«Вечірній Київ» говорить із Олександром про його службу, волонтерство, а також про те, як на волонтерських стежках він зустрів своє кохання, одружився й разом подружжя їздить на український схід допомагати пораненим.
Олександр Квашук із 2016 року волонтерив у загонах швидкого реагування Товариства Червоного Хреста України (ТЧХУ). Він кваліфікований фельдшер, тому у столичний загін ТЧХУ його радо прийняли. У 2019 році його так само із радістю зарахували на роботу до КАРС.
— Повномасштабне вторгнення ворога розпочалося саме під час нашого чергування в КАРС, — розповідає Олександр. — Як тільки ми здали зміну, я одразу поїхав на вулицю Чикаленка (тодішню Пушкінську), в товариство ЧХ. Ми розпочали евакуйовувати цивільних з окупованих районів Київської області — вивозили людей із напрямку Стоянки. І робили це, поки рашистів не вигнали з Київщини. В окуповані селища їздили навіть під обстрілами, через ворожі блок-пости, бувало, доводилося з людьми ночувати на узбіччі дороги, поки окупанти надавали дозвіл на проїзд.
Потім почали проводити евакуаційні виїзди на схід на ротаційній основі. Тобто, я продовжував працювати в КАРС, а у вільний час долучався до загонів швидкого реагування ТЧХУ. Нині, маючи чотири відпустки по два тижні на рік, проводжу їх на евакуації поранених. А оскільки регулярно здаю кров (Олександр є Почесним донором України, — прим. ред.), це дає мені змогу отримати додаткові вихідні дні, які можна додати до відпустки.
У 2022 — 2023 роках ми евакуйовували поранених військових із Райгородка, Лиману, Бахмута, Часового Яру.
— Скажіть, будь ласка, а яку ви маєте медичну освіту?
— За освітою я фельдшер. Після закінчення навчання пройшов курси спеціалізації із анестезіології та реанімації, маю 2-гу кваліфікаційну категорію. Працював анестезистом у міській лікарні швидкої медичної допомоги.
А в КАРС кожен рятувальник має бути підготовлений до надання домедичної допомоги. І що більше в тебе вмінь та практики, то краще. Ще я захоплююся альпінізмом, який дуже допомагає в КАРС: ми ж часто працюємо на висоті, коли ліквідовуємо наслідки ворожих обстрілів і використовуємо висотне спорядження для страховки, подібне до альпіністського.
— Який випадок, пов’язаний із ворожими атаками на Київ, вважаєте для себе найдраматичнішим?
— Коли ракета влучила у будинок на вулиці Чорнобильській, що в Святошинському районі. Це сталося на самому початку повномасштабного вторгнення. Загорівся 16-поверховий будинок. Ми спільно з ДСНС гасили його майже 12 годин, бо там горіло ракетне паливо. Будівля повністю вигоріла. Запам’яталося це тим, що, за розповідями мешканців, з 13-го поверху писала в домовому чаті дівчинка: «Врятуйте! Допоможіть!» Та поки рятувальники змогли дістатись до 13-го поверху вона, на жаль, загинула. Це неможливо описати: будинок — як факел на усі 16 поверхів! А вона була у ванній і задихнулася. Ракетне паливо, що потрапило в будинок, дуже погано гаситься водою… Я багато чого бачив, але цей випадок дуже вкарбувався в пам’ять.
— Як на сході України проходили ваші евакуаційні рейси?
— Спочатку працювали на стабілізаційному пункті ближче до лінії зіткнення. Туди й міни прилітали, і «Смерчі», і «Гради». Тому доводилося бути в бронежилетах і шоломах. Зараз через роботу ворожих дронів дистанції значно збільшились…
На стабпункті медики стабілізують поранених і далі евакуаційні машини транспортують їх в прифронтові шпиталі. Поранені там затримуються ненадовго, їх намагаються якнайшвидше перевезти у тилові лікарні.
Зараз евакуйовуємо поранених військових з Покровського напрямку.
Не так давно ми з дружиною почали працювати з норвезькими волонтерами, у яких був стабілізаційний пункт та велася організована робота з евакуації поранених. Йдеться про благодійний фонд «TacMed Ukraine», офіційно зареєстрований у Києві. Його організатор та керівник — медик з Норвегії Саймон. Ми з ним перетинались під час евакуацій поранених і в 2024 році долучились до його організації, щоб надалі спільно надавати допомогу.
Восени 2024 у нас з’явилася машина. Знайома моєї дружини возила нею гуманітарну допомогу. Якось ця машина потрапила в ДТП, після чого певний час стояла без діла. Ми взялись за її відновлення й задля цього я відкрив накопичувальну банку (банківський рахунок) і почав збір коштів для ремонту авто. От тепер саме на цій відремонтованій машині ми їздимо на схід України.
