У будь-якому історичному наративі того, що історики уявляють про минуле, буде не менше, ніж того, як все відбувалося насправді. Історію пишуть та конструюють люди і вплив на ці процеси мали і надалі мають реалії, у яких вони існують. Відтак цілковитими дурницями нікчеми-маразматика є посили, якими регулярно нудить президента РФ Владіміра Путіна і його оточення. Їхнє публічне блювання про нібито переписування історії не варте уваги. Принаймні в його, Путіна, інтерпретації. Думка купки дідів, які маринуються в чемодані псевдоімперської величі, не має цікавити адекватних людей, які мислять тверезо.
Між тим історію дійсно пишуть, переписують, конструюють і деконструюють. Це нормальні й закономірні процеси з погляду розвитку історичної науки, методології історії, історичної дидактики. Історія – не математика, не хімія і не фізика. По-своєму вона складніша й цікавіша за згадані дисципліни. Як мінімум, більш «жива» і багатогранна. У випадку з історичною наукою не допоможуть наукометрія і твердий суворий розрахунок. Для історії вони не найбільш доцільні. Що має значення, то це про що і в який спосіб, з огляду на які цінності і світогляд програмується оптика минулого. Про це й поговоримо.
Приклади «переписування» історії
У творчості німецького письменника Рудольфа Еріха Распе є сильна та цікава метафора. Вона гарно врізається у пам'ять і помічна в багатьох ситуаціях. Бодай раз у житті кожен мав би зустрічати цей образ – барон Мюнхаузен дістає себе за волосся з багнюки. Видається, що подібне маємо і з написанням історії. Тобто що би не тягнули з минулого на поверхню сьогодення, неодмінно витягнемо себе самих. Відтак кожну спробу сформувати погляд на минуле можна розглядати і як проєктування свого актуального життєвого досвіду, ідей, що нас визначають, на події минулого. Погляньмо на небратній нам народ. На Росії не говорять про дисидента Андрєя Сахарова, але обожнюють тирана і кривавого вбивцю Івана Грозного, чия політична спадщина так нагадує правління Владіміра Путіна. Там не цінують Алєксандра ІІ, але люблять Нікалая І Єкатєріну ІІ, що не випадково.
В Україні ситуація інша. Віднедавна взагалі маємо поступ у цьому сенсі. Ми звертаємо увагу на роль жінок в історії, осмислюємо спадщину народів, які жили на наших землях, розвіяли багато міфів і стереотипів. Дискусії про минуле досі на рівні «про кого з діячів писати», а також «у який спосіб висвітлювати діяльність персонажа / хід події, щоб була виховна функція». Проте це вже не «єдино правильний» підхід, коли історія – винятково про політику і героїку. Багато важливих акцентів ще поза увагою, але зміни відбуваються, і це добре.
Сонцесяйні титани і велети духу на бронзових постаментах
Історія – не сталий конструкт! Це нормально, коли наратив та інтерпретації міняють під впливом аргументів. Переглядати можна і факти, якщо є підстави. Для першого покоління незалежної України безумовним героєм був гетьман Богдан Хмельницький. Проте згодом роль і фактор цієї постаті в нашій історії переоцінювались. Від моменту російського нападу на Україну частіше звучить негатив щодо Хмельницького і його спадщини. Працює фактор різних цінностей поколінь, а також вплив на оцінку подій минулого обставин, у яких живуть люди зараз. Це не підважує значення гетьмана для державотворення й національної ідеї. Проте, якщо хтось не вважає його своїм героєм, немає проблем. Гірше, коли змушують бездумно обожнювати історичного діяча.
Здоровий і позитивний релятивізм потрібен, навіть корисний. У сумі з критичним й аналітичним підходом він є щепленням проти зайвої глорифікації і невиправданої героїзації. Прикладом тут «Історія західної філософії» Бертрана Рассела. Змістовна, цілісна і структурована наукова праця. Водночас «жива», без надмірного й непотрібного возвеличення. Аристотель, Тома Аквінський чи Бенедикт Спіноза там люди, які мають свої слабкості і схильності. Зовсім не «божества» на вежах зі слонової кості. Оповідь цікава, десь навіть захоплива, але моментами цинічна і саркастична. Це найбільше і приваблює.
