Loqal – новинний агрегатор Loqal
Новини

Між дядьком Семом і Піднебесною. Як недооцінка ролі Китаю шкодить Україні

Між дядьком Семом і Піднебесною. Як недооцінка ролі Китаю шкодить Україні
Zaxid.net • 5 переглядів • 1 хв читання

Днями Дональд Трамп знову здивував світ, але не в той бік. Пообіцяв спочатку «важливе повідомлення» про війну в Україні, а потім зробив головному російському вбивці дуже щедрий подарунок – 50 днів відстрочки від нових жорстких санкцій, що відразу отримало схвалення Кремля.

Однак, незважаючи на загравання з агресором і словесні погрози, Трамп не може реально вплинути на результат війни. Експерти відзначають, що ключова влада над Путіним тепер належить китайському лідеру Сі Цзіньпіну, а це ставить під сумнів роль США в цій війні.

Дійсно, пора вже зрозуміти, що Америка часів Трампа – не тільки не найнадійніший партнер України, але й латентний прихильник агресора. Крок за кроком, відволікаючи увагу вправними словесними маніпуляціями і навмисно сумбурною риторикою, цей самозакоханий чоловік фактично просувається до своєї мети. Він не кричить відкрито про здачу України – він робить це з характерною посмішкою, ховаючись за популізмом, виборчими гаслами й антисистемним спектаклем. Оголосивши себе «рятівником Америки», а розпалювача війни називаючи своїм «другом», Трамп уже домігся того, що Путін почувається впевнено в очікуванні особистої зустрічі між ними. Щоб, мабуть, «мирно» поділити сфери впливу.

Як це сталося? Спочатку це виглядало як звичайний тролінг: вигуки про «безглузду війну», про «перерозподіл податків» і «занадто дорогу допомогу країнам, які нічого нам не дають». Далі – блокування пакетів допомоги в Конгресі. Потім – прямий тиск на союзників, розпалювання сумнівів у НАТО і, нарешті, кулуарні сигнали Кремлю: почекайте трохи, і все буде інакше.

І так, тепер – усе інакше. Україна не отримує обіцяних засобів ППО в повному обсязі. У деяких країнах Заходу, незважаючи на гучні слова про необхідність готуватися до війни, досі панує невизначеність. Пріоритети партнерів розмиті, колишньої єдності вже немає. США балансують на межі стратегічної відмови від відповідальності, яку несли з початку вторгнення. Європа ризикує залишитися без американської ядерної «парасольки». Усе це – під фоновий шум з вуст різноманітних політичних шарлатанів, які вірять у «геніальний план» бізнесмена зі сумнівним минулим.

А Україна воює і чекає. Чекає і воює, захищаючи Європу зі східного флангу. І платить тисячами життів за політичні ігри тих, хто колись давав гарантії безпеки від зовнішньої агресії, позбавляючи Україну ядерного щита.

На цьому тлі публікація The Times сприймається як холодний душ. Трамп, який обіцяв швидко припинити війну РФ проти України, насправді не може цього зробити, незважаючи на погрози санкціями і митами, пише видання. І пояснює: тому що сьогодні не він, а лідер Китаю Сі Цзіньпін має найбільшу владу над Путіним.

Дійсно, дедалі більше стає очевидним, що тільки Китай у цій ситуації може реально вплинути на результат російсько-української війни. Передусім Пекін щораз глибше входить у російську економіку. Зверніть увагу на той факт, що Китай є не просто ключовим торговельним партнером Росії, а її життєво важливим джерелом економічної стабільності. Саме Китай стабілізує «путіноміку», підтримуючи ціни на нафту і газ, закуповуючи енергоносії, які РФ не може вільно продавати іншим покупцям. Ця економічна взаємодія не тільки дає Росії тимчасовий перепочинок, а й посилює політичний вплив Китаю на Кремль.

А другим і не менш важливим фактором у цьому контексті є те, що Трамп явно «спікся»: обіцянка про «24 години» геть забута, імідж блазнюватого дотепника злегка відмитий. Його «миротворчі» заяви на тлі посилених бомбардувань українських міст виглядають як жалюгідні спроби втішити самого себе за проявлену нікчемність. Путін насміхається над такими заявами, тому що прекрасно розуміє: якби США дійсно могли натиснути на Росію, вони б це зробили.

І справа не тільки в економіці. Захід, незважаючи на свою міць, не здатний ефективно впливати на Росію в умовах нинішньої війни. Ключова проблема полягає не в гуманності чи цінності життя, як це часто уявляється, а в обмеженості стратегічних інструментів і підходів, з якими Захід традиційно працює. Західні лідери можуть застосовувати санкції, але їхні дії завжди обмежені складними демократичними процедурами. А ще вони нерідко орієнтовані на підтримку власного іміджу як «захисників демократії» і «вільного світу». Це чітко простежується за суперечливими заявами низки нинішніх і попередніх європейських лідерів, не кажучи вже про Трампа.

Захід досі діє за звичними, але не завжди дієвими схемами, які малоефективні в умовах, коли такий противник, як Путін, готовий пожертвувати тисячами життів заради своєї геополітичної мети. Західні лідери за звичкою продовжують ставитися до закоренілого вбивці як до нормальної людини. У цьому їхня обмеженість та слабкість. І завсідники Кремля це прекрасно знають.

На відміну від цього, Китай не замкнутий у рамках моральних дилем або політкоректності, властивих західній політиці. Це авторитарна країна, де ухвалення рішень може бути дуже швидким й ефективним. Тому Китай потенційно здатний використовувати такі методи впливу, які Захід просто не здатний застосувати через свою внутрішню філософію і необхідність зберігати обличчя. Вступати в конфлікт із вождистським Китаєм набагато небезпечніше, ніж з формально демократичною Америкою. Це в Кремлі теж розуміють.

