В українській медицині стосунки між лікарем і пацієнтом часом нагадують протистояння, а не партнерство. Від одних чекають професіоналізму й чуйності, від інших – "слухняності" й вдячності. Нереалістичні взаємні очікування, недовіра та системні прогалини лише загострюють конфлікт.
Як повернути діалог і вибудувати довіру?
Суперечності між лікарем і пацієнтом найчастіше виникають через розбіжності в очікуваннях. Пацієнти приходять до лікаря з болем чи симптомами, але можуть нести з собою і втому, і страх, і недовіру, сформовану роками розчарувань у системі. Сподіваються, що допомога буде компетентною, швидкою і людяною.
Лікарі ж зі свого боку очікують, що пацієнти будуть співпрацювати, довіряти, дотримуватися рекомендацій і виявляти зацікавленість у власному здоров’ї. Не всім лікарям підходить, коли пацієнти ставляться до них як до сервісу або "останніх винних" у всіх проблемах системи.
У результаті – і пацієнти, і лікарі прагнуть простого: щоб процес лікування був зрозумілим, ефективним і передбачуваним. Але вони приходять до нього з різних стартових точок – і саме ця різниця часто й призводить до непорозумінь.
Історично медицина будувалася на принципі патерналізму: лікар був авторитетом, а пацієнт мав беззастережно йому довіряти. Особливо це було помітно в хірургії, яка стала активно розвиватися лише після появи наркозу в 1846 році. Тоді лікарів було мало, і їхнє слово мало беззаперечну вагу.
З часом медицина стала безпечнішою, ризик втратити життя поступово зменшувався, а поняття "якість життя" ставало все важливішим. Це призвело до еволюції підходу: замість патерналізму з’явилася концепція пацієнтоорієнтованої медицини. Вона має багато аспектів, але тут я торкнуся лише ролі пацієнта у виборі лікування. Фактично, два крайні підходи можна розділити на "думка пацієнта не має значення" і "пацієнт вирішує все".
Баланс між цими двома крайнощами ще не знайдено. Медицина має обмеження і правила. Від суперечностей навколо евтаназії до конкретних клінічних випадків. Наприклад, хірургічне лікування емфіземи легень недоцільно проводити, якщо людина не відмовилася від куріння останні шість місяців, а повторне лікування бактеріального ендокардиту у наркозалежних не будуть проводити через високу ймовірність рецидиву, якщо людина далі вживає наркотики.
Водночас, наприклад, коронарне шунтування проводять пацієнтам, які ігнорують свій цукровий діабет, продовжують курити, вживати жирну їжу. Тут ці ризики, хоч і ускладнюють лікування і визначають віддалений прогноз, але не мають катастрофічного впливу на безпосередній результат лікування.
Проблема суперечностей між оптимальним вибором з точки зору лікаря і вибором пацієнта є універсальною і для української медицини, і для закордонної. У нас ці протиріччя носять більш виражений характер, і я це пов'язую з більшою недовірою до медицини в цілому.
За останні кілька десятків років в Україні навколо медичної системи накопичився негативний інформаційний фон. Це зумовлено не лише реальними проблемами, а й тим, як ми сприймаємо зміни: кожна реформа неминуче акцентує на тому, що потребує покращення. Саме недоліки стають видимішими – їх підхоплюють медіа та соцмережі, а зусилля з розвитку лишаються в тіні.
Зокрема, реформа виявила, наскільки система недофінансована (у відсотках): понад 50% витрат на медичну допомогу покриває пацієнт – це у 5-10 разів більше, ніж у Європі. Водночас досі не налагоджено зрозумілих і дієвих механізмів співфінансування. А тіньові платежі, спричинені неврегульованою економічною діяльністю лікарів, лише посилюють недовіру.
Пацієнт стикається з протиріччям: держава декларує безоплатність послуг, але на практиці все інакше. Це породжує у пацієнтів сумніви, розчарування й недовіру – головну перешкоду до якісної медицини.
