20-річна Тетяна Мацишена з Вінниці пройшла цей шлях. Дівчина народилася без однієї ноги через несумісність резус-факторів із мамою. Сьогодні вона представляє Україну на міжнародних та національних змаганнях з ампфутболу.

Перший протез Таня отримала на свій перший день народження. Це стало справжнім випробуванням для родини. Рівень ампутації ставив перед спеціалістами нетривіальні завдання. Дівчинка не мала тазостегнового суглоба, тому в Україні тоді мало хто брався за такі випадки.

— Багато хто просто раніше такі протези не робив. Але лікарі казали моїм батькам, що вони готові експериментувати. Моїх батьків, звісно, такий варіант не влаштовував, — розповідає дівчина.

Справжнім порятунком стала допомога незнайомої американки, яка відгукнулася і взяла на себе питання з фінансуванням та влаштуванням дитини на лікування в США.

— Одна жінка, зовсім нам незнайома, відгукнулася допомогти: зібрати кошти, прихистити нас у себе на кілька місяців і посприяти з протезуванням. Завдяки цьому ми змогли назбирати необхідну суму, і на свій перший день народження я отримала в подарунок свій перший протез — в Америці, — каже Тетяна.

Однак цей протез був радше символічним — маленький, нефункціональний, призначений лише для того, щоб тіло звикало, та заради косметичного ефекту.

На той час для звичайної української родини було складно дозволити собі придбати такі речі. До прикладу, ще дитячий протез Тані коштував понад 200 тисяч гривень. На щастя, зараз в Україні з'явилося більше можливостей для протезування за державний кошт та за підтримки благодійних фондів. То ж тепер протез Тетяни вже функціональний і був наданий американським Protez Foundation за підтримки її друзів зі США.

В дитинстві, через активний ріст, протез доводилося міняти щорічно, а періоди заміни в Харківському інституті протезування могли тривати до півтора місяця. Зараз, коли вага та зріст Тетяни стабілізувалися, протез потребує заміни лише раз на три роки.

Оскільки Тетяна змалечку користується протезом, це, за її словами, в чомусь навіть полегшувало її життя порівняно з тими, хто втратив кінцівку вже у свідомому віці.

— У цьому сенсі мені легше, ніж військовим, адже я не проходила болісний етап, щоб повторно навчитися ходити й пристосовуватися до життя. Але раніше була інша проблема: ми з батьками всіляко намагалися робити так, щоб ніхто не здогадався про мій протез, — ділиться Тетяна.

Довгі роки родина намагалася приховати особливість дівчини. Протез ретельно маскували косметичними накладками, поролоном та панчохами, щоб він максимально нагадував здорову кінцівку.

— Візуально, якщо людина не підійде зовсім близько, навіть не помітить, що це протез. Більшість вважала, що в мене просто забій ноги. А насправді я пересуваюся на протезі з одного рочку, — говорить вона.

Дитячі роки не обійшлися без труднощів. Шкільний булінг змусив батьків перевести доньку на дистанційне навчання вже з шостого класу, що, з одного боку, захистило дівчину від знущань, але з іншого — ускладнило соціалізацію. Тому коли Тетяна вступила до університету, їй було тяжко адаптуватись.

— Мої родичі хвилювалися про мене. Просили не бігати занадто швидко та бути обережною, але серйозних обмежень не було. Я ж сама завжди прагнула бути з дітьми на одному рівні. Наприклад, коли друзі святкували дні народження в ігрових кімнатах з батутами чи басейнами, я брала участь у всіх іграх нарівні з ними. І показувала батькам, що навіть це для мене не є перепоною, — каже Таня.

Перше знайомство Тетяни зі спортом відбулося ще в дитячому садку через плавання — як вид реабілітації.

Згодом дівчина серйозно займалася плаванням і біатлоном, але пандемія COVID-19 та початок повномасштабної війни завадили її планам потрапити до національної збірної в цих видах спорту. Справжнім відкриттям став ампфутбол — відносно новий для України вид спорту, де гравці з ампутаціями ніг грають на милицях.

