Що відбувається, коли приходить «русскій мір»? Для багатьох це абстракція — геополітичне кліше, далеке від реальності. Але для мешканців Дніпрорудного, шахтарського міста на півдні України, цей «мір» став жорстокою дійсністю. У лютому 2022-го, коли російські війська наблизилися, місцеві мешканці без зброї вийшли на спротив. Попереду йшов мер Євгеній Матвєєв.
Перелом настав за кілька тижнів, коли росіяни незаконно затримали мера. Опір поступово зламали, місто зайняли. Встановили блокпости, зняли український прапор, почалися перевірки, обшуки, затримання — й Дніпрорудне перетворилося на типову окуповану територію. Більшість мешканців тоді вирішила виїхати.
Про долю Євгенія Матвєєва понад рік не було жодної офіційної інформації. Лише 2023-го Червоний хрест підтвердив: він у неволі. В грудні 2024-го Росія передала його тіло. Без імені. Без пояснень. Лише з номером.
Це не виняткова історія, а типовий сценарій, за яким російська окупація приходить у міста.
Європейський суд з прав людини нині розглядає справу про загибель українського мера Матвєєва в російському полоні, а рідні просять, аби у висновках суду його прізвище не було анонімізовано.
«Високий зріст і щира посмішка, — саме таким я пам’ятаю Євгенія Матвєєва ще з дитинства. Мої батьки працювали з ним, а пізніше я отримала посаду під його керівництвом», — згадує Марина з Дніпрорудного й додає, що важко говорити про нього в минулому часі. — Він залишався вірним своєму місту, дніпрорудненцям і Україні навіть у найтемніші часи. Це й стало причиною його затримання росіянами».
Дніпрорудне — невелике шахтарське місто в Запорізькій області на півдні України. Воно відоме завдяки одному з найбільших підприємств у гірничо-металургійній галузі України — Запорізькому залізорудному комбінату (Шахта) й Каховському водосховищу. Заснували Дніпрорудне в 1960-х роках як робітниче селище, куди приїхали за направленням молоді родини не тільки з різних регіонів України, а й з усього СРСР. 2021 року в місті проживало близько 18 тисяч мешканців.
У Дніпрорудному, де всі всіх знали, життя йшло своїм чередом: ранки починалися на ринку, вечори — на набережній. Усе змінилося після лютого 2022-го…
У перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року російські військові захопили значну частину Запорізької області. На початку березня під окупацією опинилась і атомна електростанція в сусідньому Енергодарі.
Дніпрорудне вже було фактично відрізане від країни. Окупанти до міста не зайшли, але їх було багато навкруги. За 18 кілометрів, у районному центрі Василівка, точилися запеклі бої.
У той час співробітник міськради Дніпрорудного Геннадій перебував у місті й каже, що постійно контактував із мером: «Його принципова позиція була чіткою: «Україна тут назавжди!». Навіть коли ми зрозуміли, що вже захопили Василівку та Енергодар (найближчі міста. — Т.В.), він не збирався здаватися».
Додає, що склад населення Дніпрорудного, як і склад міськради, був неоднозначним. Однак більшість дніпрорудненців мали проукраїнську позицію й були орієнтовані на збереження міста.
Попри невизначеність у ті часи захоплювала згуртованість місцевих мешканців у протистоянні ворогу, згадує Геннадій. Люди приходили до міськради з їжею, одягом; купляли все, що треба, завантажували, возили навіть власними мікроавтобусами: «І це відбувалося на постійній основі, поки була можливість доставляти зібране нашим військовим».
«Василівський район не підняв лапок угору, як дехто каже. Ми надавали все, що було, — додає Геннадій. — Люди віддавали останнє: жінки несли консервацію, одяг, цигарки — все для наших хлопців».
На блокпостах навколо міста тоді почала чергувати Дніпрорудненська дружина — більш як 20 осіб на кожному. Мер організував харчування малозабезпечених, випічку хліба та перші евакуаційні рейси.