Свою роль відіграє й "Доктор Гугл" (і ШІ також): пацієнти часто оперують сумнівною інформацією, а лікарі не завжди мають ресурс це розбирати. Проте іноді це може допомогти в лікуванні: один мій пацієнт хотів знати всі етапи операції – від розрізу шкіри до розрізу на серці. Не щоб обрати метод, а щоб упевнитися. Це допомогло мені побачити його схильність до самонавіювання і зробити акцент на об'єктивних критеріях, а не лише на скаргах.
Недовіра – це ґрунт, на якому легко проростають конфлікти. Вона формує упередження як у пацієнтів, так і в медичних працівників.
З боку лікарів упередження посилюються, коли в інформаційному полі з’являється велика кількість неперевірених, фейкових або надмірно емоційних повідомлень. Це змушує медиків захищатися – формувати власну "фортецю експертності", де пацієнт іноді сприймається не як партнер, а як додатковий фактор ризику.
Пацієнти, своєю чергою, не довіряють медичній системі загалом. Наприклад, поширення історій про "чорних трансплантологів" на роки зупинило розвиток трансплантології. Такі страхи глибоко вкорінюються в суспільній свідомості.
Ще одна унікальна особливість української системи охорони здоров’я, яка сприяє недовірі, – це відсутність прямих юридичних відносин між пацієнтом і лікарем.
Згідно із законодавством, усю відповідальність за лікування несе заклад охорони здоров’я, а не конкретний медик. Водночас пацієнт, звертаючись по допомогу, очікує особистої відповідальності саме від лікаря. Це створює дисбаланс очікувань: пацієнт думає, що домовляється з людиною, а насправді – з системою. Пацієнт не розуміє, чому фахівець не може надати очікувану послугу, наприклад, госпіталізувати важкого пацієнта. А тут перетинаються відразу декілька конфліктів: економічні зобовʼязання закладу, відповідальність завідувача і керівника закладу, тарифи на послугу. У підсумку – обидві сторони залишаються незадоволеними, і рівень довіри лише знижується.
Щоб змінити цю ситуацію, необхідно не лише покращувати комунікацію, а й змінювати саму архітектуру взаємин у медицині – робити їх прозорими, чесними та партнерськими.
Лікарі повинні отримати професійну ліцензію, яка дасть їм не лише професійні права і економічні свободи, а й відповідальність за ухвалені рішення. Це допоможе пацієнтам краще розуміти, за що відповідає і на що впливає лікар, а лікарям – мати більше свободи в прийнятті рішень для оптимального результату лікування. Зокрема, клінічні настанови (англ. guidelines) слід сприймати як рекомендації, а не як інструмент тиску чи контролю, незалежно від результатів лікування.
Лікарі мають безперервно працювати над своїми професійними компетенціями. Чим більший досвід і ширина знань, тим спокійніше лікар сприймає неоптимальний вибір пацієнта, краще розуміє допустимі межі в ухваленні рішень пацієнтом і може доступніше йому аргументувати за потреби.
Коли лікар зростає як фахівець, він не замикається у власному досвіді чи у практиках однієї установи. Він спирається на ширший контекст – на статистику великих цифр, на світовий узагальнений досвід. Вміє побачити тренди в лікуванні захворювань за довгі роки до появи загальноприйнятих клінічних настанов. Адже клінічні настанови (рекомендації) якраз і формуються на основі досліджень, а часом на основі загального консенсусу лідерів напряму, якщо дослідження за певною темою провести неможливо.
Дуже часто я спостерігаю на прийомах, як пацієнт переносить свою професійну оптику на лікарів. Бізнесмен в діях лікарів може шукати вигоду, юрист – підступ, поліцейський – умисел. Але в медичному кабінеті варто залишити свої професійні ролі за дверима. Важливо сприймати кожен візит до лікаря як новий досвід, не підходячи до нього з багажем упереджень.
Довіра між лікарем і пацієнтом – ключовий елемент ефективної медицини. Вона не будується за один прийом. Але її можна плекати в кожному контакті – через чесність, ясність і професійність.
Олександр Бабляк, керівник Центру кардіохірургії медичної мережі "Добробут", спеціально для УП. Життя
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
