Початок бурхливого ХХ століття. В пошуках кращого життя і нового мистецтва до Парижа з'їжджаються митці з різних країн світу, зокрема з України. І роблять кожен свій внесок до знаменитої мистецької спільноти – Паризької школи, епіцентру розвитку авангардного мистецтва.
Перша світова війна розпорошує цю спільноту, але вже на початку 20-х років Монпарнас, серце Паризької школи, знову наповнений митцями. Олександр Архипенко, Олекса Грищенко, Соня Делоне, Самуель Грановський, Жак Шапіро, Михайло Бойчук, Василь Кричевський, Микола Глущенко творили в спільному часопросторі разом із Пабло Пікассо, Амадео Модільяні, Марком Шагалом та багатьма іншими.
Приблизно 40 митців з України долучилися до формування мистецької спільноти Паризької школи. Деякі з них, захоплені комуністичними ідеалами, повернулися в СРСР, а дехто навіть шпигував на його користь там, у Парижі. Їхню творчість "країна рад" таврує формалізмом, художників розстріляють, а роботи знищуватимуть (спойлер – шпигун виживе і навіть отримає від вдячної компартії комірку в Москві). Дехто ж залишиться за кордоном назавжди – когось знищать нацисти в Другу світову. Хтось доживе до старості й набуде слави та нової ідентичності. Найяскравіші постаті зусиллями європейських та російських істориків мистецтва будуть експропрійовані "російським авангардом".
Цим художникам-мігрантам з України присвячена виставка "Бентежні роки" у київському музеї Варвари та Богдана Ханенків. Вісім колекціонерів, які десятиліттями вишукували роботи українців на європейських ринках, надали для цієї виставки понад 70 творів 24-х художників. Раніше в Україні ці картини не бачили.
В українських джерелах майже немає інформації про внесок митців із України у феномен Паризької школи. Кураторка виставки Ольга Апенько зазначає, що імена цих людей були стерті з української історії мистецтва, тож виставка спрямована на те, щоб повернути їх.
"У нас менше цікавилися цією темою, оскільки, напевно, не було усвідомлення, наскільки багато там було наших. А у 1920–30-х роках там було близько 40 українських художників", – пояснює Ольга.
На те, щоб розповісти їхню історію, в Музеї виділили п'ять кімнат, кожна з яких має свою назву і оповідає про етапи життя українських художників: "Звідусіль", "Вулик", "Міжвоєння", "Маршани", "Кав'ярні перехрестя Варвен".
Перша зала знайомить нас із творами митців, які переїхали до Парижу в міжвоєнний час. Ось Василь Хмелюк з-під Жмеринки. Залишився в столиці Франції назавжди.
А ось картини Миколи Глущенка, що походить з Подніпров'я, а вчився у Юзівці (нині Донецьк). Його творчість за кордоном підтримували Павло Скоропадський та Володимир Винниченко. Попри це, він обрав бути радянським шпигуном, збирав інформацію на своїх покровителів та друзів з діаспори під агентурним псевдо "Ярема".
Ось картини Артура Кольника, який народився в Станіславові (Івано-Франківську). Залишився у Парижі назавжди.
Олекса Грищенко родом із Кролевця на Сумщині. Залишився у Франції.
Володимир Баранов-Росіне народився в Херсоні. Загинув у концтаборі Аушвіц.
Українці, євреї, греки, які народились в Україні чи вчились тут – всі вони тягнулись до Парижа, який на початку століття зажив слави центру вільного мистецтва.
На виставці в Музеї Ханенків є роботи Восіпа Любіча – білоруського єврея, і Жака Шапіро – латвійського єврея. Обидва навчалися в Одесі, Києві, Харкові, мешкали в Україні.
"Гасло Паризького життя – свобода. Це повітря і можливості. Можете на вулиці вийти зранку в піжамі, навіть у сорочці, босий і ходити по ній до полудня. Мало хто здивується, подумає дехто: "Божевільний або геніальний учений", – і пройде мимо, навіть не всміхнувшись. Поліція не буде турбувати чудака. Чудаком же у такому випадку може виявитися велика людина", – Ольга тут цитує збірку есеїв "Магія Парижа" від українців, що мешкали в місті в ті роки.
"Українська художниця Ярослава Музика, до речі, писала, що її дуже здивувало, що цілуються на вулицях. Вона така: "Боже, що так інтересно, в нас ніколи б такого не побачив просто", – додала кураторка.
У залі "Звідусиль" розповідають і про українську громаду, яка існувала на Монпарнасі до Першої світової. Українці разом святкували події, мали власну бібліотеку, збирались на лекції про українське мистецтво від Михайла Бойчука та Миколи Касперовича. "Тут балакають по-українському", – повідомляє нам меню на Святвечір 1909 року.
Наступна зала "Вулик" у світло-блакитних кольорах із вікнами, що закриті чорними полотнами, дає нам розуміння, в яких умовах жили українські митці в Парижі.
