На закритому (вхід тільки за запрошеннями) прес-сніданку в Києві відбулася презентація аналітичного дослідження Медійної ініціативи за права людини (МІПЛ) на вельми чутливу тему: «Між зникненням і СЗЧ: як помилковий статус позбавляє військових і їх родини прав і гідності». Нагадаємо, що раніше «ФАКТИ» публікували точку зору військового Ігоря Луценка на проблему демобілізації.
Ось один з конкретних фактів, які були оприлюднені на цьому заході: військовослужбовець їхав на своїй власній автівці у прифронтовій зоні виконувати наказ командира. Дорогою він зник. На цій підставі командування надало йому статус СЗЧ (самовільне залишення частини — Авт.). При цьому не було враховано, що з дороги він повідомляв телефоном: машина зламалася, змушений заїхати на ремонт на СТО. А потім — що заблукав, кудись не туди заїхав, просив підказати, як дістатися місця призначення. Далі зв’язок з ним зник. Минув певний час, і стало відомо, що цей військовослужбовець потрапив в полон (інформацію підтвердив Міжнародний комітет Червоного хреста). На жаль, перебування в полоні мали для нього фатальні наслідки — загинув в російській неволі. Ворог повернув його тіло. Але для родини цим муки не обмежились: матері довелося звертатися до суду, щоб сім’я тримала належні виплати.
- Цій родині дуже важко переживати, по-перше, втрату рідної людини, по-друге, — судові процеси, які дуже емоційно виснажливі, — заявила Олена Бєлячкова, координатор родин полонених і зниклих без вісті МІПЛ.
В презентації аналітичного звіту взята участь Аліна Стеценко, дружина бійця, який зник при нез’ясованих обставинах разом з трьома побратимами на Покровському напрямку в січні цього року. Вона розповіла «ФАКТАМ» в якій ситуації нині опинилась.
- Мій чоловік Олександр служив у взводі матеріального забезпечення — доставка боєкомплекту, провізії, води, заправка танків, підвоз снарядів тощо, — розповіла «ФАКТАМ» Аліна Стеценко. — Станом на середину січня нинішнього року взвод знаходився неподалік Покровська. Мій Сашко поїхав з побратимами на завдання (яке саме, мені в військовій частині не кажуть). Десь об 11 годині вечора він відправив мені голосове повідомлення — «У мене все добре. Катаємось». Наступного для мені зателефонував взводний, й каже: «Де ваш чоловік? Скажіть йому, щоб повернувся». Олександр пропав безвісті разом з трьома хлопцями, які з ним були. Але офіційно він (і, певно, й решта троє) вважається таким, що самовільно залишив частину (СЗЧ).
— Взводний пояснив вам, чому виникла підозра, що ваш чоловік в СЗЧ?
— Бо вся команда повернулась, а остання машина з чотирма військовослужбовцями (серед них мій Саша) — ні.
— Цю останню машину і бійців, яких на ній їхали, шукали?
— Мені в військовій частині сказали, що шукали, навіть використали для цього дрони. У військовій частині стверджують, що мій чоловік зник на території Дніпропетровської області. Це правда — у Дніпропетровській. Але ж на відстані чотирьох кілометрів від ЛБЗ (лінії бойового зіткнення — Авт.).
— Вам вдалося знайти родичів бійців, які зникли разом з вашим чоловіком?
— Розшукала маму одного з них. Вона інвалід. Її евакуювали з-під Куп’янська на західну Україну. Важливий момент — її син, що зник, пішов на війну добровольцем. Вона не знає, що з ним сталося тоді, 17 січня, коли він зник.
— На вашу думку, Олександр міг податися в СЗЧ?
— Ні. Розумієте, у нас маленька дитина — чотири рочки. Донечка на обліку у невропатолога. До того ж квартира, в якій ми живемо, без вікон — наслідок одного з російських повітряних ударів по Запоріжжю (якщо конкретніше — приліт «Шахеду»). Ну, яке може бути за таких обставин СЗЧ? Я вам більше скажу: у нас з ним домовленість: якщо все ж вирішить щось таке зробити (на кшталт СЗЧ), він мені про це повідомить, щоб я була готова до цього. Але ж ніякого такого не було. Він просто зник з трьома побратимами — й все.
— Перед цим у вас було передчуття, що щось таке може статися?
