Світлана з чоловіком Владиславом разом мешкали в Кіровоградській області й виховували 14-річного сина. Світлана — вчителька початкових класів, її чоловік — майстер на меблевій фабриці. Подружжя мріяло про спокійне майбутнє, подорожі, гарну освіту для дитини. Але війна перекреслила їхні плани.
Після початку повномасштабного вторгнення Владислав вступив до місцевого підрозділу тероборони. У вересні 2023 року його мобілізували. Попервах він служив на Харківщині, згодом — у підрозділі протиповітряної оборони. Виконував обов’язки кулеметника: спочатку підрозділ діяв у Кіровоградській області, пізніше — в Полтавській.
«24 липня 2024 року ми із сином їздили до нього — це була річниця нашого весілля. Ми гуляли, обіймалися, говорили про майбутнє. А потім настав час прощатися. На душі було неспокійно. Стиснулося серце, ніби я знала — щось трапиться», — згадує Світлана.
31 липня Владислав мав вирушити на Донеччину. Та перед відправленням йому надали коротку відпустку — побути з родиною. А потім почалися постійні бойові виходи. Але навіть з окопів військовий намагався підтримувати зв’язок із дружиною.
«Тут нескінченні вибухи, снаряди, дрони, обстріли, — писав чоловік. — Я був готовий до всього, але не очікував, що буде настільки страшно. Ми боремося за кожен метр української землі».
27 серпня о 13:20 Світлана отримала останнє повідомлення від рідної людини: «Я тоді писала, що ми із сином його дуже любимо. А він відповів, що сумує. І все. Це були останні дві сині галочки — ознака прочитаного повідомлення. Більше зв’язку не було».
Працівники військової частини намагалися заспокоїти жінку: можливо, проблеми зі зв’язком, можливо, чоловік просто на позиції. Але Світлана відчувала: щось сталося. За кілька днів вона зателефонувала командирові — й почула слова, від яких защеміло в грудях: «Пробачте, він зник безвісти. Це війна. Так буває. Нічого не вдієш».
«Я не могла цього прийняти й відчувала — мій чоловік живий. Почала діяти: писала запити, листи, телефонувала. Я зверталася до Координаційного штабу, Червоного Хреста, СБУ, Омбудсмена, міжнародних організацій. Отримала брошуру з рекомендаціями в ТЦК й за ними почала всюди звертатися. Щодня — новий напрямок пошуку», — розповідає жінка.
Насамперед Світлана зв’язалася з родинами побратимів, із якими служив її чоловік. У таких ситуаціях легше діяти разом — обмінюватись інформацією, підтримувати одне одного. Вона долучилася до ініціатив на підтримку зниклих безвісти, зареєструвала особистий кабінет у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими — туди вносила всі дані про чоловіка, які вдавалося зібрати. Постійно моніторила російські соцмережі й Telegram-канали: «Я тоді передивлялась усі відео з українськими військовополоненими, шукала на них чоловіка. Хоча його там не було, я не здавалася, бо бачила його уві сні й відчувала — Владислав живий».
У жовтні вона натрапила на нечітке відео в одному з російських Telegram-каналів. Передала запис на експертизу через Офіс Омбудсмена Дмитра Лубінця, однак підтвердити присутність чоловіка на відео не вдалося.
«Я пам’ятаю Новий 2025 рік... Моє єдине бажання було — щоб чоловік повернувся. І вже 2 січня сталося диво. Я прокинулася вночі, взяла телефон і раптом побачила його фото в одній із пошукових груп у Facebook. Я не могла повірити, але це був він! Вранці я надіслала фото слідчому, й він допоміг провести портретну експертизу. Результат був позитивний», — згадує Світлана.
Це дало змогу офіційно підтвердити, що військовий перебуває в полоні, та змінити його статус зі «зниклого безвісти» на «військовополоненого». Згодом Світлана дізналася, що чоловіка утримують у Чечні.
Однак перед Світланою постала інша проблема — військова частина протягом тривалого часу не могла змінити статус військового. Саме тоді Світлані порадили звернутися до юристки Правозахисної групи «СІЧ» Юлії Полєхіної, яка відразу підготувала лист до Міністерства оборони та надіслала всі необхідні відомості. Завдяки її допомозі військова частина офіційно змінила статус Владислава.
«У таких справах важливо не просто зібрати документи, а правильно їх подати — до відповідних компетентних органів. Часто люди мають усі необхідні довідки, але не знають, куди звертатися далі. Ми намагаємося дати їм не лише юридичну пораду, а й дієвий механізм», — пояснює Юлія Полєхіна.
Як змінити статус військового зі «зниклого безвісти» на «військовополоненого» — дивіться в детальній інфографіці.
Юристка також порадила Світлані скористатися чат-ботом «Хочу жити», створеним для пошуку зниклих безвісти та військовополонених, зокрема тих, кого утримують у Чечні. Спочатку відповіді не було. Але згодом Світлана отримала дзвінок, і їй навіть дали можливість поговорити з чоловіком: «Я чула його голос! Дві хвилини… Він стільки питав про сина. А потім устиг передати голосове повідомлення: «Чекайте, я повернуся. Люблю вас дуже сильно. Тримайтеся». Це були найщасливіші дві хвилини мого життя».
Світлана вже отримала офіційну виписку з Національного інформаційного бюро, довідку з військової частини, а згодом і листа від чоловіка, якого передали звільнені побратими. З’ясувалося, що він перебуває в полоні з 28 серпня 2024 року.
Тепер Світлана чекає на повернення Владислава — так само, як тисячі інших родин, які не втрачають віри навіть у найтемніші часи.
Ім’я військового змінено з міркувань безпеки.
