Історія з Назарієм Гусаковим – можливо не просто скандал. Можливо, це лакмусовий папірець для всього нашого благодійного сектору. Ця ситуація – про втрату довіри, яку ми будували роками. Про удар по тисячах людей, які щодня працюють чесно, прозоро й віддано. І про потребу в справжніх, а не ситуативних змінах.
Ще у 2019 році, коли я була радницею міністра культури, молоді та спорту, ми вперше порушували питання прозорості благодійного сектору на державному рівні. Ми закладали стратегію розвитку, і я пам’ятаю, як складно було пояснювати: прозорість – це не лише звіт до податкової. Це – довіра людей. Бо кожна гривня – це не просто гроші. Це чиясь віра.
Сьогодні історія з Назарієм Гусаковим повернула цю дискусію. Ми бачимо, як емоційність без прозорості породжує зловживання. І знову держава намагається реагувати швидко – замість того, щоб діяти системно. Але благодійність – не місце для імпульсивних рішень. Нам потрібна реформа, а не бюрократія.
Я розумію, як може бути важко сьогодні дивитися людям в очі й просити про підтримку, коли з’являються такі історії. Адже недовіра може збільшитись ще більше до всього сектору та зборів, до волонтерів, які стали опорою під час повномасштабного вторгнення для багатьох.
Якби не професійні волонтери – ми б не вистояли жодної з криз. Вони мають унікальну перевагу – швидкість мобілізації. Це той емердженсі-ресурс, який врятував нас під час COVID-19 і з перших днів повномасштабного вторгнення.
Але саме ця швидкість тягне за собою ризики. Бо контроль зазвичай зникає. І виникають болючі питання:
Хто купує дрони? Чи не сам волонтер у себе? Куди пішла гуманітарна допомога, зібрана "на картку"? Чи справді вона передана людям, чи роздана, чи – гірше – продана?
Це все підриває не лише конкретні ініціативи, а й довіру до самої ідеї волонтерства. І ми маємо мати сміливість ставити ці питання. Бо справжня довіра тримається не лише на емоціях, а й на контролі. І це – не критика, а бажання відкрито говорити про те, що нам потрібен регулятор. Такий, що допомагав би чесним і прозорим ставати сильнішими, а тим, хто намагається нажитися – створював би системні перешкоди.
Зараз ми платимо ціну за те, що раніше здавалось нормальним: збори на картку без звітності, без аудиту, без контролю. Поки суспільство вірить у "волонтерство від серця", ми стикаємося з наслідками відсутності професіоналізму. А б’є це – по чесних, прозорих, відповідальних.
Загальна проблема – не лише в Назарії, а в системному ігноруванні звітності. Тут маємо чесно подивитися в очі цифрам. Аналітика Opendatabot показала, що за 2024 рік 89% (92 тис.) громадських організацій в Україні не здали фінансові звіти. Це на 2 225 більше, ніж у 2023 році. Схожа ситуація і в благодійному секторі – 77% фондів (23 тис.) не подали фінансову звітність. Це – не просто цифри. Це свідчення глибокої системної кризи у секторі, який має бути прикладом прозорості.
Opendatabot також зазначає, що це не нова тенденція – у 2021 році 97% ГО і 94% БФ не здали фінзвіти попри вимогу закону. Це не про війну, це про традицію – бути в тіні, навіть коли ти формально в секторі довіри.
І тут ми маємо говорити про різницю понять звітів. Бо податковий звіт – це не фінансовий. А фінансовий – не аудиторський. Податковий звіт нічого не пояснює людині, яка хоче знати, куди пішли її пожертвувані кошти. Якщо дати будь-якій пересічній людині податкову звітність організації, вона не зможе зрозуміти, чим та організація займалася цілий рік.
Фінансовий звіт – це документ, який показує, скільки коштів було зібрано, звідки вони надійшли і на що були витрачені. Але навіть серед тих, хто здав податкову звітність, далеко не всі опублікували фінансові звіти на своїх сайтах чи в соцмережах.
Аудиторський звіт – це зовсім інший рівень. Це перевірка всіх документів незалежною стороною, яка підтверджує: так, кошти були витрачені відповідно до призначення. Але тут ми потрапляємо в замкнене коло: аудит дорогий, а більшість людей не хочуть, щоб їхні донати йшли на адміністративні витрати. Тобто – не хочуть оплачувати офіс, програмне забезпечення чи перевірку, яка якраз і забезпечує довіру.
За законом благодійні організації можуть витрачати до 20% коштів на адміністративні потреби. І саме з цих коштів може бути оплачений аудит. Але якщо суспільство цього не визнає – не буде ані прозорості, ані професійності.
Тому потрібно чесно сказати: немає звітності – немає довіри. Але без довіри – немає фінансування звітності. І це виклик для всіх нас: і для організацій, і для суспільства, і для держави.
В Євросоюзі, куди ми прагнемо, не існує зборів на картку без звітності. Навіть на GoFundMe (це найпопулярніша у світі краудфандингова платформа для збору коштів на особисті, благодійні або громадські потреби) потрібно звітувати: куди пішли кошти, хто їх отримав, якою була мета.
Тож прозорість – це не опція. Це – основа довіри. І без неї ми не маємо морального права просити допомоги. Я закликаю кожну організацію переглянути свій підхід до звітності. Не заради галочки – заради довіри.
Бо такі історії, як з Назарієм дуже підкошують тих, хто все робить за правилами. Я вже побачила, що після скандалу з ним почали блокувати рахунки благодійних організацій. Без пояснень. Навіть тих, що звітують щомісяця, проходять аудити й не мають жодної скарги. Банки не завжди можуть назвати причину. Але факт – тиск на сектор є вже. А це – катастрофа для сектору. Один такий скандал – і професійна частина сектору ризикує втратити мільйони гривень потенційних донатів, які могли врятувати життя.
Є такий рейтинг – CAF World Giving Index – глобальний індекс благодійності. У 2022 році Україна вперше увійшла в ТОП-10, а в 2023 – стала другою у світі та найщедрішою в Європі. Це вражає.
Але будьмо чесні: це сталося не тому, що ми стали системними. А тому, що був початок повномасштабної війни. Це сплеск емоційних донатів, а не результат структурних змін. І поруч із добром – з’являється і зловживання. Бо де немає чітких правил – завжди з’являється хтось, хто цим скористається.
Ми маємо говорити не лише про проблему, а й про рішення. Не ситуативні, а системні. Нам потрібен орган, подібний до Charity Commission у Великобританії. Який перевіряє, зупиняє шахраїв, повертає гроші донорам.
З іншого боку, ми повинні це зробити розумно, системно, мудро – використовуючи інструменти, які вже працюють в інших країнах: США, Великобританії, Канаді, Сінгапурі. Там діють національні регулятори, платформи мають обов’язкову звітність, а будь-яка організація або ініціатива зобов’язана публічно показати, як і на що були витрачені кошти. Це – не виняток, а правило.
Ми не повинні боятися слова "регулювання". Ми повинні боятися безвідповідальності. Саме вона руйнує довіру, партнерства й сектор загалом.
Можливо, історія з Назарієм – це шанс. Побачити слабкі місця і змінити правила. Побудувати структуру, яка зробить нашу допомогу сильнішою, стійкішою і професійнішою.
Питання лише одне: чи готові ми це зробити разом – чесно, відкрито, відповідально? Чи знову чекатимемо, поки інформаційний шум стихне. А потім – новий скандал. Бо він точно буде.
Валерія Татарчук, засновниця БФ "Твоя Опора", спеціально для "УП. Життя"
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
