Величезні металеві вали, на які гамузом накручені картини, десятиліттями зберігались в підвалах музею на столичній вулиці Грушевського. Які саме полотна були накручені на ці великі важкі вали ніхто не знав. Потрібно було кілька людей та достатньо місця, щоб кожне, як килим, розкрутити та врешті побачити, що на них зображено. 

Таке закручування – один із методів зберігання творів мистецтва. На вал певного діаметру кріпиться край першого полотна. До нього краєм до краю пришивається ще кілька робіт. Виходить величезне полотно, яке з рівномірним натягом накручують на вал фарбовим шаром нагору, проклавши на нього кальку. 

Розкрутити один такий вал – ціла справа, ще складніше, коли їх багато. Адже кожен твір потребує потім фотографування, дослідження, реставрування та закріплення на підрамник.

Команда Національного художнього музею України під кураторством генеральної директорки Юлії Литвинець скористалася тим, що більша частина експозиційних залів на час війни закрита. Вільні площі використали, щоб закінчити дослідження українських творів, які у 1930-х потрапили до спеціального секретного фонду як ті, що "спотворювали соціалістичну дійсність".

Картини радянська влада прагла знищити, а імена їхніх авторів стерти з історії мистецтва. Разом з творами у художників вилучали приватні архіви, які потім ліквідовували. Знищували навіть каталоги та папки з музейними справами.

Спецфонд НХМУ практично дивом вцілів. Вперше розкрутити деякі вали, які близько 25 років пролежали у підвалі, вдалося таємно у період так званої "хрущовської відлиги". Першу невелику виставку організували ще через кількадесят десятиліть, уже після здобуття Україною незалежності в 1998 році.

Відтоді почалися ретельні дослідження, ідентифікація творів та імен художників. Суттєво цьому сприяло розсекречення архівів радянських спецслужб. Напрацювання показали у двох виставкових проєктах, втім дотепер частина робіт залишалася намотаною на вали. Нині досліджені і вони, та експонуються у трьох залах Національного художнього музею України.

Розкручуючи один з валів, перед очима працівників музею поступово з’являлися напівоголені сіро-коричневі гілки на пагорбах, що здіймалися вгору, затуляючи глядачеві озеро, що ніби зливалося з небом. Ніхто з присутніх ніколи не бачив цю роботу. Працюючи багато років над ідентифікацією творів, гендиректорка музею Юлія Литвинець досліджує старі каталоги та пресу. Тож деякі картини у чорно-білому варіанті, а інколи навіть у кольоровому, їй уже візуально знайомі.

Але не ця. Де експонувався "Ліс" Абрама Черкаського – невідомо. Після накручення на вал, картина десятиліття була захована від світу. Працівники музею стали першими споглядачами твору художника за майже 90 років.

Саме "Ліс" одним з перших і зустрічає відвідувачів виставкового проєкту "Спецфонд. Нові дослідження" в НХМУ. Поруч з ним – ще кілька робіт Абрама Черкаського, зокрема "Робітники. Ті що будують", які теж стали для музею приємною знахідкою. ""Робітників" я бачила раніше в каталогах, вони експонувалися на Третій Всеукраїнський художній виставці, – каже пані Юлія. – Але я не була впевнена, що цей твір зберігається у нас. У каталозі зазначена назва "Ті, що будують", а у нашій обліковій документації було записано "Будівельник"".

Історія цієї картини промовляє до глядача облущеною фарбою по краях, оголюючи місцями тіло полотна. Працівники музею навмисно залишили їх не відреставрованими, щоб показати стан, у якому роботу знайшли. Це дозволяє, озирнувшись навкруги, уявити, який шлях пройшов кожен з творів, перш ніж опинитися там, у трьох виставкових залах.

Коли радянська влада згорнула політику українізації у 1930-х роках та проголосила соціалістичний реалізм, як єдино можливий художній напрям, в якому можна було працювати, твори, що не вписувалися у нову політику називали такими, що "спотворювали соціалістичну дійсність". А їхніх авторів – "ворогами народу", "націоналістами" та "формалістами".

Серед ночі під будинки художників приїжджали "воронки", які забирали їх у невідомому напрямку. Одні митці, як Онуфрій Бізюков та Кирило Гвоздик, отримали значні терміни ув’язнення. Інших, як художників Івана Липківського, Івана Падалку, Василя Седляра, Івана Орла-Орленка та засновника мистецької школи Михайла Бойчука, НКВС СРСР розстріляв, звинувативши у "контрреволюційній діяльності".

Уникнути трагічної долі змогли лише ті, хто встиг емігрувати. Наприклад, Давид Бурлюк. Хто вижив та не зазнав репресій, вимушений був назавжди змінити своє життя та творчу манеру.

