"Єдність у різноманітті". Із таким гаслом у столиці цього червня пройшов КиївПрайд-2025. Фестиваль і Марш Рівності, спрямований на підтримку ЛГБТІК+ спільноти, зібрав цьогоріч близько 1500 українців – цивільних, волонтерів, військових.
Після цього в мережі ередбачувано здійнялася хвиля суперечок: "Чи доречне це під час війни?", "Чи не провокує зайву напругу?", "Чи не варто відкласти ці теми на часи після перемоги?".
Чому тема ЛГБТ досі так сильно зачіпає частину суспільства? Чи справді ми маємо справу з глибоким розколом українців – чи це радше ілюзія, підживлена соцмережами й медіа? Чи змінилась тональність публічної дискусії про ЛГБТІК+ за останні роки – і яку роль у цьому зіграла повномасштабна війна?
І головне – як українцям вживатися разом в суспільстві, де перетинаються люди з різним досвідом, світоглядом і чутливістю до публічних тем? Чи можливий тут діалог без цькування та знецінення – і що потрібно, аби його вибудувати?
Про ці й інші складні питання "УП. Життя" говорить в інтервʼю з Тимофієм Бріком – доктором соціології та ректором Київської школи економіки.
– Чи доречно зараз говорити про соціальну напругу навколо ЛГБТ в Україні? Та як ви оцінюєте загальний стан дискусії на цю тему в українському суспільстві: чи вона стала більш відкритою, чи, навпаки, напруженою?
– Я можу говорити як соціолог і як громадянин. І говоритиму з обох позицій.
Як громадянин я вважаю, що права людей – дуже важливі. І не вважаю, що маю право вирішувати, чи доречно це, чи ні. Якщо є група людей, яка хоче захищати свої права – це їхнє рішення. Вони мають на це повне право, незалежно від того, чи йде зараз війна і яка економічна ситуація у державі.
Як соціолог хочу сказати, що в нашому суспільстві дуже багато міфів про "поляризацію". Це теза, яку я давно просуваю: нібито ми дуже розділені за мовою, релігією, ставленням до ЛГБТ – за чим завгодно.
У соцмережах – так, люди часто різко реагують. Та коли ми проводимо соціологічні опитування, бачимо, що насправді українці доволі толерантно ставляться одне до одного. Тобто я не думаю, що в суспільстві є суттєва напруга чи глибокий розкол – це перебільшення, певне кліше, у яке ми самі повірили.
Є, до речі, цікаве міжнародне дослідження від European Social Survey (ESS), яке проводиться за однією методологією в багатьох країнах, зокрема в Україні, вже багато років. Це дозволяє порівнювати динаміку.
Так от, у 2012 році на запитання "Чи повинні геї та лесбійки мати свободу жити власним життям так, як вони вважають за потрібне?" позитивно відповіли лише 20% українців. Станом на зараз таких вже 40%.
Тобто кількість людей, які вважають, що представники ЛГБТ мають право на вільне життя, за останнє десятиліття подвоїлася. Це суттєвий зсув у ставленні.
Єдине, що я ще хотів додати – попри позитивні зрушення, все одно є певні нюанси. Наприклад, я згадував, що 40% погоджуються з тим, що ЛГБТ можуть спокійно існувати в суспільстві. Але коли починаєш ставити більш конкретні запитання, картина ускладнюється.
Наприклад, якщо прямо запитати: "А якби ви дізналися, що хтось із членів вашої сім’ї належить до ЛГБТ-спільноти, ви б відчували сором?", то 40% респондентів відповідають ствердно.
Або інше питання: "Чи вважаєте ви, що представники ЛГБТ мають таке ж право на усиновлення дітей, як і гетеросексуальні пари?" Тут позитивно відповідають лише близько 20%.
– Тобто толерантність у нас часто умовна? Прийняття – до певної межі?
– Бачимо, що певне загальне прийняття існує – люди визнають, що ця спільнота має право на існування. Але якщо йдеться про більш чутливі чи конкретні аспекти, українське суспільство поки що залишається досить консервативним.
