Візуальна айдентика 22-го кінофестивалю Docudays виконана в стилі цифрового наїву. Милий різнокольоровий постер із оленем, рослинами й продуктами як дарами нашої землі натхненний нещодавніми геополітичними домовленостями щодо рідкісноземельних металів. Але інформаційний потік такий щільний, а події розвиваються так стрімко, що зчитати цю алюзію вже не всі можуть. Тож, найголовніший ресурс, на якому цьогоріч акцентує Docudays, на постері не зображений.
Термін рідкісного ресурсу, як і поняття документального кіно, має безліч різних інтерпретацій, і фестиваль виокремлює людський ресурс як найважливіший серед них, а силу документального кіно – як можливість ініціювати дискусію про права людини на землі, де цей рідкісний ресурс знищується. Таким чином Docudays нагадує, що це насамперед фестиваль захисту прав людини, який ставить у пріоритет дискусію через кіномову, а вже потім – художні якості чи кураторську майстерність.
Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська перебуває на фестивалі і розповідає, чому всім, хто в столиці, варто на нього встигнути.
Цьогоріч Docudays особливо наголошує, що це насамперед фестиваль про права людини, який веде діалог засобами візуального мистецтва у найширшому розумінні. І якщо міжнародні фестивалі, демонструючи українське документальне кіно, оцінюють його крізь призму художніх якостей або базового ознайомлення з воєнним контекстом, то Docudays створює унікальні умови для розмови про права мовою сучасної української людини, без потреби пояснювати локальний контекст і представляти його героїв.
Це стало зрозуміло вже на церемонії відкриття, коли глядачів зустріла відтворена у декораціях візуальна айдентика на сцені залу "Гегемон" у кінотеатрі "Жовтень". Ведучі розпочали церемонію прямолінійною заявою, що головна асоціація рідкісного ресурсу цього фестивалю спрямована на людину й гуманізм. Церемонія складалася з чергування трейлерів конкурсних програм та важливих промов людей, які символізують боротьбу за права й вшановують фестиваль за його силу слова.
Найяскравішою й найвлучнішою за змістом була промова нобеліатки Олександри Матвійчук, голови Центру громадянських свобод. Вона почала з історії знайомства з п’ятирічною дівчинкою, яку вивезли з окупації і яка сумує за мамою. Це стало вступом до болючої теми про величезну кількість цивільних і військовополонених, яких утримує Росія.
І хоча ця тема перебуває в центрі міжнародних дискусій, у самих процесах часто забувають, що йдеться про звичайних людей, а не про цифри – цьому знеособленню слід покласти край. Після цього правозахисниця запропонувала всім дістати свої ключі й влаштувати мініакцію: дзвін ключів як символ дому, що об’єднує українців, дім, який щоденно під загрозою атак, окупації або знищення російськими військовими. Цей дзвін – надія на повернення.
Символом успішного повернення став вихід на сцену Максима Буткевича, правозахисника і співзасновника Центру прав людини ZMINA та "Громадського радіо", якого зал зустрів тривалими оплесками. У 2024 році глядачів у залі зустрічали таблички "Врятуймо Максима Буткевича". Звільнений із російського полону в жовтні 2024 року, Буткевич розпочав виступ з визнання: усвідомлення того, що він тут, і досі для нього є неймовірним.
Він згадав, як сам колись тримав на цьому фестивалі табличку "Звільніть Сенцова", коли Олег ще сидів у російській в'язниці.
Попри похмуру реальність, фестиваль зберігає оптимістичний тон, що перегукується з візуальною мовою постера. Docudays відкривається нетиповим для теми війни фільмом іноземного режисера. Фільм "Санаторій" ірландського режисера Гара ОʼРурка оповідає про одеську оздоровчу установу в радянських інтер’єрах. У санаторій приходять люди відновити здоров’я, але наскільки можливо оздоровитись, коли на нервову систему постійно діють повітряні тривоги?
Це самопротиріччя режисер насичує іронічною, безперервною музикою, що задає фільму грайливий тон, підкреслюючи парадоксальність того, що відбувається. Глядачі поділилися на два табори: одні оцінили оригінальний, сміливий підхід у комедійному осмисленні життя під час війни, інші – критикували за романтизацію радянської атмосфери й надмірну комедійність. Для мене цей фільм влучає у тему фестивалю неймовірно точно.
На сайті зазначається: "Цьогорічна програма охоплює 12 кінопрограм, до яких увійшов 71 фільм із 38 країн світу. Також у межах виставки "Як ми пам’ятаємо" секції DOCU/СИНТЕЗ представлено 11 проєктів. Ще 43 події – дискусії, лекції, воркшопи – відбудуться у межах програм DOCU/ПРО, DOCU/КЛАС, RIGHTS NOW! та Архіву Війни". Фестиваль зберігає свої класичні секції – від короткого метру до міжнародних хітів, про частину яких ми писали у репортажі з амстердамського кінофестивалю IDFA.
Цього року український Docudays, окрім іншого, пропонує чилійський фокус. І пояснює це тим, що український глядач знайде багато спільного між розмитими межами пам’яті, спротивом і інтимними просторами повсякденного життя.