Увага до жінок в історії допоможе переосмислити звичну й усталену картину минулого. Наприклад, дослідження про життя жінок у Німеччині в роки радянського «асвабаждєнія» демонструють, що це була не героїчна перемога над нацизмом, а часто цинічні і приховані злочини, до яких регулярно вдавалися солдати Червоної армії. Якщо про українських жінок, то багато їх воювало в Першій світовій війні, у складі Січових Стрільців. Про перше і друге в публічному просторі почали говорити відносно недавно. Проте користь цієї інформації, для розвіювання радянських ідеологічних міфів у першому випадку, а також для розуміння повної картини страшної війни у другому, безцінна.
Важливими є і питання культурного блоку, які в нас, навпаки, обділені увагою. Культура – це про світогляд та ідентичність, а тому про людину. Переворотом в українській історичній науці стали праці Наталі Яковенко. Зокрема, її «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.» (2002). Ця та інші роботи авторки допомогли переосмислити багато історичних, методологічних і світоглядних питань. Наявні прецеденти в історіографії країн Західної Європи свідчать, що історичні праці можуть мати різний вияв та охоплення: дослідження про окремий населений пункт («Монтаю, окситанське село» (1875) Еманюеля Ле Руа Ладюрі), життя та світогляд людини («Сир і хробаки» (1976) Карло Гінзбурга), залежність історичного процесу від глобальних чинників («Зброя, мікроби і сталь. Витоки нерівностей між народами» (1997) Джареда Даймонда). Перелік може бути довшим. Хоча й цього достатньо, щоб переконатися, наскільки різними бувають дослідження істориків.
Світ історії багатий – він не лише (чи зовсім не) про економічні формації й надбудови. Горизонти історичних досліджень безмежні, а головна перевага історичної науки, що завжди можна по-новому подивитись на усталені речі й актуалізувати різні контексти. Головним орієнтиром у цьому процесі є людиноцентризм. Історія – це все ж про людину.
Історичні персонажі: герої і не завжди
На початку 1651 року в бою під Вінницею загинув Микола Кисіль (1605-1651). Представник знатного роду, черкаський староста, ротмістр і молодший брат Адама Кисіля (1600-1653). Останній – воєвода брацлавський і київський, один із православних сенаторів Речі Посполитої і чи не найцікавіша та найвпливовіша фігура нашої історії тих часів. Кисілі пов’язані зі селом Низкиничами (Волинська область). Адама там поховали. У крипті храму, який він фундував.
У письмових згадках про Кисілів багато елементів типово історіописання. Це фактографічний опис, який передає суть життя й діяльності братів Кисілів. Водночас можливі й інші виміри їхньої історії. Причому йдеться не про те, що вони не були прибічниками Богдана Хмельницького. Що, як і у випадку багатьох їм подібних, не свідчить про них як про ворогів для нас сьогодні. Усе складніше і точно не таке чорно-біле, але далі все ж про інше – людський і родинний вимір цієї історії, її особистісний аспект.
В одному з листів Адам Кисіль так написав про смерть брата: «Мій єдиний найдорожчий брат! Краще б я лежав у гробниці… він був квітучою трояндою в моєму домі, а я вже колючка; він поклав своє життя, як його дід, його прадід, його два двоюрідні брати…». Сильно, метафорично й сентиментально. У цих словах є щось дуже важливе. Інтимне й потаємне. Ми схильні забувати про таке в каламутних потоках повсякдення. Війна, політика, історія – це про людей, емоції, біль і втрати. Передусім про людей, емоції, біль і втрати. На минуле ми дивимось як на «світ», у якому жили герої, історичні персонажі. На те, що часто і невміло використовують політики. Рідко на минуле ми дивимось як на щось, де також жили люди.
Однак видатні діячі теж люди. Мають переживання, емоції, рідних. Ці рідні, як і самі видатні діячі, помирають. Вони – не безсмерті герої комп’ютерних ігор. Жили в реальному, не віртуальному світі. Тож переживали страх, радість, долали виклики. Падали, вставали і йшли далі. Про це ми забуваємо, коли дивимось на Русь, козацтво, Хмельниччину. У звичному образі історії багато боротьби, втручання правителів інших держав тощо. Проте життя різноманітне. Тому історія теж може / має бути різною, з багатьма обличчями, але її людський вимір – найважливіший.
Сьогодні злочинним діям Російської Федерації теж чинять спротив не безіменні воїни, а чиїсь батьки, сини, чоловіки. Про це лист Адама Кисіля, адже в минулому діяли не просто історичні персонажі, про яких ми вчимо в підручнику, а чиїсь брати, сини, чоловіки.