Тому висновок – шлях до справжньої рівності ще довгий. Але водночас я не вважаю, що в суспільстві є якась глибока напруга. Це не системна конфронтація, а скоріше точкові історії, наприклад, суперечки в соцмережах або навколо конкретних подій.
Зазвичай це відбувається раз на рік – під час Прайду. Тоді організовується і марш, і контрмарш, і відповідно виникає конфлікт. Але це радше щорічний "івент", а не постійний суспільний конфлікт.
– Що лежить в основі напруги чи конфліктів між ЛГБТ-людьми та частиною українського суспільства? Які культурні та соціальні чинники працюють?
– Це складне питання, і в соціології рідко буває одна відповідь. Зазвичай це поєднання чинників.
Ставлення до ЛГБТ (і загалом до "інших") багато в чому залежить від того, скільки у людини інформації. Чим більше люди знають, тим толерантніше вони зазвичай ставляться. Є багато досліджень, які показують: чим частіше люди мають реальні контакти з представниками інших груп (не просто побачили в трамваї, а саме поспілкувались, подружились, дізнались, що хтось у родині – з ЛГБТ-спільноти), тим більша ймовірність порозуміння й менше упередженості. Це стосується не лише ЛГБТ, а й мігрантів, політичних опонентів тощо.
В Україні поляризація не є глибокою, але певною мірою все ж існує. Це коли суспільство ділиться на "своїх" і "чужих": моя група – хороша, інші – погані.Такі наративи активно підтримують радикальні або консервативні сили, особливо у часи економічної чи військової нестабільності. Вони кажуть: "Ми маємо захищати себе, нашу ідентичність", а "інші" стають уособленням загрози – це можуть бути мігранти, ЛГБТ, люди іншої віри чи політичної позиції.
І така риторика зараз справді поширена у світі – в Європі, США. Там домінують наративи правих радикалів, бо є відчуття нестабільності: хитка економіка, війни, страх перед змінами.
В умовах кризи суспільства стають більш закритими, більше орієнтованими на "традиційне", і це створює підґрунтя для антимігрантських, анти-ЛГБТ настроїв. Україна в цьому контексті не виняток. І коли українські праворадикальні рухи бачать, що в Європі теж є такі тенденції, вони кажуть: "Ну бачите, навіть у ЄС це нормально – значить і ми маємо на це право". Це додає легітимності їхнім позиціям.
Є дослідження, які показують доволі цікавий феномен: коли людина вважає, що інша соціальна група її не розуміє або не чує, вона починає ставитися до неї гірше. Наприклад, хтось може думати: "Багаті мене не чують – значить, вони погані". Це ж саме спостерігається і у взаємному сприйнятті між представниками ЛГБТ-спільноти та консервативними, правими колами.
Консервативні люди часто вважають, що ЛГБТ "займається несерйозними речами" в умовах війни. Зі свого боку ЛГБТ-спільнота має чітке відчуття, що їх не чують і не розуміють – і це штовхає їх до ще активнішого соціального активізму.
Цікаво, що така ж емоція – "нас не чують" – є і з боку радикальних правих. Вони вважають, що їх висміюють, не сприймають серйозно, зображають як неосвічених або агресивних, хоча насправді вони мають, як вони вважають, послідовну ідеологічну позицію. Саме оце взаємне відчуття невизнання і посилює розрив – кожна група переконана у своїй правоті, але не відчуває зустрічного діалогу.
– Якщо ж брати до уваги суто український контекст й суто українські тригери, що впливають на формування ставлення до ЛГБТ – що це буде? Як на нас у цьому питанні впливають історичні традиції, релігійні наративи, радянська спадщина?
– Історія завжди впливає. Ми є спадкоємцями попередніх поколінь, старих ідеологій, і ці впливи часто суперечливі. Радянський спадок працює в обидві сторони.
