Після п'яти років ув'язнення на свободу вийшов Сергій Тихановський, чоловік лідерки білоруської опозиції в еміграції Світлани Тихановської. На свободі опинилося також 13 інших в'язнів режиму Лукашенка. Свобода для несправедливо ув'язнених завжди є чудовою новиною. І це незалежно від питань – за яку ціну? Бо те, що ціна є, не підлягає сумніву. Однак візит посланця Трампа, Кіта Келлоґа, до Мінська має багато вимірів. І, безумовно, не зводиться до простої калькуляції, що Америка пообіцяла Лукашенку. Саме в таку гру Лукашенко і хотів би грати. Він випускає кількох в'язнів, серед яких чоловік Світлани Тихановської, плануючи в такий спосіб дещо послабити лідерку опозиції в екзилі. Бо в кабінетах білоруських служб, безсумнівно, такий прогноз мав бути на столах.
І за це білоруський режим хотів би багато чого. Наприклад, допомоги у скасуванні європейських санкцій. І взагалі виходу з-під прицілу Дональда Трампа, спрямованого на світову «вісь зла». Коротше кажучи, Лукашенко хоче заробити репутацію, можливо, автократа, але здатного до розумних торгів.
Набагато важливішою є оцінка того, чому Лукашенко вирішив зробити такий крок саме зараз. По-перше, його дії визначаються страхами перед... Путіним. Білоруський режим протягом багатьох років навчився складному мистецтву підтримувати постійно поглиблюваний союз з Росією. Він розвинув здатність виживати в умовах залежності від Росії. Наразі це залежність, яка далеко зайшла в усіх сферах: економіці, безпеці, політиці й культурі. Проте для Лукашенка завжди було ключовим збереження певної аварійної опції. Тому він багато разів імітував «відлигу» та зближення з Європою. Російська агресія проти України змела всі опції «коливальної політики». Лукашенко втратив альтернативи. Як той, хто дозволив зі своєї території вести вторгнення в Україну. Він зіткнувся з європейськими санкціями і втратою важливого для Білорусі українського і європейського ринків. Ще раніше він загострив відносини з європейськими сусідами: Польщею й Литвою, спровокувавши міграційну кризу на кордоні.
Уже під час війни Росії з Україною білоруський диктатор намагався створити «важіль» впливу у вигляді відносин з Китаєм. Однак і тут справи йдуть важко. Китайці, щоправда, інвестують у Білорусь, багато продають і купують білоруські добрива, але для Пекіна Білорусь є віддаленим, маргінальним ринком, що має невелике значення. Китайці побудували в Мінську стадіон, але це вони робили і в багатьох африканських країнах, корумпуючи тамтешні еліти. До Білорусі вони підійшли так само, як до Мозамбіку чи Гвінеї. Привабливість Білорусі для Китаю зводиться головно до її географічного положення, ролі «воріт до Європи» для торгівлі суходолом (яка становить лише кілька відсотків торгівлі Китаю з Європою загалом). А тут, з огляду на санкції й нестабільність на білорусько-польському кордоні, ця привабливість почала знижуватися. Це було чітко видно після останнього візиту Лукашенка до Пекіна.
Білоруського сатрапа Сі Цзіньпін прийняв, але без особливих фанфар, і, судячи з досить лаконічних повідомлень, після відфільтрування пафосу пропаганди, Олександр Лукашенко з-за Великої стіни не привіз нічого цінного. Нічого в політичному сенсі. А це для нього стає дедалі важливішим. Зрештою, як мало хто з диктаторів, Лукашенко навчився відчувати носом вітер історичних змін.
Такий вітер зараз дме. Війна в Україні може тривати довго, але так само бурхливо розгортається війна на Близькому Сході, яка може надати українській нової динаміки. Путін показав, що, незважаючи на гучно оголошений російсько-іранський союз, він нічого не може зробити в питанні Ірану. Він не може захистити свого союзника і не має інструментів впливу на ситуацію на Близькому Сході.
Водночас Трамп, якого через ізоляціоністську риторику під час виборчої кампанії підозрювали, що він закриється за ширмою американських справ і відійде від активної міжнародної політики, робить зовсім протилежне. Бо з початку свого правління він «шаленіє» у світовій дипломатії. Він застряг у питанні мирних перемовин між Росією й Україною, але є активним на Близькому Сході. США вже чинять тиск на Іран, і, можливо, цей тиск набуде форми якогось нападу на цілі в Ірані (текст було написано напередодні американського бомбардування ядерних об’єктів в Ірані, – ред.).
Лукашенко прорахував і зробив пропозицію США. Ця пропозиція відповідає амбіціям Трампа. Американський президент хоче досягти будь-яких успіхів. Він хоче мати змогу сказати, що в якомусь куточку світу він змінив щось на краще і приніс стабільність. Лукашенко міг за ціну звільнених в'язнів купити собі трохи часу і відчуття, що він вступає у велику політику. Що він стає майже партнером Трампа.
Звичайно, невідомо, наскільки ці дії координуються з Москвою. Бо те, що візит Келлоґа до Мінська був якимось чином узгоджений з росіянами, не викликає сумніву. Водночас, з огляду на глибоку недовіру між Путіним і Лукашенком, очевидно, що дії білоруського сатрапа мають дратувати шефа Кремля. Адже Лукашенко, безсумнівно, хоче налагодити принаймні канал комунікації з Вашингтоном і показати, що готовий до компромісів.
Мета? Його метою є принаймні часткове звільнення від санкцій. Звичайно, не від американських, бо економічні відносини Білорусі зі США не мають великого значення. Ідеться про принаймні часткове зняття економічної ізоляції Білорусі в Європі. Білоруський диктатор розраховує, що стане стороною в більшій «угоді». Тієї, що пов'язана з Іраном, Ізраїлем, а також Росією й Україною. І він не хоче бути осторонь цієї «угоди». Він також прагне отримати аргументи у відносинах з Путіним. Бо один жест щодо американців, навіть такий значущий, як звільнення в'язнів, не призведе до того, що Лукашенко вирветься з обіймів Путіна.
Лукашенко цього не хоче і не може зробити. Йому потрібна лише певна свобода рухів. А для цього йому потрібне невелике потепління. Тим більше, що це не коштує йому багато, бо політичних в'язнів-заручників для таких випадків у нього ще багато.
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Łukaszenka uwalnia zakładników
