Іноземці на фронті — не новина. Та й про Інтернаціональний легіон начебто всі чули. Однак не всі знають, що таких легіонів в Україні — чотири. І мало хто — про те, як вони функціонують.

Про рекрутинг, дисципліну, яка важливіша навіть за підготовку; нові правила війни; різні мотивації та підходи до воювання; про колумбійських «заробітчан», американських ветеранів і цивільну модель планування, яка працює на фронті, ZN.UA говорило з начштабу 2-го Інтернаціонального легіону Павлом Славинським.

— Пане Павле, у вас цікава біографія — і коваль, і психотерапевт-капелан, і в АТО служили. А як до Інтернаціонального легіону потрапили?

— Просто це здалося мені цікавим проєктом, у якого є майбутнє. Повномасштабку я почав у Силах спецоперацій. Із моєю молодою командою ми перейшли до Легіону ще навесні 2023 року.

— Не розчарувалися? Які особливості були?

— Не розчарувався. Це цікава історія. Перша особливість — це іноземці. Друга, найголовніша, якої зараз уже немає у військах, такий анахронізм, що залишився нам із часів першої війни, — це добровольці. Всі іноземці приїхали сюди самі. Їх ніхто не бусифікував, не вмовляв. Там немає якогось пафосу, війни за батьківщину. Хтось із них хоче заробити грошей; хтось — поліпшити свій послужний список; хтось — набути якогось досвіду, навчитися чогось новітнього у військовій справі, техніці, методах ведення війни; дехто — просто на адреналіні, йому цікаво побігати й постріляти; дехто прагне боротися за свободу та справедливість, а дехто — вбивати росіян. Їхні мотивації цікаві. Тому, вважаю, цей проєкт досить динамічний і має майбутнє.

— В одному з інтерв’ю ви казали, що в Легіоні представлено близько тридцяти країн.

— Так. По одному-два, але в нас є представники десь тридцяти країн.

— Які країни представлені найбільшою чисельністю? І чи відрізняються мотивації їхніх представників?

— Колумбія, Бразилія — це один великий конгломерат. А так — Америка, Британія, Європа. Десь 50 на 50. Англосакси й іспаномовні. Вони дуже різняться за своєю, скажімо так, мотивацію. Якщо говоримо про Бразилію та Колумбію, то це переважно або заробітчани, або картелівські, як ми їх називаємо. Тобто люди, яких відправили набути військового досвіду. Це молоді хлопці, 25–35 років. А от англосакси — це здебільшого дуже дорослі люди, дядьки за 40, які прийшли довоювати те, що не довоювали в Афганістані або в Іраку.

— Відповідно, мабуть, різняться й рівні підготовки?

— Якщо по-чесному, то тут не про підготовку взагалі йдеться. Чомусь, коли ми говоримо про військовослужбовців і їхню здатність виконувати завдання, то згадуємо підготовку. Але ж це більше про дисципліну й нормальну постановку завдань. Тобто, по суті, будь-яке завдання можна виконати, якщо, по-перше, його виконання є реальним. А по-друге, якщо людині дати достатньо засобів для цього — починаючи від ситуаційної обізнаності, що відбувається, розуміння характеру дій противника до другого-третього ешелону підтримки. Це дуже складна комплексна робота, й вона стовідсотково не закінчується просто підготовкою бійця. Тому що, наприклад, аби група з чотирьох штурмовиків закрила якісь питання та відновила втрачену позицію, потрібні щонайменше два розрахунки БпЛА, щоб була нон-стоп-картинка. Потрібне прикриття мінометки, і ще бажано, щоб FPV спочатку залетів в окоп, а після цього вже туди забігли хлопці. Щоб усе це синхронізувати, потрібна нормальна оперативна служба — аби зв’язок був постійний, були стріми, щоб команди віддавати в режимі реального часу. Це вже складно. І це точно не про підготовку піхотинця.

— Я так розумію, що у вас усе це є?

— Ну, звісно, ми це створили. Коли є лінія, яку ти тримаєш, є активні дії (відновлення чи відбиття штурмів), потрібно синхронізувати між собою різні ланки. Ми з цим стикнулися ще в Серебрянці й доклали багато зусиль — мобілізували айтівців, які вміють комунікувати й налагоджувати систему. Зараз у нас нормально працює служба оперативного планування. Так вона називається у військових, але це не військові, а цивільні, яким просто чітко поставлені завдання. Вони їх виконують, і все працює. Це буде актуальним і надалі.

