Уряд дозволив чоловікам віком 18–22 років виїжджати за кордон. На перший погляд, жест довіри до молоді, яка за віком і так не підлягає мобілізації. Таке рішення дає короткотривалий тактичний виграш уже і зараз. А в тривалій перспективі це — удар по нашому науково-технічному потенціалу. Бо без суттєвого збільшення базового фінансування освіти і науки він призведе до катастрофічних наслідків уже найближчими роками. Як цього уникнути й отримати виграшну комбінацію карт для перемоги у війні на виснаження?

Виїзд молоді за кордон і раніше був проблемою, а з повномасштабним вторгненням посилився. Масові обстріли призвели до масового перерозподілу студентів на захід України, а заборона виїзду чоловіків віком 18–60 років за кордон — до тенденції вивезення підлітків за межі країни. При цьому серед тих, хто вступає до вишів в Україні, абсолютно не користуються попитом стратегічно важливі для країни STEM-спеціальності. І не лише через профорієнтацію. Як показують результати НМТ і різноманітних моніторингів, природничо-математична освіта в школі — в стані кризи. Де ж візьмуться інженери, науковці, що працюють над розвитком технологій?

А от талановитих випускників наших шкіл і ліцеїв, особливо переможців олімпіад, із радістю приймуть найкращі університети Німеччини, Австрії, Франції. Вони зможуть виконати бакалаврську та магістерську роботи у топових науково-дослідних лабораторіях у різних країнах і містах, а після отримання диплома їм відкрито широкий шлях у життя.

Хочеш в industry — пробуй себе там, хочеш в аспірантуру реалізувати свої ідеї та науковий потенціал — welcome! Бонусом іде зарплата, на 20% вища від оплати робітничих спеціальностей, і шестигодинний робочий день. Твори, шукай себе, реалізуй свої ідеї, бо у твоєму університеті є все, аби це зробити, — від обладнання на мільйони євро до реактивів за тисячі євро, адже їх включено до кошторису гранту, з якого твій науковий керівник платить тобі зарплату.

Чим же можуть зацікавити нинішнього абітурієнта у STEM-освіті українські вищі навчальні заклади і науково-дослідні інститути? Хіба у негативному аспекті — вічним дефіцитом реактивів, холодом у приміщеннях у зимовий час і копійчаними зарплатами, які стагнують ще з часів «долара по 8». Причина проста — хронічне недофінансування освітньої та наукової інфраструктури, яке вже традиційно прикривають заяложеною мантрою «не на часі!». Вибачте, а чого нового переможців міжнародних олімпіад із природничих наук можуть навчити замучені доценти за 12 тис. грн зарплати, і які такі цінні навички юні таланти зможуть здобути в облуплених стінах лабораторій, де вітри гуляють?

Якщо ж зірки на небосхилі склалися вдало і наукова установа отримала додаткове конкурсне фінансування, то радість від цього одразу перекривається жахливими бюрократичними процедурами. Кожен реактив, навіть від єдиного дистриб’ютора в Україні, слід обов’язково закуповувати через тендери на Prozorro (бо корупція!), а потім довго і нудно писати листи у Держказначейство, аби воно милостиво проплатило ці платежі десь у другу чергу. В результаті від появи наукової ідеї до її реалізації в українських реаліях минає в середньому від двох місяців до пів року, тоді як у ЄС це займає від трьох днів до тижня — саме стільки часу потрібно бухгалтерії установи на придбання бажаного реактиву з гранту (без будь-яких тендерів!) та на його поставку офіційним дистриб’ютором із локального складу. Тиждень і три місяці — є відмінність? І так кожного разу! А якщо, не дай боже, проривна ідея осяяла вас на початку грудня, то забудьте про її реалізацію десь так до травня наступного року, адже фінансування вашого гранту відновлюється лише з березня, а потім починається нова карусель із Prozorro та Держказначейством. Цікаво, еге ж?

Тож запитання на засипку: навіщо успішному магістру такий клопіт в Україні, якщо за кордоном є всі умови для розвитку вже і зараз?

Слід визнати, що нещодавно Кабмін зробив хід конем і підняв стипендії президента для бакалаврів і магістрів до 10 000 грн/місяць та ввів нову категорію стипендій для аспірантів — до 23 700 грн/місяць. Крім того, у Програму уряду офіційно включено старт проєктної аспірантури, про критичну необхідність якої для STEM-освіти ми вже говорили раніше. Але всі ці кроки мали сенс до засідання уряду 26 серпня 2025 року, який відкрив кордони 22-річним і фактично перекреслив усі ці напрацювання! Хоч би яке фінансування КМУ пропонував студентам та аспірантам, однаково ці умови з тріском програватимуть пропозиціям європейських університетів. Тому вже 2025 року можна очікувати шаленого недобору аспірантів — не так давно «елітної» професії, за яку ще рік тому розгорівся справжній батл серед магістрів та ухилянтів (у останніх не через жагу до нових знань, а виключно заради гарантованої чотирирічної відстрочки від мобілізації).