З одного боку, це авторитарна модель мислення, в якій відмінність вважалась загрозливою. У таких умовах бути яскравим, "іншим", вирізнятись – означало наражатись на ризик. Дисидентів, інакодумців, представників ЛГБТ примусово лікували, цькували або змушували замовкнути. Ця культура "сірої норми" довго залишалась у суспільстві.
Але, з іншого боку, у радянській ідеології була й показова риторика про рівність. Усім нав’язували віру, що жінки й чоловіки мають рівні права, що всі мають працювати, бути "однаковими". Але при цьому формально це подавалося як прагнення до справедливості.
І от ми успадкували одразу дві лінії: з одного боку – авторитаризм і нетерпимість до "інакших", а з іншого – риторику про рівність, яка формально вважається цінністю.
Сучасна Україна – теж не однозначна. З одного боку, ми рухаємось у напрямку демократії, відкритості, прагнемо до ЄС. Але за роки незалежності виникли нові популісти, і країна стала набагато більш релігійною. Якщо на початку 90-х рівень релігійності був нижчий, то сьогодні це набагато сильніший чинник, який впливає на суспільні настрої.
Релігійні спільноти зазвичай займають більш консервативні позиції, і це прямо впливає на ставлення до ЛГБТ, а також до інших тем, пов’язаних із правами людини. Наприклад, Стамбульську конвенцію про запобігання гендерному насильству ми змогли ратифікувати лише нещодавно, і протягом багатьох років саме релігійні сили блокували цей процес. Їх не влаштовувало саме слово "гендер", бо воно, на їхню думку, суперечить традиційному уявленню про норми. Вони говорили: мовляв, "Ви собі щось вигадуєте, а треба просто бути нормальною родиною, не ходити на паради й не створювати штучні проблеми". Звісно, це певне узагальнення, але подібний наратив справді поширений.
Отже, немає єдиної причини чи простої відповіді. Ми демократична країна, у нас є свобода слова, і це означає, що її мають і праві, і релігійні групи, і ЛГБТ, і всі інші. І хоча ми часто говоримо про діалог, на практиці це не завжди діалог – іноді це конфлікт.
Те саме стосується і спадку Радянського Союзу: ми одночасно несемо в собі ідею рівності, і звичку до несвободи, замовчування, одноманітності. Все це існує водночас, як у великому котлі. І все це формує сьогоднішній стан нашого суспільства. Немає одного чинника, який усе пояснює – є складна комбінація, яка діє на нас щодня.
– Як впливають на ставлення до ЛГБТ регіональні, вікові та освітні відмінності кожного з нас?
– З досліджень, таких як European Social Survey (ESS) випливає, що різниці між віковими групами у ставленні до ЛГБТ майже немає. І молоді, і літні люди зазвичай мають подібну позицію: мовляв, "Ну так, вони існують, це нормально", але водночас додають: "На паради бігати не треба" або "Усиновлення – це вже занадто". Таке ставлення умовно можна назвати наполовину толерантним, коли визнається право на існування, але не сприймаються активні або політично помітні дії. І ця позиція властива не лише певному віку, а й обом статям – і чоловіки, і жінки висловлюють схожі думки.
Щодо регіональних відмінностей, тут усе трохи складніше. Це не стільки питання "Західна Україна проти Східної", скільки питання локальної культури, зокрема релігійності.
У тих регіонах, де релігійна традиція сильніша, зазвичай і погляди консервативніші. Наприклад, на Галичині загалом рівень релігійності історично вищий, тож ставлення до ЛГБТ там може бути більш стриманим. Але це не означає, що автоматично всі в якомусь регіоні мають однакові переконання – усе залежить від того, яка культура домінує у конкретній спільноті.
Ще один важливий фактор – освіта. Треба обережно формулювати, бо це не про "розумні – підтримують, нерозумні – проти".
