У травневий вечір середи жителі іспанського міста Більбао серед переліку розваг та відпочинку могли обрати фінальний матч Ліги Європи. Цікава, але “болюча” альтернатива, адже їхня місцева улюблена команда вилетіла за крок від фіналу, а приклався до цього дійства “Манчестер Юнайтед”, якого футбольна доля звела з іншим англійським клубом – “Тоттенгемом”. Як ми вже знаємо, “помста” вийшла, і фанати іспанського футболу можуть бути цілком задоволені.
Обидва клуби до найважливішого матчу останніх років для себе підходили з великою кількістю відсутніх через травми гравців, вже не кажучи про провальні сезони та місця одного й іншого колективу в турнірній таблиці Англійської Прем’єр-ліги.
У складі “шпор” увагу привертає поява бразильця Рішарлісона на позиції лівого вінгера замість капітана команди Сон Хин Міна, який, як і в матчах проти норвезького “Буде-Глімта”, не готовий розпочинати матч з перших хвилин (і знову фокус сьогоднішнього матчу переходить на старі травми). У “Юнайтеда” в цьому напрямку навпаки спостерігалось покращення, бо раніше виключені з цього матчу засобами масової інформації Далот і Угарте повернулись на лаву запасних манкуніанців.
На початку та в середині першої половини зустрічі “червоні дияволи” більше контролювали м’яч, в основному “тасуючи” його між своїми центральними захисниками, яких у цьому матчі було троє. Проте стандартною трійкою це назвати не можна, бо там був улюбленець Тік-Ток мемів Гаррі Магвайр.
Цікаво, що англієць більше за всіх дозволяв собі висуватися вперед, а іноді при розіграші м’яча, особливо коли “Тоттенгем” починав тиснути та заважав робити спокійний білд-ап, Гаррі висувався трохи вище лінії захисту до дуги штрафного майданчика, виконуючи функції чистої “шістки”. Те, що він не отримував м’яч від партнерів, перебуваючи на цій позиції, зайвий раз демонструє обережність його партнерів по команді та дуже добре знання “веселого футболу” Магвайра.
У центрі поля ситуацію тримав під контролем Каземіро, який при розіграші опускався нижче і іноді ставав поряд з англійцем. Капітан команди Бруну Фернандеш звично розташовувався на позиції атакуючого півзахисника, і трійка форвардів Маунт – Гойлунд – Діалло (зліва направо).
Звичайно, в залежності від ситуації, в якій перебувала команда (захист або атака), позиції змінювались, де, наприклад, при атакуючих діях Мейсона Маунта тягнуло більш до центра, ставати другим форвардом, натомість цілий фланг звільнювався для лівого латераля Патріка Доргу. У другому таймі молодий данець частенько залишався грати лівого вінгера, це рокірування не було проблемним для червоних, бо у такому випадку на свою звичну позицію йшов Люк Шоу. Головному нападнику манчестерського клубу Расмусу Гойлунду постійно “докучав” капітан команди “Тоттенгема”, аргентинець Крістіан Ромеро.
Багато браку, який передавав право на володіння “ігровим снарядом”, також ретранслював очікування фанатів, які, здається, були готові до подібного і анітрохи не здивувались. Не було варіантів, що забитий м’яч буде в якомусь іншому стилі. Після подачі Ісмаїла Сарра в бік воріт валлієць Бреннан Джонсон не влучив по м’ячу, але після рикошету від тіла Люка Шоу “шкіряний” таки залетів у сітку воріт.
Ще до цього забитого м’яча лондонці репетирували момент, навішуючи в “карний” майданчик, шукаючи там Домініко Соланке та Рішарлісона при позиційних атаках та Ван де Вена з Ромеро при стандартних положеннях.
Команда Анже Постекоглу при виході з оборони “зтягувала” двох опорників Бентанкура та Біссума максимально близько до власного штрафного майданчика, створюючи величезну зону між захисниками та нападниками, де на великому “гектарі” простору був “останній із півзахисників” Ісмаїла Сарр, зрештою “вичавити” можливість для моменту з цієї переваги у команди не вийшло, а можливо, не було в планах (нагадаю, це 17-та команда АПЛ).
Іноді Бруну користувався величезними розривами і, перехопивши м’яч, шукав адресатів для передачі, але цей матч португалець не може занести собі в “золоту колекцію”, бо креативу від лідируючого гравця було обмаль. Достатньо його було в Амада Діалло, який своїми нестандартними діями та дриблінгом змушував фанів легендарного клубу до останнього сподіватися на порятунок. Івуарійський гравець був активний до самого фінального свистка, працюючи на кожному клаптику поля.
Останній відрізок матчу номінальні гості провели в атаці, граючи широко та сильно тиснувши на захист “Тоттенгема”, який розташувався компактним блоком у фінальній третині поля. З кожною хвилиною лінія захисту команди в білій формі звужувалася, і гравці “червоних дияволів” мусили, наче вужі, шукати вільні “шпарини”.
Зрештою, “Тоттенгем Готспур” здобуває такий бажаний та важливий для себе трофей, пройшовши важкий сезон, та до цього довгі “безтрофейні” роки команда нарешті може порадувати власних вболівальників та поспівати “We Are The Champions”. Доля головного тренера Постекоглу досі не вирішена, але тепер коуч може спокійно чекати подальших рішень керівництва клубу, адже він, як і обіцяв, виграв трофей на другий рік свого перебування у клубі, повторивши досягнення з минулими своїми колективами, які він очолював. Наступна зупинка – Ліга Чемпіонів.