— Ні. Незадовго до зникнення чоловік приїздив у відпустку на день народження донечки. Він був в доброму гуморі, повний ентузіазму. Ми ще купили йому нове спорядження, теплі речі, і він поїхав назад на війну. У розташування свого підрозділу приїхав 11 січня. А через шість днів зник зі своїми хлопцями безвісті.
Багато чого щодо цього мені наговорив взводний. Наприклад, що він звертався до гадалки по картах таро і вона запевнила — хлопці живі, скоро повернуться (відповідна переписка зі взводним у мене на WhatsApp).
Запевнення гадалки вселяли надію, проте минав день за днем, але жодних відомостей про мого Сашка та його побратимів не з’являлося. Тож я пішла в поліцію, кажу: «В мене зник чоловік, хочу подати заяву. Знаю, що треба здати тест ДНК, адже в тому районі, біля лінії бойового зіткнення може статися все, що завгодно». Мені відповіли — буде сповіщення, що ваш чоловік зник безвісті, приходьте. Довелося звертатись зі скаргами в різні інстанції. Десь через місяць після чергової моєї скарги поліція нарешті прийняла заяву. Я подавала клопотання, щоб визначили, де саме в останній раз був зв’язок з Сашиним телефоном, чи користувався він своєю банківською карткою після 16 січня? Але розслідування, наскільки мені відомо, не рухається.
— Що вам каже командування військової частини, бійцем якої являється Олександр?
- Я питала у військовій частині: «Звідки ви знаєте, що мій чоловік з побратимами самовільно покинув частину? Вони ж вам відправляли голосове повідомлення: „Навігатор не працює. Ми заблукали“. Тож які підстави вважати їх такими, що пішли в СЗЧ?» Мені відповіли, що якщо знайдуть хоча б колесо від тієї машини, на якій вони їхали, може поміняють статус.
— Після того, як ваш чоловік зник в прифронтовій зоні і йому надали статус СЗЧ, ви не отримуєте виплат?
— Дивіться, я працюю в академічному театрі. Зарплата — від восьми тисяч гривень, якщо нараховують премію — десь одинадцяти тисяч. Поки я на роботі, доньку доглядає моя мама. Навіть, якщо біля нас відкриється дитячий садочок (в укритті, хоч би на пів дня), то доведеться платити три тисячі гривень за харчування дитини. З моїми доходами це доволі багато. А на пільги права не маю, бо вважається, що чоловік в СЗЧ. А для мене він у полоні.
- Проблеми, які ми виявили, спілкуючись з родинами військовослужбовців, підштовхнули нас провести дослідження «Між зникненням і СЗЧ: як помилковий статус позбавляє військових і їх родини прав і гідності», — розповіла на презентації співавторка цієї аналітичної роботи юристка, експертка МІПЛ Ірина Яковець. — Ми розбиралися, на скільки поширене явища помилкового надання військовим статусу СЗЧ.
Які тенденції ми виявили? Перша — це формальне в багатьох випадках застосування статусу СЗЧ: без урахування реальних обставин зникнення воїна. Друге — недостатня координація між різними структурами. Тому навіть при наявності заключення слідчих про відсутність складу злочину військові частини наполягають на статусі СЗЧ. Які це має наслідки? По-перше, така ситуація відбивається на становищі сімей. Вони позбавляються виплат, соціальних гарантій і правового захисту. Більш того: на них лягає тягар негативу — мовляв, їхня рідна людина в СЗЧ. Також такі родини опиняються в так би мовити бюрократичній «пастці», бо зміна статусу військовослужбовця можлива у разі його повернення з полону або підтвердження факту смерті. Таким чином сім’я змушена пасивно чекати — в неї нема можливості ініціювати скасування статусу СЗЧ.
Ще один нюанс: навіть у разі підтвердження загибелі бійця, статус СЗЧ з нього знімають саме у зв’язку зі смертю, а не за фактом зникнення безвісті чи потрапляння в полон. Це може відбиватися на вшануванні пам’яті військовослужбовця і створює несприятливий емоційний фон для його рідних. Наше дослідження показало, що ця проблема являється, на жаль, доволі поширеною.
Часто статус СЗЧ надається без детального розслідування. Надати цей статус легко, а от зняти — складно.
Раніше «ФАКТИ» публікували точку зору військового на «дякую ЗСУ» в Instagram, імітацію мобілізації та втрату гідності в країні.