Дружина Євгенія Матвєєва Алла згадує перші дні повномасштабного вторгнення Росії: «З 24 лютого 2022-го Євгеній майже не приходив додому та залишався в кабінеті міськради навіть на ніч. Він завжди думав про людей, так було й тоді. В онлайн-зверненнях розповідав про ситуацію в місті та навколо. Від його промов навіть мені ставало спокійніше».
27 лютого 2022 року російські війська впритул підійшли до меж міста й спробували зайти до нього, та неозброєні дніпрорудненці на чолі з мером вийшли назустріч бронетехніці й сказали, що не пустять техніку до Дніпрорудного. Окупанти того дня розвернулись і поїхали геть. Це відео тоді розлетілося світом і потрапило в новинні сюжети CNN.
Шахта, розташована за 25 кілометрів на південь від Дніпрорудного, працювала з початку вторгнення на забезпечення мінімальних потреб, бо без трагічних наслідків було неможливо відразу зупинити роботу такого великого комбінату. Тому щоранку автобуси з персоналом рушали з міста до шахти, проїжджаючи повз блокпости окупантів.
«Зранку 13 березня Євгеній, як завжди, почав працювати на світанку. Йому зателефонували з проханням допомогти, бо окупанти затримали два автобуси з працівниками, які їхали на шахту, й він негайно вирушив з’ясовувати, що сталося», — згадує дружина.
Каже, майже одразу зателефонували знайомі. Сказали, що росіяни затримали Євгенія, забрали його телефон і службову автівку. Автобуси гірників відпустили. Дніпрорудненці вже збиралися на перехресті біля блокпоста — вимагати від окупантів звільнення мера.
«Я теж побігла туди. Побачила, як кілька машин із нашими чоловіками вже рушили в бік російських військових», — додає Алла.
Коли чоловіки повернулися, то сказали, що російські військові кидали всіх на землю обличчям донизу, наставляли зброю та погрожували: «Забудьте про нього. Й не смійте тут збирати людей».
Пізніше Аллі та містянам передали інші слова росіян: «Мер сам зателефонує, нехай заступники чекають у кабінеті».
Каже, що того дня багато людей залишались у міськраді до пізнього вечора, але Євгеній так і не вийшов на зв’язок.
«Гадаю, його відпустили б, якби він погодився на них працювати. Але він на це не пішов», — додає Алла.
Вже за тиждень після затримання Євгенія росіяни поступово увійшли в місто. Тоді почалися рейди російських військових вулицями Дніпрорудного — перевіряли на «проукраїнськість», аби знищити будь-який опір. Більшість містян ухвалила рішення виїжджати.
З 12 квітня 2022 року по периметру Дніпрорудного російські військові поставили свої блокпости, український прапор на міськраді замінили триколором.
Інформація про незаконне затримання Євгенія Матвєєва російськими окупантами під час виконання посадових обов’язків одразу потрапила до державних органів. Ірина Верещук (віцепрем’єр-міністерка України на той час) повідомила, що росіяни підтвердили полонених, серед них — мера Дніпрорудного. Президент Володимир Зеленський у своїй промові теж говорив про незаконне затримання Матвєєва.
«Мені розповідали знайомі, що окупанти незаконно затримували людей за «списками», в яких були цивільні з активною проукраїнською позицією, — каже Алла. — Найімовірніше, Євгеній був у цих «списках», а коли росіяни подивилися його документи — одразу забрали».
Алла Матвєєва з квітня 2022-го шукала відповіді про долю свого чоловіка з допомогою юристки Правозахисної групи «СІЧ» Юлії Полєхіної.
«Ми одразу з’ясували, що прокуратура відкрила кримінальне провадження. Зв’язалися зі слідчим, направили всі запити, звернулися до Червоного Хреста», — розповідає юристка. Паралельно вона підготувала скаргу до Європейського суду з прав людини. Там ішлося про ризик порушення базових прав — незаконне утримання цивільної особи, відсутність зв’язку, загрозу життю.