— Вперше про ампфутбол мені розповіла моя знайома з місцевого центру реабілітації. І я подумала: «Чого б не спробувати?» І в принципі не пошкодувала, — згадує спортсменка.

Ампфутбол має особливі правила, спрямовані на забезпечення чесності змагань. Польові гравці грають виключно на милицях, незалежно від рівня ампутації.

— Це зроблено, щоб урівноважити можливості кожного гравця. Бо, наприклад, у нас є гравці з ампутаціями нижче коліна. І вони зможуть куксою, коліном, відбити м'яч. А у мене взагалі немає чим відбивати, — каже Тетяна.

Спортсменка пояснює, що заборона на гру протезами в ампфутболі також має практичне обґрунтування: для неї це було б набагато складніше, ніж для гравця з ампутацією нижче коліна.

Згодом Тетяна потрапила до складу національної збірної України з ампфутболу, ставши її наймолодшою гравчинею. У переважної більшості дівчат з команди ампутація сталася через хвороби, такі як рак, або через проблеми з судинами. Капітан команди Ольга Бенда — єдина гравчиня-ветеранка у складі.

За два роки занять ампфутболом Тетяна досягла значних успіхів.

Найбільшим досягненням стала участь у першому в історії жіночому чемпіонаті світу з ампфутболу, який відбувся в листопаді 2024 року в колумбійському місті Барранкілья.

— Саме з жіночою збірною я представляла Україну на першому жіночому чемпіонаті світу. Взагалі приїхали змагатися 12 країн. Ми зайняли шосте місце, — ділиться спортсменка.

За її словами, розвиток ампфутболу в Україні стикається з проблемою нестачі гравчинь. Команди активно шукають дівчат різними способами — від відвідування реабілітаційних центрів до випадкових знайомств.

Зараз Тетяна навчається на четвертому курсі менеджменту в Донецькому національному університеті ім. Василя Стуса. А нещодавно дівчина спробувала себе в кіноіндустрії, знявшись у фільмі «Втомлені», який очікує на прем'єру.

— Це була пропозиція від знайомих, адже я займалася не лише футболом, а й мала досвід зйомок для фотостоків. Фотографи та друзі передавали мої контакти далі, і так інформація про мене поширювалася, — говорить дівчина.

І хоч акторська кар'єра спортсменку не дуже приваблює, Тетяна запевняє, що готова розвиватися у сфері фотосесій та соціальної реклами. Головні плани пов'язані зі спортом — до 30 років дівчина хоче пограти на професійному рівні, забити свій перший гол і представити Україну на нових міжнародних змаганнях, а потім, можливо, стати тренеркою.

На запитання про те, як полюбити себе та прийняти зміни в тілі, Тетяна відповідає чесно:

— Я сама йшла до цього дуже довго. До одинадцяти років у мене жила дитяча наївна віра: якщо я буду слухняною дівчинкою, то в мене відросте нога і все кардинально зміниться.

Переламним моментом стало прийняття реальності та формування власної філософії.

— Я тримаюся простого правила: там, де є страх і ризик, там і наше зростання. Тому треба йти саме туди, де страшно, — вважає дівчина.

Важливим кроком була відмова від самоізоляції та пошук однодумців.

— Спершу я спостерігала за людьми, подібними до мене, тими, хто мені близький по духу. До прикладу, мені подобається австралійський письменник, мотиваційний оратор і меценат Нік Вуйчіч. Він народився з рідкісним спадковим захворюванням, через яке у нього відсутні всі чотири кінцівки. І я зрозуміла, що нічим не гірша. Якщо сидіти вдома, нічого не зміниться — потрібно просто братися і робити, — говорить Тетяна Мацишена.

В дитинстві дівчині не вистачало прикладів серед українців, щоб прийняти себе і своє тіло. Зараз же вона зрозуміла, що своїм прикладом і сама може надихати та допомагати людям, які пережили ампутацію, проходять реабілітацію або протезування.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.