Посеред кімнати стоїть невеликий стіл, на ньому – фотографії будиночку Ла-Рюш. Французькою це "вулик", в цьому будинку і жила у Парижі переважна більшість експатів з України.
Круглий будиночок розташований на самому краю Монпарнасу серед полів та кінських стаєнь. Сектори-квартирки слугували одночасно і майстернями, і житлом.
Вулик збудували в 1900 році як резиденцію для митців з рештків павільйонів Всесвітньої виставки. Спочатку там жили лише французькі митці, потім туди почали заселятися іноземці. Першими українцями, які жили тут, були одесит Теофіл Фраєрман та киянин Олександр Архипенко.
"Жак Шапіро написав книгу, присвячену цій вулиці. Звідти ми дізнаємося, як саме виглядали ці майстерні усередині. Що там було тісно, незручно. Влітку приміщення перегрівалися, а взимку навпаки було дуже холодно", – каже Ольга.
Жак Шапіро був одним із тих, хто захистив "Вулик" від знесення та спромігся, щоби його занесли до списку архітектурних пам'яток Парижа.
В цій залі є роботи Шапіро. Наприклад, "Натюрморт з рибою". На темному полотні зображено посуд і мертву рибу, мало схожу на ту, що їдять. У музеї зазначають, що такі похмурі роботи були притаманними мешканцям "вулика".
Поруч з натюрмортом портрет мадам Шапіро. Теж написаний переважно у темних кольорах, але з кількома яскравими плямами. Жінку зображено в профіль, одягнена вона в чорну, ніби напівпрозору сукню, у руках тримає червону хустку.
Самуель Грановський – один із героїв зали "Вулик". Тут є його "Лев" – невеличка робота, виконана пастеллю на папері. Досить реалістично зображена велична тварина ніби тулиться в рамку картини, підігнувши хвіст і лапи.
Єврей з кінематографічною зовнішністю, Самюель родом з Дніпра (тоді Катеринослава) також жив у будиночку, втискаючи всю свою харизму і талант у крихітний стільник "Вулика". Він приїхав сюди в 1908 році. З початком Першої світової повернувся до Одеси, а в 1920 знову переїхав до Парижа. Як згадує Жак Шапіро, Грановський вилазив зі свого вікна і кричав: "Я – геній! Я – геній!", а потім продавав свої роботи на тротуарі Монпарнасу.
"Він був красивим і працював моделлю для інших художників в Академії Ґранд-Шом'єр (фр. Académie de la Grande Chaumière — художня академія в Парижі — ред.). Ким ще працював Самуель – версії розходяться. Чи то консьєржем, чи то прибиральником, чи офіціантом", – пояснює Ольга.
1942 року в Освенцимі Самуеля Грановського вбили нацисти.
Зала під назвою "Міжвоєння" зустрічає нас світло-блакитними стінами – кольору просторого неба. Такий ефект створюють промені сонця, що падають на роботи з незашторених вікон, і класичною музикою, яка лунає з іншої кімнати, де саме триває репетиція концерту.
Ця зала дарує глядачам найбільше парадоксів. Тут представлені картини "Жінка за ширмою" і тканинний орнамент Соні Делоне, народженої в Одесі під ім’ям Сара Штерн. Її роботи сусідують з безсумнівно талановитими замальовками Миколи Глущенка, творами Самуеля Грановського та Сандро Фазіні – народженого в Києві брата письменника Іллі Ільфа. Знаменита авангардистка і засновниця стилю орфізм, радянський сексот і жертви Голокосту поєдналися в цій залі своїми роботами.
Робота Фазіні "Спортсмени" впадає в око. Виконані в монохромі олією на полотні силуети людей мають яскраву жовто-блакитну пляму на маківці композиції. Ольга усміхається і каже, що спершу теж подумала, що це прапор України, однак ці кольори – лише випадкова комбінація.
Ми говоримо з Ольгою про Делоне – раннє дитинство вона провела в Україні, потім вчилася в Петербурзі і зрештою поїхала до епіцентру мистецького життя – Парижа.
Кураторка наголошує, що художниця почала розповідати про своє раннє дитинство уже після 70:
"Вона казала: "Моє українське дитинство, коли я ходила на весілля і бачила, як майорять кольорові стрічки". І оскільки всю подальшу свою кар'єру вона займалася співвідношенням кольору, руху, форми і як воно переплітається, то це якийсь відбиток у дитинстві кольорових стрічок, які майорять".
Поруч із роботами Делоне серія Глущенка "12 ню" – це 12 робіт з оголеними або напівоголеними жінками. Він чи не єдиний з українських митців, хто повернувся до Радянського Союзу з Парижа і вижив. За свою співпрацю зі спецслужбами мав багато привілеїв – він міг вільно пересуватися Європою, виставлятись там і малювати, що заманеться. Що було рідкісним випадком. Більшість радянських митців не мали такої змоги.