Освіта – це не тест на IQ. Це радше про світогляд, про коло спілкування, соціальний досвід і рівень відкритості до нового. Люди з вищою освітою, як правило, мають ширший соціальний досвід: вони переїжджають до великих міст, змінюють місце роботи, спілкуються з різними людьми, пробують нове. Тобто у них життя більш насичене й різноманітне. А це впливає на гнучкість мислення, на здатність до емпатії, до прийняття іншого.
Якщо ж людина живе ізольовано, в невеликому колі спілкування, без доступу до різних точок зору, її уявлення про світ буде значно обмеженіше. Відповідно і ставлення до "інших" – менш толерантне.
– Чи бачите ви зміну тональності або змісту публічної розмови про ЛГБТ за останні роки? Як на суспільне ставлення до ЛГБТ-теми вплинула повномасштабна війна?
– Війна – це величезний фактор, що змінив не тільки політичний чи безпековий ландшафт, а й саму тональність публічної розмови про ЛГБТ. Це дуже помітно. Я вже згадував, але ще раз підкреслю: ставлення до будь-якої соціальної групи завжди залежить від наративів – від того, що і як про цю групу говорять в медіа, в інтернеті, в церквах, в університетах, у повсякденному житті.
І от наративи змінилися. З'явилася більша видимість ЛГБТ-спільноти. Важливу роль тут відіграло те, що в останні роки на прайдах були присутні військові – відкриті представники ЛГБТ, які прямо говорили: "Ми теж українці. Ми служимо. Ми ризикуємо своїм життям. Ми частина цієї країни". Це дуже змінило тональність. Бо коли суспільство бачить, що ЛГБТ – це не "чужі", не "поза системою", а такі ж, як усі, що воюють, працюють, втрачають друзів і будують країну, це змінює ставлення.
За ці роки ми справді спостерігаємо зсув: від абстрактного толерування до певного прийняття. Це ще не повне прийняття і не рівність, але це вже не те саме, що 10 років тому. І війна, попри весь її жах, зробила видимими тих, кого раніше намагались не помічати.
Буквально нещодавно була гучна новина – вперше суд в Україні фактично визнав, що відмова двом чоловікам у праві на шлюб є порушенням міжнародного права. Так, там формулювання було доволі обережне, юридично складне, але сам факт дуже помітний. Це підхопили ЗМІ, це обговорюють у соцмережах. Це стало темою публічного обговорення.
До того ж з’являється і політична підтримка. І це важливо – коли з боку держави подаються чіткі сигнали: ми хочемо в Європейський Союз, ми хочемо дотримуватись європейських норм, зокрема й у сфері прав людини. А коли ще й військові, яких зараз суспільство дуже поважає, кажуть: "Ми є частиною ЛГБТ-спільноти, і ми так само захищаємо країну" – це дуже сильно впливає на громадські настрої.
Але тут потрібно бути чесними: наративи – це потужна сила, проте вони не вічні. Якщо їх не підкріплювати реальними законодавчими діями або інституційними змінами, вони можуть зникнути так само швидко, як і з’явилися.
Ми вже бачили подібне в інших країнах. Наприклад, у Сполучених Штатах довгий час декларувалися рівність і підтримка прав меншин, але з приходом Трампа риторика суттєво змінилась буквально за кілька місяців. Тобто наративи – це слова. Вони формують реальність, але можуть бути дуже крихкими.
Ще більш показовий приклад – Росія. У 90-х там був справжній бум громадянського суспільства, розвиток правозахисного руху, ЛГБТ-спільнота активно себе проявляла. А потім – усе: "Ми передумали". І почалося закручування гайок: утиски, заборони, репресії, включно з ЛГБТ, правами людини, свободою слова. Тобто все може змінитися, якщо не буде реального закріплення.
Тому в Україні я бачу прогрес – це правда, але я також розумію, що без законів, без постійної активності з боку громадянського суспільства, без практичного втілення ці зміни легко можна втратити. Якщо, наприклад, одностатеві пари отримають реальну можливість одружуватись, якщо буде правове визнання партнерств, якщо будуть дозволи на усиновлення, тоді це вже не просто наратив – це інституція. А поки що ми ще не там.
