджибежі, то там ми працювали взгалаі інакше: повільно та обережно шпатильочком дістаєш кожен фрагмент кераміки. Але тут і пам’ятка інша, і розкоп "рятівний", – розповідає Єлизавета під час цього лопатомахання.

Декілька рухів і чую дзвін лопати. Перша думка: "Невже так швидко кераміка?!". Дістаю твердий шматок з землі і переглядаю – на жаль, просто цегла. Продовжуємо.

За деякий час чую, як Діма щось знайшов і кличе волонтерів. Після перегляду стає зрозуміло, що це фрагмент справжньої трипільської кераміки. Визначити, що цей фрагмент саме трипільського часу допомагають характерні для цієї культури узори на уламку: графічні прямі лінії, кола, деталізація більш дрібними рисками. Немає жодного сумніву, що це фрагмент трипільського посуду. І йому щонайменше може бути три тисячі років.

Копаємо далі. Знову чую дзвін своєї лопати і знову бачу лише цеглу.

"Коли кажу, що я студентка археології, всі питають: "А ви знаходили золото? А скільки золота?" Люди не зовсім розуміють, що ми копаємо не просто, щоб знайти щось, а щоб дослідити пам’ятку", – говорить Єлизавета.

Вона пояснює, що всі рештки, які знаходять археологи, зазвичай просто рештки, вони часто не цінні самі по собі. Важить саме комплексне дослідження пам’ятки. Воно про контекст й інтерпретацію: треба не просто знайти щось, а зрозуміти історію цього місця і людей, які тут жили. Саме тому дослідники вважають "чорних копачів" злочинцями – вони руйнують пам’ятки не гірше, ніж будівельний бульдозер, бо безповоротно відділяють знахідку від місця, де вона була знайдена.

"Мова в археології йде далеко не завжди про цінні знахідки, хоча серед них є якісь унікальні і часто дуже унікальні. Відповіді на питання дають навіть не комплекси знахідок – сукупність усіх, а не окремо взятий артефакт. Важливим є саме певне явище матеріальної і наявних в матеріальних залишках елементів духовної культури. Якраз саме про це все розповідає археологія", – говорить Ігор. І пояснює на прикладі:

"От, скажімо, є покійник, у котрого комір одягу вишитий бісером. В цих узорах, певне, є якесь і космологічне уявлення, і естетичне вподобання, а може знову ж таки закладена певна сакральна суть. І якщо ми зубочистками повідганяємо піщинки від тих бісеринок, то побачимо цю картину і зрозуміємо більше ніж наявність бісеру в давнинні. Власне, в чому й полягає суть – побачити картину минулого. Артефакти in situ (пер. з латини: "на місці" – ред.) несуть набагато більше інформації. Пошарово, попластово, тонкими зрізами ми досліджуємо цю інформацію".

Пан Ігор песимістичний в своїх прогнозах щодо майбутнього археології. І пов’язує це не лише з несумлінними забудовниками:

"Бум, який не припиняється, пов'язаний з нелегальними пошуками артефактів, особливо з використанням металоскануючої апаратури. Це те, що я не побоююсь цього не зовсім з наукової спільноти слова, а скоріше зі сфери публіцистики – "Гуманітарна катастрофа". Воно є, і від цього ми нікуди не подінемося. Ця інформація щодо контексту, вона наскільки нещадно нищиться, що постає питання: "Що в моєму віці будуть досліджувати ті, хто зараз проходить практику?"

Наш розкоп, на жаль, ідеальний приклад цієї фрази. Через нелегальні будівельні роботи попередніх власників ділянки, тут майже не залишилось що досліджувати, зруйновано контекст. Це пояснює Денис:

"Враховуючи, що повністю знищений культурний шар і перемішаний з іншими грунтами, то в нас ідуть знахідки трипільської кераміки і в кількох сантиметрах лежить горлишко від "Хлібного дару". Ну типу, яка інтерпретація: "Трипільці чокнулись і почали пить "Хлібний дар?! Чокнулись в плані двома пляшками, тому що горлишка "Хлібного дару" лежали з обох боків від кераміки. Ну окєй".

Перші 45 хвилин робочого дня проходять швидко, і тепер є 15 хвилин перерви. В такому режимі ми будемо працювати до обіду.

На годиннику 9 ранку. Земля на лопаті стала важчою, сонце пече, але іноді, вилазячи з розкопу на верх, на обличчі відчуваєш легенький вітерець. В розкоп він потрапляє рідко, оскільки його глибина сягає до двох метрів.