— Скільки людей зараз у легіоні?

— Це секретна інформація. Ми — батальйон спеціального призначення, у якого є додаткові спроможності.

— Скільки у відсотковому відношенні українців і всіх інших?

— 50 на 50. Десь половина — українці, а половина — іноземці. Тому що половина, я б це назвав, — обслуговуючий персонал, тобто логістика й допоміжні служби. А от саме піхота й деякі фахівці — це іноземці.

— Ви згадали про дисципліну. У представників яких країн вона найвища?

— Часто доводиться чути про колумбійців. Причому нерідко — в анекдотах, як-от: їм однаково, по кому стріляти, тому наші БпЛА намагаються їх облітати.

— Якщо на важливих позиціях сидять чи то колумбійці, чи то американці, і їм не сказали, що зараз над ними пролітатиме дружній БпЛА, то вони збиватимуть усе, що побачать. Бо все, що не є дружнім, вважатимуть ворожим. І це нормальна історія. Якщо немає координації, то, як ми жартували ще 2022-го, більшість наших БпЛА збиває наша ТрО. Тому тут не про колумбійців, а про дисципліну та координацію.

— А форми воювання чим відрізняються?

— Річ у тім, що, як усі кажуть, зазвичай армія воює минулу війну. І ми в 2022–2023 роки зайшли з концепцією, скажімо так, повторення Другої світової.

Зараз динамічно змінилось усе. Наприклад, якщо досвід тих-таки американців або бритів був актуальний 2023 року, бо це були штурмові дії, операції великими групами, наприклад, заходи в місто, в той-таки Бахмут, то зараз концепція ведення бойових дій змінюється докорінно. Панування в небі БпЛА, як наших, так і ворожих, зменшення груп до двох, максимум чотирьох людей. Непотрібною стала важка техніка на фронті. Вона просто до лінії зіткнення не доїжджає, її зносять іще на марші. Я не знаю, у що воно виллється, але перемагатимуть і успішнішими будуть ті підрозділи, які, скажімо так, дозволять собі динамічно змінювати підхід до ведення бойових дій. Хто залишатиметься закостенілим, той втратить і людей, і позиції, які утримує. Причому це як про росіян, так і про нас. Суб’єктивна думка, звісно. Але це те, що я бачу зараз на фронті.

— Американці й британці зараз вчаться чи навчають нас?

— Вчаться. Навчали нас вони 2022-го. Все, забули цю фабулу. Іноземці приїжджають до нас навчатися. Причому неважливо, молодий це солдат чи досвідчений, дорослий офіцер чи сержант. Вони чесно про це кажуть.

— Як надовго в середньому іноземці затримуються в нас? Контракт на пів року. Його продовжують? Представники яких країн найчастіше?

— Є три групи людей. Перша — ті, хто не витримує перших двох місяців. У нас є можливість розірвати контракт із нашого боку через два місяці з моменту підписання. Це так званий випробувальний термін. Тобто ми придивляємося, вони придивляються. Якщо людина взагалі не здатна працювати, ми зі свого боку розриваємо контракт.

Друга група — це ті, хто, скажімо так, намагається залишити підрозділ після першого-другого бою. Неважливо, через три чи шість місяців. Вони тренувалися, готувалися, але, стикнувшись із реальним досвідом війни, докладають усіх зусиль для того, щоби покинути підрозділ, навіть вдаючись до СЗЧ. Просто до іноземців-СЗЧ трошки інше ставлення, ніж до українців. Тому вони можуть дозволити собі купити квиток і спетляти за кордон.

Третя група — це ті, хто їхав цілеспрямовано. Вони спробували, в них вийшло, вони знайшли нормальну комунікацію з побратимами та керівництвом, тож залишаються більш як на пів року.

Є в цій групі ще одна — ті, хто катається. Тобто повоювали кілька місяців і кажуть: «Це дуже інтенсивно, я хочу додому». Їдуть, умовно, до своєї Бразилії, а вже за місяць-два їх тягне назад, і вони повертаються. Це такі ходоки, в нас є кілька колоритних персонажів, які вже кілька разів їздили туди-сюди.

— Найбільшою є друга група — ті, хто, стикнувшись із реальністю бою, намагається покинути військо. Там є й суб’єктивне, й об’єктивне. Є поранені, які після бою потрапляють до лікарні на відновлення. Але поряд із ними є ті, хто намагається всіма силами покинути військо. Друга за кількістю група — це ті, хто залишається надовго. А найменша — ті, кого ми відсіюємо.