– Тут постає питання: а де формується цей самий наратив? Хто його визначає? Чи справді це більшість, чи просто ті, хто має доступ до публічного звучання?
– Мені здається, це інтуїтивно працює як результат впливу активних, видимих груп. Це не завжди більшість – радше ті, хто має голос, авторитет, медійність. Наприклад, якщо в армії є люди, які зробили камінг-аут і відкрито говорять про свою ідентичність – саме вони формують публічний наратив. Вони буквально несуть його на своїх плечах.
Те саме стосується і політиків. В умовах, коли країна має чітку ціль – вступ до ЄС, політичні еліти свідомо або несвідомо будуть просувати певні європейські цінності. Зокрема права людини, рівність, захист меншин. Це важливо для міжнародного іміджу України і для внутрішньої трансформації.
Тому можна сказати, що частина наративу йде "згори" – від політичного класу, а частина – "знизу", від громадянського суспільства, від активістів, військових, церковних діячів, від усіх, хто має голос і хоче бути почутим.
– Як би ви описали динаміку українських суспільних настроїв? Чи бачите ви рух у більш консервативний чи більш ліберальний бік? Та чи не надто спрощено ділити все на два полюси?
– Відповідь така: наразі ми цього не знаємо. Востаннє якісь серйозні, порівняльні дослідження проводилися безпосередньо перед повномасштабним вторгненням. Тобто на початок 2022 року тенденція була чітка: ми рухалися в бік лібералізації. Відсоток людей, які підтримували ЛГБТ, поступово зростав. Так само зростала підтримка рівних прав, краще ставлення до жінок, наприклад, рівність на ринку праці.
А от що відбувається зараз, ми точно не знаємо. У нас просто немає повних, якісних, репрезентативних даних. Є лише уривчаста інформація. Наприклад, бачимо, що дедалі більше людей підтримують вступ до ЄС і НАТО, але це швидше відображення політичного курсу, ніж глибинних ціннісних змін.
Чесно кажучи, зараз ми на роздоріжжі. Ми були на шляху до лібералізації, але після початку вторгнення опинилися в точці невизначеності. Чи продовжимо ми рухатися цим шляхом, чи підемо у бік жорсткішого, більш військово-консервативного курсу – наразі ніхто не знає. Просто тому, що немає даних.
– Утім, тему прав ЛГБТ+ в Україні часто відсувають на другий план з аргументом "це не на часі" – мовляв, є важливіші виклики. З чим пов’язане це вибіркове заморожування дискусії: з суспільними упередженнями, політичними ризиками, браком пріоритету чи чимось іншим?
– Дуже часто аргумент "не на часі" – це захисний механізм. Коли людина не хоче щось обговорювати, вона каже: "Зараз не на часі". Але в Україні дуже багато одночасних викликів: нам треба і країну захищати, і економіку тримати, і в Європейський Союз інтегруватися. Жодна держава не може робити все водночас, ідеально й однаково швидко.
І саме тому добре, що у нас є громадянське суспільство, де кожна група бере на себе свою частину роботи. Якщо ЛГБТ-активісту болить – нехай іде й захищає свої права. Якщо хтось займається дерегуляцією бізнесу – нехай проводить свій "прайд" за дерегуляцію.
На мою думку, це некоректно – визначати, що щось "не на часі". Все на часі. Кожна група має право говорити про свої потреби. Бо навіть під час війни ми маємо думати і про культуру, і про економіку, і про інтеграцію, і про гідність. Це теж частина нашого виживання як суспільства.
– Коли ми планували це інтерв’ю, керувалися ідеєю вивести таку собі "формулу", як нам усім балансувати між потребою консолідації під час війни та визнанням різноманіття.
Які механізми соціального діалогу у цьому випадку ви вважаєте ефективними? Як знайти цю точку рівноваги, щоб і зберігати єдність, і не виключати з розмови вразливі чи меншості групи?