Щоб підняти настрій тим, кому ще 4 годин "гризти землю" Денис несе портативну колонку. Під українську естраду копається веселіше: "Хто тримає цей район…" кричить колонка. Археологи слова знають і разом у відповідь горлають, піднімаючи лопати до гори: "Пес Патрон, пес Патрон, ту–ту–ру–ту".

Хтось знову знайшов фрагмент кераміки. В мене знову лише цегла. З часом земля на лопаті лише важче, окрім цього, з’являється відчуття, що час уповільнився. До обіду ще копати і копати – тепер я розумію значення цього виразу фізично.

"Стояти в своєму шурфі або траншеї з лопатою в 40–градусну спеку і танцювати – це і є романтика розкопок", – пояснює мені волонтер Тарас. ​"Ми ж не просто копаємо, ми спілкуємось, жартуємо, сміємось. В колі однодумців навіть така важка робота не сприймається так страшно", – доповнює Вероніка.

"Люди – це найголовніше тут", – цю фразу я почула від волонтера Ростислава. Він зараз служить в ЗСУ і доєднався до експедиція на добу своєї відпустки. В археології він з 1996 року. "Спочатку тобі хочеться покопати, потім оці багаття, гітара, співи. А далі воно просто певним чином трансформується у людей. Через 10 років ці пісні вже якось фоном йдуть, але це живе спілкування з людьми, які тут є, і якесь відчуття спорідненості, що ти долучений до якоїсь, насправді, великої справи, от це воно", – говорить Ростислав.

Час врешті наблизив нас до обіду. Виносимо стіл, робимо бутерброди, а Денис розповідає про передобідню традицію: "Треба стати в коло, підняти руки, взяти один одного за мізинці та побажати всім смачного". Виконуємо цей "ритуал". Цю традицію колись давно, ще на початку 2000-них ввів колишній керівник цього розкопу Андрій Сухонос. Нині він займається гуманітарним розмінуванням, тож в експедицію майже не приїжджає. Але його традиція тут живе.

Після обіду повертаємось до роботи. Але сонце нас не шкодує і ми закінчуємо раніше. Далі – чистка лопат і повернення до табору.

В таборі надвечір всі мають собі вільний час. Всі наче і втомлені, але сміх та голоси лунають з усіх боків. Дівчата гадають на картах, хлопці вже розповідають десятий анекдот, залишаючи компанію тільки, щоб сходити в душ. Хтось спить. Ті, хто сьогодні не працювали на розкопі, ще чистять матеріал на камералці – місці для обробки та зберігання знахідок.

Наступного ранку я прокидаюсь без будильника годині о 10, проспавши 12 годин. Як особлива гостя, маю сьогодні привілей не їхати на розкоп, а поспілкуватися з Ігорем про його експедицію. Чекаючи, коли в нього закінчаться справи, пробую на собі роль чергового: готую обід.

Стою та плачу, можливо, просто від того, що нарізаю цибулю, а можливо від того, що сьогодні вже їду з експедиції. Атмосфера тут дійсно здатна полонити.

Чуємо, як щось гримить. На небі наче ані хмариночки. Та врешті починається злива, а з нею і град. Чуємо, що десь поряд валяться дерева. Недалеко від кухні вдаряє блискавка, в приміщенні вибиває електрику.

За хвилин 15 з розкопу повертаються інші та під ливнем розбігаються по схованках. В декого протекли намети, хтось забув заховати з вулиці взуття, яке тепер промокло вщент. Зрештою, "потоп" стався навіть в одному з вагончиків. Мокрі були всі і все.

Зазвичай дощовий день для археологів означає вихідний. З таким дощем розкоп повністю затопило, тож завтра, може, під вихідний і виділять.

Дощ скінчився, й на небі знову сонце. Кожен займається своїми справами. Я нарешті "зловила" керівника експедиції. Він завершує розмову словами: "Не кожен тут знайде пектораль. Але кожен обов’язково знайде щось своє. Археологія – це не професія, не спеціальність, не рід занять. Це не захоплення і навіть не стиль життя. Це діагноз!" "Як відчувається цей діагноз?" — уточнюю я. "Як невиліковний!" — сміючись, відповідає він.

Моя подорож завершується. Хапаю свій вже зібраний рюкзак і, покусана комарами, з мозолями на руках, біжу до зупинки та думаю про проведений тут час. Можливо, декому все ще важко зрозуміти цей "діагноз", але після всіх розмов в мене не закрадаються жодні сумніви, що тут справді, можна знайти щось своє набагато цінніше за "пектораль".

На вулиці накрапає дощ. Напевне, в таборі всі знову ховаються по наметах або під дахами вагончиків чи кухні. Я ж стою на зупинці і чекаю на свою "залізну руку города".