— Кажуть, що нас майже покинули колумбійці.

— Вони бігають. За своїм емоційним психотипом вони схожі на грузинів. Тобто якщо в колумбійців є харизматичний лідер, то вони досить стійко переносять усі труднощі й нестатки військової служби. Якщо такого харизматичного лідера немає або він загинув чи поранений, лежить у госпіталі, його група якийсь час тримається, а потім розбігається. В українській армії така сама історія. Харизматичні лідери рівня відділення / взвод зазвичай або гинуть, або поранені. Вони ведуть за собою хлопців, і оскільки війна триває вже довго, контактів дуже багато, то статистично вони зазвичай трьохсоті.

— Ви сказали, що деякі з рекрутів приходять по гроші. Це якась більша сума, ніж та, яку отримують українці?

— Ні, забезпечення таке саме, як у будь-якому лінійному підрозділі Сухопутних військ. Можливо, в ГУР або в славетній Третій штурмовій є якісь бонуси, крім того, що видає держава, та це інша історія.

Тут є проблема — не тільки в нас, а взагалі в усіх підрозділах, які беруть до себе іноземців. Якщо ми говоримо про заробітчанина, то іноземець дуже прискіпливо ставиться до комунікацій і до того, чи не надурили його. Якщо комунікація між керівництвом і військовослужбовцем порушена або є викривленою, то військовослужбовець може подумати, що він отримуватиме, наприклад, 190 тисяч гривень — максимальна сума, яку можна заробити за місяць у Сухопутних військах (20 тисяч гривень — ставка, 100 тисяч — якщо всі актори на бойових, і 70 тисяч — якщо сидиш у передньому окопі). Тобто якщо якийсь умовний підрозділ пропонує військовослужбовцю-колумбійцю 190 тисяч гривень, і він у це вірить, то, найімовірніше, за кілька місяців він покине Україну через те, що цю суму отримати не зможе, адже для цього треба виконувати певні дії. Тому дуже важливий момент — роз’яснювати іноземцям, яку суму й за що саме вони отримуватимуть.

— Якими є особливості іноземного СЗЧ? Чи трапляються ситуації, коли іноземець, який іде в СЗЧ, не повертається відразу додому, а ще залишається в Україні?

— Звісно, десь на вокзалі на людину явно не української зовнішності, ще й у пікселі звертають увагу і поліція, і ВСП. Зрештою такі іноземці потрапляють до батальйонів резерву. Звідти ми або забираємо їх до себе, або вони знову тікають і вже знаходять якусь суму, щоби покинути Україну. Історія така, що українці їдуть у СЗЧ додому, а іноземці десь тиняються. Вони досить потужно між собою комунікують і врешті знаходять спосіб виїхати.

— Чула, що в Легіоні дуже цікава система рекрутингу та менеджменту. В чому її особливості?

— Я це питання не досліджував детально, тому не знаю, як у інших. Але можу розказати, як у нас. Є кілька сайтів. Є оголошення на Lobby X. Це — для українців. Створено позаштатну службу рекрутингу. Ми просто взяли звичайну систему кадрового центру будь-якої корпорації і скопіювали її (мобілізували хлопця, який працював у такому центрі). Все в нас працює за тими самими схемами.

Є скрипти, є послідовність дій, є супровід людини. Тобто людина зайшла на сайт, залишила заявку, з нею зв’язалися, провели відеоінтерв’ю, з’ясували аспекти, ризики й почали далі супроводжувати — заїзд в Україну, захід у ТЦК, потім до навчального центру. Після цього людина потрапляє до нас. Вона вже точно знає, до якого підрозділу йде, до якого командира. Ще на етапі підготовки цей рекрут спілкується з потенційним командиром. Така ж історія з українцями. Тобто якщо ми знайшли українця, провели співбесіду, йому цікаво й він нас влаштовує, ми супроводжуємо його до моменту, коли він уже приїздить у сектор на війну.

Нічого складного. Звичайний мінімізований варіант корпоративної роботи.

— Всі скаржаться на нестачу людей. У вас є нестача?

— Так, звісно. Тут також йдеться більше не про нестачу людей, а про нестачу людей для виконання завдань саме в такий спосіб, який у нас зараз у Збройних силах поширений.