– Моя відповідь може бути трошки спрощеною, але вона пов’язана з тим, що я вже казав раніше про оце "вони нас не розуміють". Це дуже важлива штука. Є багато досліджень – і в світі, і в Україні – які показують: якщо між двома групами виникає відчуття, що "нас не розуміють", це сильно підвищує ймовірність конфлікту. Причому суть не в тому, що люди просто належать до різних груп, а в тому, що одна група вважає, ніби інша її не чує, не бачить, не визнає.
Тому, якщо говорити про "формулу", то вона в тому, щоб зменшувати відчуття нерозуміння. Навіть коли ви не погоджуєтеся з кимось, дайте людині зрозуміти, що ви її принаймні почули. Наприклад, є релігійні люди і є атеїсти. Є ЛГБТ і є ті, хто їх не сприймає. Є місто і є село. І якщо між цими групами є діалог, то важливо дати відчуття: "Я почув тебе. Я з тобою не згоден – не тому, що ти поганий чи тупий, а тому що ми маємо різні позиції".
Це ключ до зниження напруги. Не обов’язково погоджуватись. Але важливо мати простір, у якому ти можеш сказати: "Я з вами не погоджуюсь не тому, що хочу знецінити – просто в мене є інші аргументи, свої особисті смаки чи переконання. Але я поважаю вашу точку зору".
Оця, здавалося б, банальність дуже допомагає людям порозумітись. Бо, чесно кажучи, коли люди між собою спілкуються, особливо в Фейсбуці чи Твіттері, – так ніхто не говорить. Зазвичай люди одразу починають знецінювати.
Пам’ятаєте, був нещодавно скандал з 24-річною дівчиною, яка стала керівницею оборонного об’єднання "Технологічних сил"? Це ж було тотальне знецінення. Просто побачили молоду жінку – значить, недосвідчена, тупа. Побачили релігійну людину – значить, гомофоб і відсталий. Побачили когось із ЛГБТ – значить, "лівак", "дурачок", "бігає по парадах".
Ми відразу приписуємо іншим людям негативні мотиви замість того, щоб просто поговорити. А насправді треба не з цього починати. Треба тримати себе в руках. Треба дати людині кредит довіри, тобто подумати: можливо, вона діє з хороших мотивів. Навіть якщо ми не згодні. Навіть якщо ми з різних груп. Інша група – це не означає, що вона автоматично вороже налаштована. Їй теж треба дати кредит довіри.
– Яким шляхом можна змінювати ці усталені поведінкові патерни?
– А як взагалі щось змінювати? Щось змінюється тільки через приклад. Через рольові моделі. Коли люди бачать, як можна по-іншому. Це може бути в школі, в університеті, в родині, коли хтось просто показує інший спосіб поведінки.
От простий приклад – психотерапія. Я пам’ятаю, коли був підлітком, ніхто не говорив про психологів. Було соромно. Всі вважали, що це щось для "дурних", що це слабкість. А зараз навпаки – це нормальна практика. І якщо ти починаєш якось зневажливо говорити про психотерапію, то вже ти виглядаєш застаріло.
Минуло якихось 5-10 років – і все кардинально змінилось. Як це сталося? Просто з’явились люди, які почали про це говорити, показувати приклади. Потрошку, потрошку – і вода камінь точить.
От і тут так само. Важливо, щоб ті, хто має голос: блогери, медійні люди, активісти – показували приклад. Щоб вони починали розмову з повагою. Щоб говорили не з позиції знецінення, а з позиції: "Я тебе чую". Якщо вони це робитимуть, то й аудиторія за ними підтягнеться.
Я намагаюся це робити. Коли мене запрошують як соціолога на інтерв’ю чи в блоги, мене часто питають, знаєте, так прямо: "А що не так з релігією?" А я відповідаю: "Та нічого не так. Все нормально. Навіщо ми одразу починаємо з негативу?" Або: "Що не так з цією зеленою владою?" Або: "Що не так з ЛГБТ?" Чи, навпаки: "Що не так з гомофобами?" Стоп. Чому ми одразу ставимо запитання так, що вони вже несуть у собі звинувачення? Треба робити крок назад. Подивитись: хто ці люди? Які у них мотиви? Чому вони поводяться саме так?
