Перед матчем приятель спитав, як зіграємо. Зазвичай не люблю прогнозувати рахунок, а тут одразу вирвалося: "0:5 - мінімум". Щось неконтрольоване, із глибин підсвідомості. Надивившись на УПЛ та кваліфікацію єврокубків, і уявляючи собі розміри прірви, що пролягає сьогодні між нами та сильними світу цього.
Представники, на жаль, депресивного чемпіонату складали приблизно половину команди, що вийшла на гру у Вроцлаві. З другої половини “легіонерів” дещо пристойну пресу мали Забарний, Трубін та Зубков, плюс-мінус Ярмолюк. Але по-справжньому конкурентними у такому поєдинку бачилися перші двоє.
Мій відчайдушний прогноз не брав до уваги "виїзну модель" аж ніяк не кровожерливих французів, які обгрунтовано мали намір взяти такого суперника малою кров'ю. Втім, це вже є проблеми індіанців. Хоча нам би такі проблеми, та й на індіанців ці французи схожі не більше, ніж на класичних європейців.
Вважаю, що ми побачили повноцінний футбол. Незважаючи на скупий на гольові моменти перший тайм, у якому наші справді були схожими на жертовних ягнят, а суперник задовольнився двома реальними шансами протягом восьми хвилин. Проте після перерви гри було вдосталь.
Напередодні доводилося чути від експертів, що нам допоможе лише диво. Проте результат поєдинку було визначено лише на 82-й хвилині, після блискучого сольного етюду Мбаппе. І тут потрібно не тягнути захисника до ганебного стовпа, а винятково захоплюватись мистецтвом форварда. Менталітет не дозволяє?
У нас цього вечора було три можливості забити. Перші дві, в середині другого тайму, при 0:1, трапилися буквально протягом якоїсь хвилини, і запам'яталися яскравим спалахом надії - раптовим і тому сліпучим. Третя – перед фінальним свистком уже була претензією на гол престижу.
У Франції гольових моментів було вдвічі більше. Але якщо порівнювати їхню небезпечність, то, мабуть, тут вона навряд чи відчутно перевершила Україну. І все ж закономірним рахунком у такому матчі я назвав би 1:2. Не замислюючись. Так, це була типова перемога на класі. Але головне, що ця поразка не стала ганебною. Про більше – мрійте.
Хоча було б цікаво простежити розвиток подій на полі, не опинись у потрібному місці в потрібний час "на стрічці" Конате. І особливо – не виручи французів стійка на 66-ій хвилині після удару Забарного. Нехай навіть футбол і не знає умовного способу. Як швидко вони знову вийшли б уперед? І точно вийшли б?
Адже у футболі трапляється всяке. І фактор гола у ворота записного фаворита іноді народжує крила за спиною у безнадійного андердога. Згоден, тепер я мрію. Безперечно одне: критикувати команду Реброва за цей матч здатні або ті, для кого футбол залишився цифрами, або упереджені, або, вибачте, ті, що не зміцніли розумом.
У складі переможців, на мій погляд, явно виділялися Олісе – попереду, і Чуамені – з глибинки. Останній для мене став відкриттям, ініціювавши половину загроз нашим воротам. Не настільки це ім'я було на слуху у глядача, який ігнорує закордонні чемпіонати та груповий етап Ліги чемпіонів. Ну ось такий я дивний.
У нас, як не крути, а більше за інших у центрі уваги опинявся Трубін. Хоча, безперечно, слід віддати належне і Забарному. Ті, хто і мав взяти на себе тягар лідера на вчора. Але більше потішило інше. У наших трьох гольових епізодах взяли участь дев'ять (!) різних гравців. У футбол грала команда.
Францію можна було відправляти на Кубок світу одразу після жеребкування. Якщо не після визначення кошиків для жеребкування. А ось закавказький погром спантеличив. Справа не тільки в тому, що Ісландія здобула солідну фору у боротьбі за друге місце. Але й у тому, що тяжко поранений Азербайджан на своєму полі тепер буде ще небезпечнішим.
Тому всі розмови про те, що ми зобов'язані в нього вигравати та ще й переконливо – для проформи. А насправді за кілька днів ми вийдемо на рівне поле для гри круглим м'ячем у темний для нашого футболу час. І чомусь є таке передчуття, що більше мотивовані того вечора будемо таки не ми.
Але насамкінець хотілося б подякувати команді Реброва. За другий тайм, у якому не поступилися грою, і не виглядали невмілими трусами. За неймовірну надію, в яку не вірилося, та й зараз, якщо чесно, не віриться – нехай і жили ми нею якусь чверть години. За те, що наші ягнята не мовчали.
І принаймні ці кілька днів до наступного матчу пройдуть не на тлі безнадії, що панувала перед зустріччю з французами. Нас грітиме ця хвилина надії. І усвідомлення того, що збірна ще не опустилася до рівня наших клубів. А прогнозів цього разу я таки не даватиму. Жодних. Лише надія.