У нас піхотна концепція. Є населений пункт, село, яке треба тримати. І от ми садимо позиції, вибудовуємо систему оборони, логістики. І, звісно, людей завжди не вистачатиме, тому що їх убивають. Люди отримують поранення і йдуть у СЗЧ. Тому що дуже часто поставлене завдання не відповідає можливостям. Скажімо, є позиція, яку треба тримати до кінця. От настає «до кінця», позицію не втримано, люди закінчилися.

— Тобто проблеми в принципі такі самі, як і всюди?

— Звісно, тому що ми — просто батальйон, який виїжджає в зону виконання, і завдання нам ставить хтось згори. Немає різниці — інтернаціональний підрозділ чи лінійний, завдання те саме: втримувати позицію або штурмувати й відновлювати. Завдання ті самі, методи ті самі, та й люди по суті ті самі. Просто іноземці не схильні виконувати суїцидальні місії.

Тобто якщо іноземцю поставити завдання «біжи туди й захопи отой пагорб», він скаже: «Та ну, нецікаво, я поїхав до Колумбії». Але якщо йому показати засоби, показати кіно, стрім, що відбувається, дати карту, щоб він сам спланував, як він цей пагорб візьме, то зазвичай він це робить, і успішно. Тобто тут специфіка комунікації й постановки завдань. Це як із підлітками, з якими треба домовлятися. Й давати можливості самим вирішувати. Така широка свобода.

— Я знаю, що в Легіоні майже від початку був сформований Центр управління польотами (ЦУП), який пізніше був трансформований у Пункт управління розвідки. Розкажіть трохи про це. І взагалі, наскільки я знаю, ви дуже в курсі розвитку безпілотних систем у ЗСУ.

— Так, ЦУП ми створили від самого початку. Якщо є позиція і є дрон, то результат роботи має хтось бачити. Щоб бачив не тільки умовний командир, потрібна мережа. Це все є у всіх на базі системи «Дельта». Є вежа, куди стрімлять усі. Далі — це адміністрування. Щоб картинка була безперервною й правильною, треба навчити пілота, як правильно літати, за якими маршрутами, куди дивитися, на якому зумі, щоб це була потрібна інформація. Просто пролетіти на висоті кілометр і нічого не побачити — це нікому не цікаво. А якщо летіти на висоті 50 метрів і заглядати під кожен кущ, тебе зіб’ють.

Ми створили не просто систему, а й алгоритми дій. Далі почалась інша історія. Коли ти літаєш у своєму секторі, то зазвичай пролітаєш над дружніми підрозділами, й вони тебе збивають. Тобто треба налагодити комунікацію між сусідами. Для цього потрібен Центр управління польотами. Ми його створили.

Далі. Майже в кожному окопі, на кожній машині стоїть РЕБ. Хтось купив, хтось отримав від держави різні частоти, різні потужності, й треба також робити безпечні коридори, куди можна літати, де стоїть дружній засіб, який тебе не зіб’є. Це адміністрування виконує ЦУП.

Після того, як ми закрили це питання, постала проблема аналізу інформації. Стрімів та інформації дуже багато. Треба аналізувати й видавати певний продукт. Тобто в нас ротація і в них ротація. В нас логістика і в них логістика. Щоб убити ворогів, треба розуміти, куди вони йдуть, у який час, скільки їх, що вони несуть, де скупчуються, наприклад перед початком штурму, або де в них логістичні маршрути, логістичні бліндажі, де стоять командні пункти (це виявляють за генератором — де є тепло). Якщо це на території України, вони користуються «Старлінками», якщо на території Росії — Wi-Fi мостами. Це обладнання можна знайти, проаналізувати, що це, і потім уже знищувати або своїми засобами, або дати інформацію нагору й знищувати ці позиції засобами артилерії. Це переросло в Пункт управління розвідкою, тобто сидять хлопці й дівчата, аналізують, а потім видають точки та коротку інформацію: що це, де й коли це краще знищити. Якщо говоримо про логістику й маршрути пересування, то логічно, що на перехрестя мають бути наведені наші засоби ураження.

Якщо говорити дуже примітивно, є час польоту міни, є час підготовки до залпу і є час пересування ворога. Ми бачимо початок руху, знаємо, за скільки секунд група буде в точці, куди наведено наш міномет. Так ми знищували ворога досить потужно. Це працювало, подобалося нашому керівництву, суміжникам і бригадам, під якими ми це робили. Ми з радістю цей свій досвід показували. Хто розумів, той упроваджував.