Роботи "ворогів народу" вилучали та звозили у спеціальний секретний фонд, сформований в Державному українському музеї (сьогодні – це Національний художній музей України). Велика котельня, яка на той час розміщувалась у будівлі, напевно, і стала причиною, чому саме туди протягом 1937-1939 років з Харкова, Одеси, Полтави, Дніпропетровська звозили картини українських художників, які мали знищити. За інвентарною книгою 1939 року, спецфонд налічував 1747 позицій.

Одночасно з формуванням спецфонду почалися репресії і в самому музеї. Органи НКВС заарештували та розстріляли директора, реставратора, завідувача фотолабораторією та наукових співробітників. А це майже половина колективу.

Людей знищили, а от полотна зі спецфонду вціліли. Спочатку їх врятував початок Другої світової війни. 10 творів евакуювали до російської Уфи перш ніж німці окупували Київ. 80 творів вивезли з собою уже німці після ретельного вивчення спецфонду їхнім спеціалістом, доктором Вінтером. Евакуйовані твори до Уфи повернулися, а от більша частина робіт, вивезена до Німеччини, ні.

"Ми досі шукаємо роботу "Козак Мамай" Давида Бурлюка, яка була вивезена нацистами", – каже гендиректорка музею Юлія Литвинець. "Вона має особливу прикмету. На всіх відомих мені варіантах "Козака Мамая" Бурлюка, коник має темне забарвлення. А на тій картині коник білий".

Вдруге роботи зі спецфонду вдалося врятувати у післявоєнний період. У 1952 році спеціальна комісія, до якої входили співробітники музею, переглядала твори на "відповідність до вимог". Роботи розподіляли на п’ять категорій, де п’ята або, як її називали – нульова, не мала жодної цінності. Саме туди переоблікували українські твори, що підлягали знищенню, вивівши їх таким чином з поля зору контролюючих органів. Картини зняли з підрамників та намотали на величезні вали, на яких вони і зберігалися десятиліттями.

Не вдалося уникнути трагічної долі спецфонду Національного музею у Львові. 1728 творів класиків українського мистецтва, серед яких роботи Олександра Архипенка, Олекси Новаківського, Михайла Бойчука, знищили, як ідеологічно шкідливі.

До офіційного впровадження соцреалізму в Україні діяло три основні мистецькі об’єднання – Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), Об’єднання сучасних митців України (ОСМУ) та Асоціація художників Червоної України (АХЧУ). На ці три групи розділили і роботи виставкового проєкту.

"Звісно, ми згадуємо, крім цих об'єднань й інші, наприклад, Товариство художників імені Киріака Костанді в Одесі, яке було більш локальним", – каже Юлія Литвинець. "Тому що художники потрапляли до спецфондів незалежно від приналежності до об’єднань. Але ці три є основними".

Рожевощокі жінки збирають рясний врожай яскраво-червоних, соковитих помідорів на картині Івана Падалки 1932 року, що експонується у першому залі – АРМУ. Зображення ідеалізованого квітучого українського села у пік штучного голоду в Україні, не врятувало учня Михайла Бойчука. Його розстріляли в один день з вчителем у 1937 році.

Петру Сабодишу вдалося пережити роки репресій та дожити до вісімдесяти шести років. Втім, його картина "Колгоспниці. Дівчата з яблуками" теж тут, як і робота Григорія Комара "Ватаг", у рисах обличчя центрального персонажа якого безпомилково вгадується Володимир Ленін, вбраного у робочий комбінезон. Та певно, співзасновника більшовицької партії та радянської держави тут зображено занадто авангардно для 1930-х років, тому совєти хотіли позбутися картини.

Реалістичне полотно "Обід у полі біля трактора" Абрама Черкаського теж зображує трударів. Втім, полотно має елементи формалізму, найменший натяк на який прирівнювали до зради батьківщини. Відтак і сам художник вважався небезпечним. Його заарештували та відправили на 10 років до табору під Карагандою. Завдяки зусиллям дружини Черкаського амністували, й подружжя добровільно-примусово виїхало на поселення до Казахстану. Там художник назавжди змінив творчу манеру.

З 26 картин Абрама Черкаського у спецфонді вціліло 15. З 24 робіт Віктора Пальмова – 16, дві з них представлені у наступному залі – ОСМУ. У впізнаваних синіх відтінках виконана його "Вірочка. Портрет В. Ю. Лимаренко" та у червоних "Мати з дитиною".

Росіянин за походженням, Пальмов став класиком українського авангарду. До українського його долучив художник Давид Бурлюк. Разом вони не тільки подорожували Японією, а й відвідали Зелений Клин на Амурі, де мешкало кількасот тисяч українців. У 1920-х художник переїхав до Києва, брав активну участь у мистецькому житті, викладав у Художньому інституті до своєї передчасної смерті після невдалої операції.