Зазначені відмінності – одні з тих важливих чинників, які роблять Китай набагато небезпечнішим противником для Путіна, ніж усі західні сили вкупі.

Але на сьогодні вони – друзі. І поки це так, Захід не в змозі завдати Росії нокаутуючого удару, навіть якщо сильно захоче. Це теж треба чітко розуміти.

Погрожувати Кремлю додатковими обмеженнями? Та тьху на вас! Вісімнадцятий (!) за рахунком пакет санкцій – це найвиразніша ознака нерішучості Заходу, його подвійних стандартів. Замість того щоб відразу вдарити озброєного бандита так, щоб той відрубався, його фактично поступово привчали терпіти удари. Путін і Ко, які фактично завжди були на крок попереду, вже вибудували стратегію виживання, спираючись на свою безроздільну владу всередині країни і використовуючи зовнішній світ як поле для маневрів і провокацій.

І ось в цей момент важливо розгледіти на сцені китайського «актора». Сі Цзіньпін і його політика такі, що вони прямо зачіпають інтереси Кремля. Китай – це не просто економічний партнер, це найсильніша держава, здатна в будь-який момент поставити на місце кого завгодно. Якщо Китай вирішить, що втручання в цей конфлікт для нього вигідне, він може значно змінити баланс сил. Чому? Тому що Росія настільки залежить від нього в економічному, енергетичному й політичному сенсі, що Кремль не може собі дозволити його відштовхнути.

Щоб Росія захиталася, Сі Цзіньпіну багато чого робити не треба – достатньо припинити купувати російську нафту й газ. Путін втратить одне з основних джерел доходу, і його політична й економічна стабільність опиниться під великим питанням.

Звичайно, він може шукати альтернативні ринки чи угоди, але ніхто не дасть йому таких умов, як Китай. Піднебесна – це не просто величезний ринок, це той новий центр сили, який визначає, що відбуватиметься з Росією в найближчі роки. Якщо Пекін вирішить, що агресія Путіна в Україні заважає його власним інтересам, він може чинити тиск на порушника міжнародного порядку з такою міццю, на яку не здатна жодна західна країна.

Але чому саме сьогодні так важливо говорити про необхідність реального втручання Китаю? Тому що стало ясно: Захід підійшов до межі, коли він уже майже не може впливати на хід війни. Коли Трамп спочатку обіцяє передати Україні «певну кількість» (так він висловився) систем ППО «Патріот», а потім з’ясовується, що перший з обіцяних комплексів можуть поставити лише через пів року – це абсурд.

Америці і Європі самим не вистачає сучасного озброєння. Підготовку до великої війни Путіна західні стратеги явно проспали. Коли Росія, за словами глави НАТО Марка Рютте, за три місяці виробляє стільки боєприпасів, скільки весь альянс виробляє за рік – це навіть не смішно, а сумно. Довгі роки західний світ, ситий і благополучний, ігнорував одну просту істину: хочеш миру – готуйся до війни.

Україна свого часу теж занадто безтурботно ставилася до підвищення своєї обороноздатності. Здається, настав час прозріння. Але чи прозріває українська еліта? Чи достатньо широко відкриті очі в української владної верхівки, щоб правильно сприймати розклад сил на планеті? Чи не залишаються команда Зеленського і сам президент у полоні старих уявлень, що захист і порятунок від неосудного агресора можна отримати тільки від США?

Якщо скрупульозно проаналізувати зовнішньополітичну ситуацію за останні роки, то не можна не визнати: китайську карту цілком серйозно розігрує тільки Путін. Ні США, ні Євросоюз – при всій їхній заклопотаності питаннями обсягів торгівлі і тарифів – так щільно, як Росія, не спілкуються з Піднебесною на вищому рівні.

Для України китайський напрям зовнішньополітичної діяльності взагалі – як незорана цілина. Цей напрям є у планах МЗС України, судячи з призначень послів, на другому або навіть третьому за значущістю місці.

Ну, скажіть, навіщо потрібен у Лондоні такий впливовий політик, як Валерій Залужний? Велика Британія і без нього була надійним другом і партнером України. Колишній головнокомандувач ЗСУ потрібен зовсім на іншій ділянці зовнішньополітичного фронту. Та хоч у тому ж Китаї.

Але перетворювати на синекуру дипломатичні посади в західних країнах – давня традиція української влади. Це типовий прояв непотизму. Але хіба війна не закликає змінюватися?

За подібні прорахунки керівництва країни завжди розплачуються «прості» громадяни. У цьому випадку недооцінка ролі відносин з Китаєм обернулася його замаскованою, але досить відчутною участю у війні на боці агресора.

Однак Китай, як азійська наддержава, готовий проявити себе в цій геополітичній грі в набагато більш гідній ролі, ніж таємний пособник агресора. Свого часу, нагадаю, він пропонував не найкращий мирний план, але ж пропонував. Українська влада цей план грубо відкинула, хоча в ньому було те, за що можна було вчепитися. Путіністів дуже порадувала ця здатність команди Зеленського відштовхувати потенційних союзників.

Як це виправити, я не знаю, та й навряд чи знають навіть в Офісі президента України. Своєю кадровою політикою, ігноруванням багатьох досвідчених, добре відомих на Заході і Глобальному Півдні українських політиків Володимир Зеленський несвідомо підігрує зовнішньому ворогу.

Але час тисне на Україну, її ресурси, і передусім людські, набагато менше, ніж у ворога. Пора змінюватися. Україна повинна перестати шукати порятунок тільки в руках США і задуматися про можливість самостійного вибудовування відносин з іншими світовими гравцями, передусім із Китаєм.

5