Фактично єдині аргументи, які тепер можуть переконати талановитого студента вступити в український вуз у 17 років і залишитися в Україні після 22 років, це: 1) можливість здобути якісну освіту від викладачів, мотивованих гідною зарплатою, 2) опанувати сучасні методи дослідження у вітчизняних лабораторіях із серйозним базовим фінансуванням від держави і 3) гарантована державою академічна мобільність для аспірантів і науковців. Тільки такий підхід, підкріплений відповідним фінансовим забезпеченням, може перехилити шальки терезів на продовження кар’єри студентів-випускників в Україні — на благо її економіки, системи охорони здоров’я та військово-промислового комплексу.

На церемонії нагородження стипендіатів ВРУ — молодих вчених — докторів наук голова комітету з питань науки, освіти та інновацій Сергій Бабак зазначив, що позицією комітету є подальший перерозподіл наявного фінансування на науку й освіту з базового на конкурсне без реального збільшення бюджету. Причина прозаїчна —війна. Тобто фінансування, яке зараз становить жалюгідні 0,33% ВВП, не буде збільшене, а ці копійки лише перерозподілять. Те, що з базового фінансування недостатньо коштів навіть на виплату заробітної плати, — це, здається, не хвилює владу.

Інша популярна «геніальна» ідея-фікс, яка витає в урядових коридорах ще з часів Януковича, — «давайте закриємо неефективні установи, а наявні кошти розподілимо серед інших». Тобто все зводиться до того, аби якось викрутитися в рамках мізерного бюджету будь-якими способами. Але проблема в тому, що все фінансування вітчизняної вищої освіти та науки еквівалентне бюджету одного-єдиного великого європейського університету. Тут скорочуй не скорочуй, а на виході як мав пшик, так і матимеш його надалі. Зате хтось собі вчепить медальку на піджак за особливо ефективні «рехворми».

Найгірше те, що пересічні громадяни навіть не розуміють, наскільки скромними є потреби вітчизняної освіти та науки в масштабах воєнного бюджету України. У сюжеті Associated Press про українських виробників дронів FP-1 і ракети FP-5 «Фламінго» прозвучали цифри, які змушують задуматися кожного. Вартість одного дрона (55 тис. дол.) — це середня сума фінансування одного гранту Національного фонду досліджень України на рік, а щоденне виробництво 100 дронів FP-1 (5,5 млн дол.) перевищує весь бюджет спеціальної програми ЄС для підтримки українських дослідників EURIZON, за якою у 2024–2025 роках було профінансовано 64 групи дослідників з 750 (!) команд, що подалися на конкурс.

Вартість одноденного виробництва 100 дронів (ККД яких за ураженням ворожих НПЗ становитиме у кращому разі 5–10%) може забезпечити всі умови для ефективної роботи 50 наукових груп на весь рік за обраним державою напрямом, які з мультиплікаційним ефектом залучать у свої дослідження мінімум сто студентів. А що ж буде, якщо держава змилостивиться і закладе на потреби науки вартість виробництва дронів у одного постачальника (з десятків наявних) не за один день, а аж за десять? Та з цими грошима можна гори звернути. І не лише цільовим чином вирішити нагальні проблеми вітчизняної медицини та оборонної промисловості, а й заодно реально залучити сотні, якщо не тисячі талановитих студентів до розвитку нашого науково-технологічного потенціалу. Найпростіший спосіб цього досягнути — просто зараз внести зміни у проєкт держбюджету на 2026 рік, розподіливши ці умовні 55 млн дол. між тими вишами та науковими установами, які щойно пройшли сувору державну атестацію й отримали найвищі категорії «А» та «Б». Бо тих копійок, які наразі виділив на це Мінфін, вистачить хіба що на 20-відсоткову надбавку до зарплати.

Тоді, може, розробка перспективної крилатої ракети займатиме не три роки, як зараз, а менше. А від синтезу сполуки-лідера до впровадження у лікарську практику нового високоефективного антибіотика для лікування множинно-резистентних лікарняних інфекцій мине п’ять років, а не 25, коли ідеї авторів повністю втратять актуальність. Нещодавній приклад від Pfizer, коли від синтезу до впровадження у клінічну практику противірусного препарату паксловіду минуло менше року, наочно показує, як гримуча суміш талановитих дослідників, брейнстормінгу та карт-бланшу від замовника творить неможливе.