Тих, хто не повернувся з-закордону, максимально викреслювали з усіх джерел, а роботи знищували чи в кращому разі ховали у фонди.
Ольга має своє пояснення долі, що її обрав для себе Глущенко. Воно відрізняється, скажімо, від вражень Володимира Винниченка, який якось написав художнику: "Ваша религия, Николай Петрович, ... – это материальный интерес… Я пишу вам по-русски, ... потому что в глубине души я не считаю вас настоящим украинцем..."
"Глущенко усім серцем прагнув, щоб була Радянська Україна. Навіть прийняв громадянство радянське у 1921 році, – розповідає кураторка виставки. – А потім з Парижу рвався назад в Україну, але йому не дали цього зробити. До цього його ще й друг Олександр Довженко підбурював. Глущенко 10 років намагався виїхати назад".
"Потім він став шпигуном і врешті його повернули в Москву. Там він жив в 11-ти квадратних метрах. Потім переїхав у Київ і жити стало трохи краще", – розповідає Ольга.
Кураторка вбачає в діяльності Глущенка і плюси – "Ярема" допомагав репрезентувати українське мистецтво за кордоном.
"Він не був би колаборантом у прямому значенні, там складніша історія. Він все ж таки й дуже допомагав: зокрема, французи завдяки йому бачили кіно Довженка, а у Львів він допомагав привозити твори європейських митців.
Я думаю, це була така благісна сліпота, яка була в багатьох у 1920-х, які повірили обіцянкам про світле соціалістичне майбутнє і намагалися до нього докластися.
Він вже побачив, на яку машину працював, мабуть, коли його перевели в Москву, але давати задню вже було небезпечно".
У цій залі представлені роботи Олекси Грищенка та Василя Кричевського, які разом з Глущенком тримали зв’язок Парижа зі Львовом у 1930–1932 роках. Їхніми зусиллями в 1931 у Львові відбулась виставка французьких українців під назвою "Українська робоча група".
Ще одна кімната присвячена маршанам – продавцям картин, які фінансово підтримували і пропагували творчість художників. Наприклад, тут представлено портрет Каті Гранофф. Вона родом з Миколаєва, мала власну галерею в Парижі, яка й досі там існує. Каті підтримувала мистецтво, створене жінками, та приділяла увагу Марку Шагалу (художник єврейського походження родом з Білорусі). Разом із тим вона експонувала Олексу Грищенка, Жака Шапіро та багатьох інших.
На стіні в цій залі висить портрет ще одного легендарного маршана – Поль Гійома, каже Ольга.
"Він був молодий, але з сильним відчуттям сучасного мистецтва. Він підняв у суспільстві італійського художника Амадео Модільяні. Він дуже його підтримував", – пояснює кураторка.
Так само Поль Гійом допоміг пробитися Грищенку, Хмелюку та Кричевському. Тут є інформація і про інших колекціонерів, які укладали договори з українськими художниками та просували їх.
Відрефлексувати побачене організатори виставки пропонують в п'ятій залі, яка апелює до атмосфери паризького кафе "Ротонда" на розі бульварів Монпарнас і Распай біля станції метро Вавен. Там митці відпочивали після робочих буднів, знайомилися, обговорювали роботи, сварилися, пиячили і дуркували. Зовсім бідним дозволялось тут ночувати і розплачуватись за напої своїми роботами.
Найголовніший об'єкт цієї зали вже не живопис, а чорно-білий раритетний фільм "Монпарнас" 1929 року Ежена Деслава. Кінорежисер, що народився в селі Таганча, що на Черкащині, під іменем і прізвищем Євген Слабченко, зазняв у Парижі велику мистецьку тусовку.
"Фільм показує велику частину наших художників у Парижі. Тобто це ще сам по собі документ про взаємодію наших із нашими, а також наших із французьким мистецтвом", – розповідає Ольга.
На раритетних кадрах, окрім інших, можна побачити Аїшу Габле, партнерку і натурницю Грановського, і самого "ковбоя Монпарнасу" Самюеля у ковбойському капелюсі, який інколи позичав зі стайні біля "Вулика" коня, щоб епатажно проїхатись Парижем.
Сам Слабченко-Деслав є важливою фігурою авангардного кіномистецтва, заснував скаутський рух на Подніпров'ї, дружив з Петлюрою, повставав проти Гетьмана Скоропадського і підтримував тісний зв'язок з Олександром Довженком.
Виставка "Бентежні роки" в Музеї Ханенків залишає по собі враження, ніби відвідувач прочитав одночасно кілька пригодницьких, любовних, детективних й історичних романів. Ще не написаних романів. Сучасні бентежні роки треба пережити хоча б для того, щоб написати ці романи, засновані на реальних подіях і непростих долях, які й через роки впливають на те, ким ми бачимо себе зараз.