Однак такий досвід може бути знайомим багатьом країнам і, можливо, є найуніверсальнішим у колективній пам’яті принижених націй, що ще раз підтверджує: складання таких програм значно спрощує життя фестивалю за умови міжнародної співпраці. У випадку Docudays – це фестиваль FIDOCS, один із найбільших у Латинській Америці. Фільми для України обирав чилійський програмер Даніло Петрович Хоркера, який також входить до журі конкурсу DOCU/СВІТ.
Із багатьох трейлерів, представлених на відкритті, найціліснішим і найзрозумілішим у кураторських намірах був національний конкурс, до якого увійшло всього 5 фільмів. Вони мають багато тематичних перетинів: "Пісні Землі, що повільно горять", "Стрічка часу", "Militantropos" – глобальні мозаїчні портрети-спостереження, "З любовʼю з фронту" і "Зшиті кроки" – у стилістиці рефлексивного щоденника.
Лише на українському фестивалі вони могли зійтися в такому сузір’ї, змагаючись за головний приз. Контекст домашніх показів дозволяє розширити дискусію про кіно як інструмент культурної дипломатії, до чого, власне, зводяться всі обговорення цих фільмів. Режисерки й режисери національного конкурсу активно беруть участь у паралельних дискусіях, яких на Docudays традиційно безліч. Окрім режисерів, беруть участь критики, продюсери, дистриб’ютори – всі, хто може поділитися досвідом.
Документація війни в своїй суті не може бути етичною, тому вічні дискусії про етику репрезентації страждань ведуться в контексті пошуку способів зробити цей процес менш болючим для героя. Водночас фестиваль є потужним індустріальним майданчиком – організатори подбали про низку практичних воркшопів для документалістів, де індустрія може обмінятись досвідом, адже за кордоном навряд чи знайдеться така концентрація досвіду документування війни.
Можливо, найцікавішою (принаймні за описом) є лекція Сери Кілів, психотерапевтки-практикантки з акредитацією Британської ради з психотерапії, яка провела дві сесії: спершу про психічне здоров’я під час роботи з фільмами про війну, а потім – практичну частину, де учасники ділилися унікальним, але спільним досвідом. Цим тема фестивалю – людина як головний рідкісний ресурс – нагадує, що той, хто стоїть за камерою, також має почуття та власний досвід переживання війни, і творців кіно слід берегти не менше, ніж їхніх героїв.
Тема героїзму українського народу на фестивалі пріоритезується та спрямована одночасно і на режисерів, і на їхніх героїв. На покази українських фільмів режисери запрошують головних героїв, підкреслюючи їхній героїзм. Це стосується не лише художнього кіно, а й секції "Архів війни", що містить мільйони терабайтів документування воєнних злочинів – від розстрілів цивільних на Яблунській вулиці в Бучі до бомбардування Маріупольського драмтеатру.
Авторами цих матеріалів є не режисери, а журналісти й правозахисники, чиї фільми стали можливими завдяки героїзму звичайних цивільних, які, ризикуючи життям, документували злочини телефоном і, переступивши через свою травму, дали свідчення на камеру.
Катарсисом моделі звеличення героїзму й балансу між репортерською працею та кіномистецтвом стала українська прем’єра фільму «2000 метрів до Андріївки» режисера й воєнного репортера Мстислава Чернова. Після світової прем’єри й перемоги на Sundance (рецензію на який ми публікували після фестивалю) у категорії найкращого режисера, стрічка вирушила у світове турне найпрестижнішими фестивалями й нещодавно здобула перемогу на Docaviv, що має оскарівську кваліфікацію. Проте українська прем’єра – найважливіша й найунікальніша.
Після того, як переповнений зал переглянув цей неймовірно важкий фільм, що буквально переносить глядача на фронт, Чернов вивів на сцену справжніх героїв. Бійці третьої штурмової бригади стали в ряд, а з боків – сім’ї загиблих. Поки публіка заливалась оплесками й сльозами, Чернов ледь стримував емоції й передав мікрофон солдатам і родинам, зазначивши, що цього представлення достатньо.
Кожен боєць і мати загиблого подякували Чернову за важливий фільм і закликали глядачів ніколи не забувати справжніх героїв. Це був найунікальніший показ найважливішого фільму року, який неможливо провести за кордоном – ані організаційно, ані емоційно, бо всю глибину цієї болі зрозумів лише зал Гегемона.
І хоча зйомки відбулися у 2023 році, вихід фільму на екрани в контексті останніх подій – ще актуальніший. Одним із найбільших досягнень Чернова як режисера є те, що йому вдалося кінематографічно повернути обличчя загиблим і кожному метру української землі. Сьогодні, коли геополітичні дискусії про українські землі й людей дегуманізуються, Чернов у своєму фільмі вказує на цю трагедію і підсумовує не лише стрічку, а й всю 22-гу еdицію Docudays ще на самому її початку:
«Коли у світі говорять про те, що Україна має щось комусь віддати, про яку землю нам треба забути і чим нам треба пожертвувати. Мені хочеться, щоб вони дивилися цей фільм і памʼятали дві речі. Перша – українці хочуть миру, але вони битимуться за свої сім’ї й землі до кінця. Друге – це розмови не про абстрактні метри, кілометри, десятки тисяч кілометрів. Це про людські життя і кров героїв».
В широкий український прокат фільм вийде на початку вересня.