І я розумію, це непросто. У кожного з нас є свої тригери. От, наприклад, у мене маленька дитина. Ми часто гуляємо на дитячому майданчику, і там багато батьків говорять російською. І мене це тригерить. Мені це не подобається. Але я тримаю себе в руках. Я не підходжу і не кричу на них: "Що з вами не так?" Я думаю: "А може їм важко? Може, вони з Маріуполя чи з Херсона, може, у них психологічна травма, і вони просто хочуть спокійно побути з дитиною на майданчику". То може, їм треба не моралі читати, а дати простір і підтримку.
Так, мені складно. Я би, чесно, хотів піти і посваритись. Але я тримаю себе в руках. От ви питали про формулу? Моя формула – нам усім треба трохи попуститися.
– Один із ключових інструментів змін у ставленні до ЛГБТ, як ви зазначили, – це по суті видимість її представників. І водночас саме вона часто провокує найгостріші реакції. Наприклад, той самий Прайд – це прояв видимості, який часом викликає спротив.
Як знайти баланс між активною боротьбою за права і чутливістю до суспільного контексту? Якщо частина суспільства ще не готова до деяких тем, чи не ризикуємо ми отримати зворотний ефект?
– Думаю, що це дійсно так, по факту ризикуємо. Бо часто, і в Україні, і за її межами, поляризація виникає саме тоді, коли люди дуже тиснуть одне на одного, знецінюють, зневажають.
От візьмемо приклад США. Там дуже багато активізму: за права людини, за рівність, за інклюзію. Але водночас є консервативні люди, які починають відчувати тиск. І це спрацьовує зворотно: вони такі: "Окей, ми тоді голосуємо за Трампа, бо нам це все набридло".
З’являється оце відчуття, що тебе постійно моніторять, звинувачують: "Ти недостатньо усвідомлений", "Ти недостатньо розбираєшся в темі ЛГБТ – значить, ти поганий". Люди починають захищатись. І це, я думаю, ризик, який є у всіх середовищах активізму – будь-якого. І в антикорупційному, і в ЛГБТ, і в урбаністичному.
Часто активісти – це люди дуже запальні, дуже переконані, дуже заряджені. І через це іноді виникає така агресивна риторика: "Ми класні, ми за добро. А якщо ви з нами не згодні – значить, ви тупі, неетичні, без цінностей. Ви або з нами, або проти нас". І це, як на мене, просто ознака того, що наше демократичне суспільство ще молоде.
Ми часто бачимо, як розпадаються НГО, як у середовищі активістів виникають конфлікти – не з опонентами, а між собою.
І тому, так, ризик є. І людям, які займаються соціальним активізмом, треба починати думати про те, як управляти спільнотою.
Якщо активізм не буде системним, почнуться конфлікти, непорозуміння. От хороший приклад – не про ЛГБТ, а про волонтерський активізм під час війни. Багато людей збирають гроші: на дрони, автівки, спорядження. Іноді донатери просто перекидають кошти "на картку", і згодом виявляють, що натрапили на шахраїв. Ми ж не кажемо, що всі люди, які збирають на військо – шахраї. Але навіть якщо 1-2% шахраїв – це вже б’є по довірі до всіх. І люди починають уникати. Вони хочуть допомагати, але потім бачать срачі, конфлікти, і їм хочеться від того всього відійти.
Так само і з ЛГБТ-спільнотою. Люди можуть хотіти підтримати, але якщо бачать багато внутрішніх сварок, недовіри, конфліктів – вони просто відвертаються. І тому потрібна системна робота, чітка комунікація з широкими групами людей, побудова коаліцій. Треба вміти будувати систему.
Анастасія Мосорко, "Українська правда. Життя"
