Війна в Україні, на жаль, триває. І разом з нею тривають різноманітні відповідні ритуали. Комусь вони подобаються, комусь не дуже. Якісь ритуали є щоденними – як хвилина мовчання о 9:00 кожної доби. Якісь відбуваються постійно, але без прив’язки до конкретних дат (радше до конкретних подій). А якісь ми спостерігаємо дуже рідко.
Наприклад, присвоєння тим чи іншим населеним пунктам нашої держави звання «Місто-герой України». Ця подія 1 жовтня 2025 року трапилася лише утретє за увесь час повномасштабної війни. До того відповідні рішення президента були ухвалені 6 і 24 березня 2022 року. Потім про «міста-герої» майже на 3,5 роки забули – і от, до Покрови, до Дня захисників і захисниць України, знову згадали.
Причому згадали наймасштабніше. Якщо перша партія цих міст складалася зі шести назв, друга – з чотирьох, то зараз відразу 16 населених пунктів отримали ці звання. Почесні – і, чесно кажучи, не дуже зрозумілі. Спробуймо розібратися – і в нинішньому, жовтневому «транші», і в попередніх.
От, наприклад, Покровськ. Питань немає – оборона цього міста, цього плацдарму є історією справді героїчною. Але, скажімо щиро, це подвиг Сил оборони України, які тримають лінію фронту перед, а не за Покровськом. Це військовослужбовці всіх тих підрозділів, які не пускають ворога до Покровська попри шалений натиск з його боку. Причому навіть на сайті глави держави, у відповідній новині, йдеться якраз про військовиків – ось вам повна цитата з пункту «Покровськ»: «Після початку повномасштабної війни Покровськ щодня приймав сотні людей із зони бойових дій. У місті весь час працювала цивільна та критична інфраструктура. Із липня 2024 року перебуває в зоні активних бойових дій під постійними обстрілами з боку Росії. Розташований на стратегічно важливому напрямку Донецької області, Покровськ уже тривалий час є форпостом для Сил оборони України. Ворог не полишає спроб окупувати місто й зосереджує там найбільше своїх сил, але українські воїни стійко та мужньо тримають позиції».
Ви, звісно, скажете, що й те, що «у місті весь час працювала цивільна та критична інфраструктура» – це теж подвиг, гідний звання «Місто-герой». Але тоді треба присвоювати це звання усім прифронтовим містам і селищам. В принципі, у цьому напрямку під час підготовки жовтневого указу й пішли: там і запорізькі Гуляйполе з Оріховим є у списку. Але чому тоді немає сусіднього Степногірська? Він страждає не менше за Оріхів.
А ще – чому «Містом-героєм» не був визнаний Бахмут? Тільки тому, що його окупували? Так Буча і Херсон отримали своє звання прямо під час окупації, містечко на Київщині звільнили уже після 24 березня 2022-го, а адмінцентр Херсонщини набагато пізніше 6 березня. Тут чомусь факт перебування під контролем ворога не завадив.
І, мабуть, ключове питання. У першій шістці були такі міста, як Харків і Чернігів. Тут начебто все зрозуміло – ці міста встояли, не здалися ворогу, і там справді й містяни виявляли активність, не придерешся. Та – чому ці населені пункти є «Містами-героями», а інше, яке пережило чи не головний російський наступ, а зараз переживає чи не головні масові ракетно-дронові атаки, не отримало цього звання? Так-так, я про Київ. Чому Київ, який встояв 2022-го, встояв і завдяки киянам теж, між іншим, який стоїть і зараз, попри страшні нічні обстріли – чому наша непохитна столиця не є «Містом-героєм»?
Можливо, тому, що вона уже має цей статус? Ще з 8 травня 1965 року має. Ви спитаєте – до чого тут радянська відзнака до столиці України? Та до того, що сама ця ідея позичена в радянського Верховного Совєту, а точніше – у тодішнього керівника країни, уродженця Дніпропетровщини (цікавий збіг, чи не так?) Леоніда Брежнєва.
Ні для кого вже давно не секрет, що вся та історія з «Містами-героями» з’явилася не просто так. Брежнєв прийшов до влади у той момент, коли комуністичний режим був, щиро кажучи, повним банкротом. Спочатку Микита Хрущов виступом на ХХ з’їзді партії знищив репутацію і фактично всі досягнення свого попередника Сталіна, тобто викосив «славетне минуле». Потім своїми хаотичними і часто деструктивними діями піддав серйозним сумнівам віру суспільства в теперішнє і майбутнє країни. Масові акції протесту, найвідомішою з яких став розстріляний армією бунт у Новочеркаську – тому яскраве свідчення.