— Є думка, що в розвитку дронів ми почали програвати росіянам, хоча були першопрохідцями. Як ви бачите цю ситуацію? І що ми могли б зробити, аби надолужити?

— Це маніпуляція. З нашими опонентами в нас гойдалки. В чомусь вони виграли, а ми програли, й навпаки. До цієї війни ми не були готові взагалі. А в них від початку були «Орлани». Потім плюс-мінус ми вирівнялися, потім запустили FPV — був відносний паритет. Зараз вони нас дуже обігнали за оптоволоконними засобами. Навіть не те, що обігнали, просто в них більше можливостей закуповувати. Але в них зовсім немає, наприклад важких бомберів. Тобто напрям наших дронів класу «Кажан», «Вампір», Nemesis, Heavy Shot і подібних у росіян майже порожній.

У них зараз пішла хвиля малої авіації. Це «Молнія», «Привет-82», це FPV-дрон-камікадзе літачкового типу з невеликим навантаженням до п’яти кілограмів. Вони досить дешеві. Це просто продовження FPV-теми, але на крилі. В нас також є те, що ми використовуємо проти них. Це «Дартс». Воно працює, в цьому є паритет. Якою буде наступна хвиля, не знає ніхто. Дотичні до цієї теми можуть лише здогадуватися.

Тобто я б не сказав, що росіяни нас у чомусь дуже сильно обігнали, просто в них є більше матеріальних можливостей масштабувати БпЛА. Якби в нас була така сама кількість FPV-дронів на оптоволокні, то ми були б кращими. КПД в нас більше. Якщо брати десять дронів, які запустив український розрахунок, і десять ворожого розрахунку, то ми знищуємо більше — через навченість розрахунків і використання кастомних боєприпасів. Вороги просто розбирають штатні гранатомети РПГ-7, примотують до них якісь виделки, шурупи. Добре, що це неефективно.

— Ви все ще на Харківському напрямку? Яка там зараз ситуація?

— Так. Біля Куп’янська, Дворічної трохи провалилися. Думаю, вони розвиватимуть успіх на східному напрямку в цьому районі. Вже вийшли на правий, високий берег. А у Вовчанську плюс-мінус стабільно.

— Наскільки я розумію, обстановка досить напружена. Які настрої у вашому батальйоні?

— Позитивні. В нас купа різних проєктів. Нам потрібні люди. Дивіться: після Покровська, мабуть, будь-який напрямок — це хороше місце, де можна воювати, щось планувати, копати. Ми зараз добираємо піхоту, донавчаємо її. І заходитимемо в сектор працювати.

— Знаєте, це як в анекдоті: є, що згадати, нема чого дітям розказати. Адже не напишеш про те, як наші іноземці взяли в полон заблукалу групу саперів із суміжного підрозділу. І добре, що це були колумбійці, а не бразильці. Ті б їх просто повбивали. А так узяли в полон, вийшли в радіоефір, з’ясували й відпустили.

— Ну от, прозвучала ще одна особливість бразильців. Вони жорстокіші?

— Ні, це не про жорстокість, а про емоційну стабільність / нестабільність. Це як узяти, наприклад німця й австрійця і поставити поряд бразильця. Або поруч із грузином — естонця. Більше про це.

А так історії цікаві. Наприклад, крайня — коли в Покровську нас відправили зачистити посадку, де вороги просувалися вже в тилу. Це була диверсійна група. Наші бійці виконали завдання, а потім побачили, що трохи далі від цієї посадки є ще. Вийшли на зв’язок, кажуть, що там хтось є, а руху немає. Відправляємо БпЛА. З’ясовується, що там іще одна група. Вони йдуть знову, виконують. Тобто ми відправили їх знищити десант із дванадцяти БТРів, а вони накромсали близько сорока. Але коли почули постріли десь із тилу — нібито їх обходять і є небезпека потрапити в оточення — просто знялися й відійшли. Ми, звісно, за це отримали по голові — чому залишили позиції. Але ж завдання було одне, й вони його чітко виконали. Це — їхній менталітет. Із цим треба працювати. Бо якби це були українці, й комбат грізним голосом сказав: «Стоять!», то вони б стояли. Найімовірніше, загинули б, але стояли.

З іноземцями — інша історія. Їм треба пояснювати, показувати, з ними треба планувати. Ми це вміємо робити, тому в нас відсоток виживання іноземців досить великий. І це без зайвої скромності.