У цій же залі експонується одна робота самого Бурлюка "Робітники". Дві інші його вцілілі картини – "Жінки жарких країн" та "Карусель", які потрапили до спецфонду, – виставлялися на попередніх виставках. Картини художника високо оцінюються сьогодні на міжнародних аукціонах та йдуть з молотка за сотні тисяч доларів.

Поруч із зіркою світового авангарду висить студентське полотно "Праля", яке вражає роботою зі світлом. "Її автор Лісовський експонувався на Першій Всеукраїнській художній виставці, там дозволяли виставлятися студентам. Студентська картина – все може бути, але виявилося, що це дуже сильна робота", – згадує ще одну знахідку, яка вразила колектив музею, Юлія Литвинець.

Не менше зачаровує пані у смарагдовій сукні з відкритим одним плечем. Хто ця незнайомка – невідомо, так само невідомо, хто її автор. "Інвентарну книгу спецфонду очевидно вів співробітник НКВС. Він наробив дуже велику кількість помилок, часто навіть не дописував прізвища художників. Наприклад, Максимович, а міг написати "Максі". Так Максимович ставав "невідомий", а його робота "Портрет невідомого", – пояснює Юлія Литвинець.

Ще один портрет невідомого зустрічає одразу при вході до третьої зали, де зібрані роботи художників мистецького об’єднання АХЧУ. Але принаймні відоме ім’я його автора. Чоловіка із затертим обличчям у сорочці з краваткою, який стоїть чи то на балконі першого поверху, чи на веранді, поклавши руки в кишені, написав Ісаак Бродський.

Поміж "Шефами" Василя Сильвестрова, на якій жінки як і на роботі Івана Падалки збирають врожай соковитих помідорів, та "Прополкою буряків" Леоніда Обозенка, висить "Портрет дівчини" репресованого Іллі Шульги. Лише зараз Юлії Литвинець вдалося відшукати документи, які прояснюють долю робіт художника.

"Під час німецької окупації Києва, дружина Іллі Шульги звернулася до нацистів щодо вилучених робіт її чоловіка", – розповідає директорка НХМУ.  "Вони їй повернули 90% картин. Потім вона виїхала до Америки, частину з цих творів вона уже набагато пізніше подарувала Вінницькому художньому музею. Довелося довго шукати документи, які б це роз'яснили".

За словами пані Юлії, частину викрадених нацистами картин повернули у радянські часи, але вони осіли в музеях Росії та Білорусі. Ще частина розійшлася по приватних руках у Західній Європі і час від часу вигулькують, як "Жіночий портрет" Владислава Галімського, яку навесні вдалося повернути в Національний художній музей.

"Враховуючи, що документація вивозилася нацистами разом з творами, звісно, дуже складно відновити описи, знайти зображення, потрібно сидіти й вибирати", – коментує Литвинець. "Це дуже важка кропітка робота і оскільки особливої підтримки немає, займаємося цим у вільний від роботи час, як хобі".

Те, що стосується вцілілого спецфонду у стінах музею, усе, що можна було розкрутити на валах – розкрутили, дослідили та відреставрували. Є ще невелика кількість робіт, які попри зусилля не вдається ідентифікувати. А є такі, які вирішили не реставрувати, наприклад, "Розстріл" Василя Седляра. Понад 50% полотна втрачена, причому центральна його частина.

"Втручаючись в цей твір, реставруючи його, який відсоток уже буде від Седляра, а не від реставраторів НХМУ?" – ставить риторичне запитання пані Юлія. Втім, збереглося кольорове зображення цієї роботи, її і репродукували у каталозі присвяченому спецфонду.

Доки охочі знайомляться із новими знахідками та напрацюваннями, відкриваючи для себе роботи, що так довго були під грифом "секретно", відкриття попередніх десятиліть стали частиною виставкового проєкту "У центрі бурі. Модернізм в Україні 1900–1930-х років", який протягом останніх трьох років подорожує за кордоном. 

Серед робіт, які уже побували в Мадриді, Брюсселі, Відні, Лондоні, а тепер експонуються в Лодзі, картини Олександри Екстер, Олександра Богомазова, Давида Бурлюка, Анатоля Петрицького та інших українських художників, творчий спадок яких нівелювався у радянські часи.

Юлія Литвинець вбачає своє завдання не тільки у тому, щоб повернути Україні її мистецтво, а й переосмислити, адже його рівень не поступається європейському, і є частиною світових мистецьких процесів.

"Ми отримуємо дуже схвальні відгуки за кордоном. Там взагалі не знали про існування українського мистецтва, оскільки в радянський час нав’язувалася абсолютно інша парадигма. Для когось відкриттям став Петрицький. Хтось закохався у Кричевського".

Втім, вписання українських художників у світову історію мистецтва потребує не тільки років роботи, а й ресурсів, яких постійно не вистачає.