11 травня 2022 року ЄСПЛ присвоїв справі пріоритетний статус і зобов’язав російську владу забезпечити доступ до Євгенія й надати йому медичну допомогу. В січні 2023-го подали серію звернень до російських держорганів, зокрема Міноборони РФ. У відповідь отримали формальні відписки.
«Ми просили чітко: знайти людину, повідомити, де Євгеній, яка ситуація. Але по суті нам нічого не відповіли», — згадує Полєхіна.
Підтвердження, що Євгеній живий, надійшло в травні 2023 року від Міжнародного комітету Червоного Хреста. Для родини це стало хоч і болісною, але важливою звісткою. Алла почала чекати на обмін: «Ми вірили, що тепер усе залежить від дипломатичних переговорів. Я трималася, бо мала хоч крихту, але надії».
Однак у листопаді 2024 року стало відомо про смерть Євгенія Матвєєва. Під час обміну тілами Росія передала його тіло. Його впізнала дружина. Похорон відбувся 5 грудня на Київщині.
«Безперечно, його смерть — насильницька. Ми чекаємо на результати експертиз, після чого зможемо говорити відкрито», — зазначає Юлія Полєхіна.
Юристка вже повідомила Європейський суд про загибель і подала нові документи для продовження розгляду справи. Готується також звернення до Комітету ООН з прав людини.
«Ми наполягаємо, щоб розслідування було публічним, а ім’я — названо. Це не просто «мешканець Запорізької області». Це — Матвєєв Євгеній Сергійович, убитий у російському полоні», — наголошує правозахисниця.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну з окупованих міст Запорізької області, зокрема з Дніпрорудного та сусіднього Енергодара, були змушені виїхати десятки тисяч людей. За оцінками української влади та міжнародних спостерігачів, лише з Енергодара евакуювалися понад 25 тисяч мешканців — майже половина довоєнного населення. Однак сотні тисяч українців і досі залишаються під окупацією, де щодня стикаються з тиском, репресіями та ізоляцією.
«На сьогодні Україна верифікувала 1770 цивільних осіб, незаконно затриманих РФ (із них підтверджено через Міжнародний комітет Червоного Хреста — 868). Водночас, за неофіційними даними, понад 16 тисяч цивільних осіб можуть бути незаконно затриманими та/або зниклими безвісти за особливих обставин. Наразі Офісу Омбудсмена відомо про факт незаконного затримання мера міста Херсон Ігоря Колихаєва (має підтвердження від МКЧХ) та мера міста Гола Пристань Херсонської області Олександра Бабича (полон підтверджено іншими джерелами — телефонними дзвінками, свідченнями повернених із полону, оприлюдненими фото- та відеоматеріалами)», — коментує представник Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Станіслав Куліш і наголошує, що справжня кількість утримуваних набагато більша за офіційні цифри. Серед українських цивільних полонених — волонтери, журналісти, священники, представники місцевого самоврядування.
Значна частина свідків мовчить, бо надто небезпечно відкрито говорити про злочини, які російські окупанти вчиняли і вчиняють під час окупації. Причина зрозуміла: самі люди або їхні рідні залишаються в окупованих містах. Росіяни активно стежать за всіма проукраїнськими висловлюваннями, а потім затримують і утримують людей у катівнях. У таких випадках допомогти практично неможливо, адже в умовах окупації закони не діють, а життя українців там не мають жодної цінності.
З цієї причини більшість імен у нашому матеріалі змінено з міркувань безпеки, а частина інтерв’ю наразі залишиться неопублікованою.
Ми й далі стежитимемо за розвитком цієї історії, адже вона триває разом із боротьбою за справедливість. Пам’ять про мера Дніпрорудного й прагнення правди залишаються незгасними.
«Надія на те, що його обміняють, до останнього мене не покидала, — додає Марина з Дніпрорудного. Тепер він — людина-легенда, яка стала для нас символом незламності духу, мужності та самопожертви».