І третій пункт — це академічна мобільність. Оці патологічні підозри чиновників, що викладачі та науковці лише сплять і бачать, як чкурнути за кордон на молочні ріки і кисельні береги, відгонять якимось диким «совком». По-перше, на європейському ринку праці їм місця немає, тому що там уже вистачає своїх безробітних випускників аспірантури з таким серйозним науковим доробком, про який можуть лише мріяти цілі університети в Україні! Це інший бік медалі європейської освіти та науки, про який усі мовчать. А ще там діє золоте правило: якщо ти не зміг достягнути видатних результатів (статті в журналах рівня Nature першим автором) за вісім років після захисту дисертації, значить, ти нікому не потрібен і більше ніхто тебе не захоче взяти на роботу.

Звісно, можна залишатися на статусі тимчасового захисту, який отримують українці за кордоном, і одержувати соціальні виплати, але перекреслити заради цього пів життя, відданого науці, — сумнівне задоволення. А от поїхати за кордон на кількамісячне стажування у сучасній лабораторії чи на тимчасовий контракт на 1–2 роки (без шансів там закріпитися з 99% ймовірністю, бо — див. п. 1) за кошти приймаючої сторони, виділені їхньою грантовою агенцією, — це свята справа. Бонусом же йде абсолютно безплатне для держави підвищення кваліфікації вченого! Економічний і соціальний ефекти для науково-технічного потенціалу України від таких стажувань можна порівняти з аналогічним результатом безвізового в’їзду до ЄС 2017 року, коли багато наших громадян вперше побували за кордоном і почали переймати найкращі практики звідти у своєму повсякденному житті та бізнесі. Те саме відбувається і в голові вітчизняного дослідника, який уперше починає усвідомлювати для себе, як треба правильно й ефективно працювати, не варячись у власному соку.

На щастя, за останні півтора року справа із закордонними відрядженнями чоловіків-науковців стараннями Міністерства освіти та науки таки зрушила з мертвої точки і перейшла з категорії «ні, це нереально» у «проблематично та незручно, але можливо». Однак суворий ліміт у 30 днів на одну поїздку від Державної прикордонної служби України (навіть для тих, хто вже неодноразово виїжджав і повертався у терміни) суттєво обмежує виконання передових досліджень, де інколи саме планування експерименту на кілька тисяч євро займає кілька тижнів. Про роботу з лабораторними тваринами я взагалі мовчу, — там експеримент триває кілька місяців, часто без перерв на вихідні та відпустку. Безумовно, згаявши купу часу, українському науковцю таки можна організувати цілу серію відряджень за кордон по 30 днів із короткими інтервалами в Україні і врешті-решт вирішити в установі іноземних партнерів усі поставлені завдання. Але ця ситуація до болю нагадує згадану вище необхідність замовляти рутинні реактиви та матеріали для досліджень виключно на електронних торгах. Слідуючи чиїмось фантомним страхам і бюрократичним традиціям, ми втрачаємо час, який на сьогодні безцінний!

Тому, проголосувавши 26 серпня за виїзд чоловіків віком 18–22 років, Кабмін повинен зібрати свою волю у кулак і нарешті зняти існуючі жорсткі обмеження щодо тривалості перебування за кордоном для чоловіків-науковців у рамках академічної мобільності, щоб перші учасники новомодної проєктної аспірантури та їхні наукові керівники не почувалися обмеженими на тлі тих своїх колег, які виїхали з України після досягнення 22 років. А якщо ще й радикально спростити процедури закупівлі реактивів та обладнання науковими установами, то тоді у нинішніх студентів-відмінників точно з’явиться реальна підстава залишатися в Україні і будувати наукову кар’єру саме тут.

Однак усі ці значні зусилля стосуватимуться лише кількох відсотків студентів, які бачать себе винахідниками та інженерами і з часом можуть стати гідними наступниками сивочолих конструкторів та академіків. Щоб зацікавити інші категорії чоловіків до 22 років не виїжджати за кордон, уряду доведеться серйозно попрацювати над їхньою мотивацією йти на вітчизняні підприємства оборонної промисловості та показати їм подальші перспективи роботи в Україні.

Якщо ж цього не зробити, то вже через кілька років в Україні залишиться мало 25-річних чоловіків, і тоді на порядку денному стоятиме питання не лише збереження наявного науково-технічного потенціалу, а й виживання усієї держави! Бо навіщо рядовому випускнику вишу перейматися всіма цими нудними питаннями, якщо можна просто розкладати продукти на полицях у супермаркеті в Німеччині, отримувати за це 1500 євро на місяць і жити собі в задоволення, без повітряних тривог, мобілізації та нічних прильотів «шахедів»?!