Фактично в нового керівника країни не було нічого, чим би він міг козирнути ні перед власними підданими, ні перед так званим «соціалістичним блоком» (що вже казати про світ за «залізною завісою»). І Брежнєв вирішив витягнути в середину 60-х уже поступово підзабуту Другу світову війну. Точніше, її радянську частину під назвою Велика вітчизняна війна.
Саме тому уже за пів року (звісно, тут ще й збіг у часі, що саме в цей момент відзначався черговий ювілей «Великої Перемоги») і 9 травня зробили вихідним днем, і свято це зробили головним у червоній імперії, відсунувши вбік річницю жовтневого перевороту. І вирішили позагравати з ключовими містами СРСР, вручивши їм почесні звання. Хоча, між іншим, навіть Брежнєву не вистачило нахабства присвоїти звання «Місто-герой» Бресту – бо він, нехай і не брав активної безпосередньої участі в бойових діях, все ж знав, що там і як було. Тому Брест – це єдиний виняток з того правила, він не місто, а «фортеця-герой».
Нахабство Леоніда Ілліча проявилося уже через вісім років, коли він присвоїв це звання «своїм» населеним пунктам – Керчі й Новоросійську, просуваючи в такий спосіб тему важливості так званої «Малої землі», де він і перебував на військово-партійних посадах під час першого етапу німецько-радянської війни.
При цьому навіть у тому, першопочатковому списку були свої питання. Наприклад, чому були зрівняні Ленінград, який втримали, і Київ, який здали і в районі якого в полон потрапили понад 650 тисяч радянських військовослужбовців? Утім, ці питання залишимо тій країні, якої уже, на щастя, немає, та її адептам – хай вони розбираються в перипетіях давно мертвого совка.
А от навіщо нам потрібна ця совкова спадщина – причому з такими ж «родимими плямами»? Я от не просто так згадав розстріл повстання в Новочеркаську. Це відродження Брежнєвим «Дня Перемоги» було ще й певною реабілітацією армії в очах суспільства, спробою перебити ті ганебні дії славетними (ще й відшліфованими пропагандою) битвами минулого.
І звання «Місто-герой», вручене заочно Херсону – тут, вибачте, відразу виникає паралель, бо он уже навіть ексмер Миколаєнко в одному з перших інтерв’ю після повернення з полону заявив, що Херсон захопили через те, що була здача з боку певних чиновників чи впливових людей. Вам не схоже на спробу влади прикрасити провальний початковий етап повномасштабної війни? До речі, радянська влада, ще зі Сталіна починаючи, активно займалася саме цим…
І ще один момент, на який я не можу не звернути увагу, нехай він і неактуальний, бо стався 2022 року. Буча – це не місто-герой. Це місто-трагедія. Це, можна сказати, українська Герніка. Чи радше Орадур-сюр-Глан. Або Катинь чи Корюківка. Що героїчного в масовій загибелі мешканців Бучі? Це пам’ять, про яку ніколи не можна забувати, але нічого героїчного (що має на увазі привід для святкування) тут немає. Тут є вічний спокій одних – і вічний траур інших, нас із вами. А перетворення великої трагедії на великий героїзм – по-моєму, тільки знецінює масштаб і глибину тієї трагедії, яку пережило те маленьке містечко на захід від нескореної столиці, яка досі чомусь не визнана «Містом-героєм» (на що, на відміну від 1941 року, має значно більше прав).
Не треба тягти в наше сьогодення брежнєвський мотлох. У нас і без нього є кого і чим відзначити. І навіть деякі міста, так. Але – не Старокостянтинів, усе геройство якого в тому, що там розташований аеродром 7-ї бригади тактичної авіації ПС ЗСУ. Ті постійні обстріли, які переживає летовище (і разом з ним місто, на околиці якого і розташований військовий об’єкт), – це справді страшно, я нікому не побажаю жити в таких умовах. Але в чому тут «містогероїзм»? Тільки в тому, що колись у радянські часи земляк і попередник Зеленського придумав таку-от нагороду для своїх утилітарних потреб?..
