8 липня інформаційне поле України сколихнуло опитування КМІС. Воно показало не зовсім втішну картину: вперше з початку повномасштабного російського вторгнення кількість українців, які бачать найближче майбутнє своєї держави в похмурих тонах, перевищила кількість оптимістів. Безперечно, це серйозний індикатор суспільних настроїв, на який потрібно зважати. Водночас робити із цих даних трагедію не варто. Радше можна сказати, що українці стали бачити реальність такою, якою вона є. А не в рожевих окулярах.
Велика війна спричинила не лише значні людські жертви й руйнування, а й вплинула на емоційний стан населення. З погляду психології це цілком природно. Провал російського бліцкригу й успіхи ЗСУ на першому етапі війни викликали неабиякий емоційний підйом навіть у громадян, які звикли вкрай обережно ставитися до прогнозів майбутнього. Тому коли в жовтні 2022 року соціологи запитали українців, якою вони бачать Україну через 10 років, 88% респондентів висловили переконання: наша держава буде процвітаючою країною у складі Євросоюзу. Варіант про державу зі зруйнованою економікою й великим відтоком людей обрали лише 5% опитаних.
Та поступово суспільні настрої почали змінюватися. Війна перейшла у фазу тривалого протистояння на виснаження. Сподівання багатьох на завершення активних бойових дій та успішний український контрнаступ зазнали краху. Вже у грудні 2023 року частка громадян, які вірили у процвітаюче майбутнє у складі Європи зменшилася до 73%. Ще через рік таких стало 57%. І нарешті в опитуванні КМІС, яке проводили у травні-червні цього року, частка песимістів вперше перевищила оптимістів: 47% проти 43%.
Однак було б неправильно робити трагедію лише з того, що майже половина українців бачить життя у своїй державі через 10 років у похмурих тонах. Схожі баланси оптимізму і песимізму, з коливаннями в той чи інший бік, спостерігалися і в інші періоди української незалежності. У цьому сенсі 2022–2023 роки є радше винятком з правила як час, коли кількість оптимістів у суспільстві реально зашкалювала.
Навіть після перемоги Помаранчевої революції кількість тих, хто дивився в майбутнє з оптимізмом, становила лише 61%. У 2013 році відчуття надії в опитуванні висловили тільки 32% респондентів, безвиході – 18%, оптимізму – 14%. Основними почуттями, які виникають в українців, коли вони думають про майбутнє держави, у 2017 році, згідно з опитуванням Інституту соціології НАН України, були: надія (47%), тривога (35%), оптимізм (21%) і страх (17%). У березні 2019 року понад 41% українців впевнено дивилися в майбутнє і вірили, що Україна буде високорозвиненою, демократичною, впливовою європейською державою. Але була й значна кількість тих, хто не мав такої впевненості і висловлював більш скептичне бачення перспектив розвитку держави. Важливо, що всі ці опитування проводили або в мирний час, або в час, коли російсько-українська війна увійшла в холодну фазу. Хай там як, навіть у такі відносно спокійні роки серед громадян України вистачало осіб, які дивилися в майбутнє з тривогою й недовірою.
Те, що українці у 2025 році розділилися в питанні бачення майбутнього, є не тільки ознакою глибокої втоми і розчарування. А й ознакою дорослішання. Правду кажучи, вже у другій половині 2022 року було очевидно: Росія зробила ставку на війну на виснаження. У ЗСУ критично не вистачало важливих видів озброєнь, зокрема сучасної авіації, ракет і ППО. А Захід не має бажання своєю підтримкою України спричинити військову поразку Москви. Також не все так чудово було з перспективами швидкої інтеграції до Євросоюзу. Уявлення ж про те, що членство в ЄС автоматично зробить Україну процвітаючою і ще й за кілька років після великої війни, має слабку фактологічну базу. І більше схоже на мрію.
Найгірше не те, що значна частина українців зараз скептично оцінює майбутнє. А те, що влада оперативно не реагує на проблеми. Часто створює їх сама. Не демонструє стратегічного бачення місця України в мінливому складному світі. А значить – формує додатковий привід для того, щоб сумніватися в хорошому майбутньому. Низька якість політичних еліт, корупція і поганий менеджмент є не меншими підставами для песимізму українців, ніж зовнішні загрози чи незрозуміла позиція США.
Існує не одна, а як мінімум кілька версій реальності, яка можлива для України в найближчі 10 років. З погляду стратегії й раціонального глузду було б правильно розглядати всю сукупність варіантів, наскільки це можливо. А не обмежуватися одним чи двома. Між повноправним і вигідним членством у ЄС і НАТО та вщент зруйнованою війною країною лежить багато проміжних версій реальності. Але їх потрібно зуміти побачити і передбачити.
Проблеми, з якими зіткнулася Україна, зумовлені російською агресією. Але їхній загрозливий масштаб – наслідок відсутності якісного прогнозування майбутнього українською владою, починаючи з моменту відновлення незалежності. У 2022 році український уряд виходив з того, що війна з РФ не буде тривалою і що військова й фінансова підтримка західних партнерів триватиме стільки, скільки потрібно. Ніхто серйозно не замислювався, що обставини можуть змінитися. Ігнорування альтернативних, нехай і не зовсім приємних, сценаріїв розвитку подій, які згодом стають реальністю, приводить до сумних наслідків.
Ще один приклад запізнілої реакції української влади – реакція на демографічну кризу, яка набула катастрофічних масштабів внаслідок затяжної війни. Особливу тривогу викликає масовий виїзд старшокласників з України, що є одним з головних проявів розчарування і страху перед майбутнім. Без молоді перспективи української нації виглядають вкрай похмуро. Нещодавнє рішення уряду виплатити 5 тисяч гривень батькам першокласників, які навчатимуться в Україні – правильне, але запізніле. Це варто було робити раніше. А як бути зі старшокласниками чи студентами вишів? У 2024 році до закладів вищої освіти України вступило менш як 200 тисяч студентів. І тенденції невтішні. Чіткої відповіді на це запитання у влади немає.
Співвідношення між оптимістами й песимістами в українському суспільстві станом на середину 2025 року не є критичним чи унікальним. Воно природне і демонструє усвідомлення серйозності ризиків, з якими зіткнулася держава. Але цього разу наслідки глибокого розчарування в майбутньому країни можуть бути більш небезпечні і драматичні для існування української нації.