У «TacMed Ukraine» є машини швидкої допомоги, на яких зазвичай евакуюють важкопоранених воїнів. Але також є потреба у транспортуванні великої кількості легкопоранених. Тому, ми переробили бус під транспортування п’ятьох більш легких поранених, які можуть самостійно сидіти.
Щоправда, стан пораненого, який спочатку вважається «не важким», у дорозі може погіршитись. Наприклад, якщо у пораненого є уламки в тілі, то на поганій дорозі вони можуть зміститись і спричинити ускладнення. Або люди з акубаротравмою (контузією) можуть втратити свідомість. Тому, за всіма пораненими потрібно ретельно спостерігати протягом транспортування.
— Розкажіть про свою крайню волонтерську поїздку, яка відбувалася цього літа.
— Наприкінці червня ми повернулися зі сходу України, де були в черговій місії з евакуації поранених. Робили щодня по дві-три ходки, це десь 600 кілометрів на день. Загалом за 20 днів ми проїхали близько 8 тисяч кілометрів. За цей час евакуювали 103 поранених військових.
Ми працювали на своєму бусі, але іноді виникала потреба пересісти за кермо швидкої допомоги. Це залежало від кількості та стану поранених.
— Хтось, крім Саймона, ще залучений до евакуаційних рейсів?
— Так, звичайно. Існує певна система координації, в якій на різних етапах задіяно багато людей. У кожного пораненого є медичний документ, який містить всю необхідну під час евакуації інформацію. Є координатор, який розподіляє поранених по лікарнях залежно від травм та стану.
— А в дорозі проблеми виникають?
— Під час евакуації і водій, і супровід мають бути максимально уважними, тому що на дорозі може трапитись будь-яка ситуація. Був неодноразовий досвід надання допомоги під час ДТП. Коли таке відбувається, екіпаж має бути злагодженим, не забувати стежити за безпекою та за станом пацієнтів. У нашій машині завжди є все необхідне: починаючи від води, закінчуючи медикаментами та засобами надання медичної допомоги. Тільки кави немає.
Бувало, що кровотечі доводилося зупиняти просто в дорозі. Наприклад, коли у бійця травматична ампутація кінцівки через те, що наступив на міну і втратив ногу. У шпиталі йому наклали шви і відправили — нашими силами — на «велику землю» далі лікуватись. Іноді під час евакуації шов може розійтись і починається кровотеча. Тому ми постійно стежимо: десь потрібно затягнути турнікет, десь замінити або накласти пов’язку — і далі мчати до лікарні.
— Ваша дружина, вона ж напарниця, за освітою теж медик?
— В Олени вища технічна освіта. Прийшла вона в «Червоний Хрест» на третій день повномасшабного вторгнення і сказала, що хоче бути корисною. Ми її прийняли, була потреба в людях. Вона перед тим попроходила дуже багато різних спеціалізованих курсів із тактичної медицини.
А два роки тому дружина вирішила, що хоче стати медиком, вступила до медичного коледжу в Києві. Дуже хвилювалася, що не вступить, проте набрала 148 зі 150 балів, вчиться на фельдшера. Перейшла на останній, третій курс.
До слова, у Саймона є лікарські бригади, є фельдшерські, а є просто: водій і супровід. Це може бути навіть не медик, а просто людина, яка закінчила курси першої домедичної допомоги й вміє надавати першу допомогу. І от Олена іноді їздила з лікарняною реанімаційною бригадою, де в машині перевозили заінтубованих, на штучному диханні поранених. Для неї цей досвід важливий.
Наголошу також, що у Саймона працюють іноземні лікарі: американці, німці, шведи, греки, поляки, австрійці. З Нової Зеландії навіть хлопець був, який добирався до нас два місяці, щоб отак тут попрацювати. Залишився, правда, на півроку.
Окремою перевагою роботи іноземців є, по-перше, висвітлення подій в Україні на міжнародній арені, і, по-друге, завдяки своїм соціальним мережам їм вдається збирати кошти для забезпечення роботи волонтерів.
— А коли ви зробили пропозицію дружині? На якому етапі?
— Попервах ми, бувало, відносили ліки людям в Києві, коли ворог стояв під столицею. Транспорт не ходив, отак «прогулювались», багато спілкувались. Потім удвох поїхали на схід України, працювати на евакуаціях. А згодом постійно просились в один екіпаж. З’явилася відповідальність один за одного і щось таке, що дало розуміння — нам добре разом. У мене День народження 23 жовтня, у неї 24 листопада, а одружилися ми 25 грудня 2024 року.
Ми маємо спільні інтереси. І тут, мабуть, навіть не про романтику мова, а про відповідальність та турботу. Вона у Києві сама, і я тут сам. Бо друзі — то друзі. А дружина і чоловік — зовсім інше. Друзів до реанімації, раптом що, не пустять, а родичів пускають. Це також стало вагомим поштовхом до узаконення стосунків.
— Розкажіть, будь ласка, про тих, кого перевозите в своєму медеваку.
— Всі військові — різні, але дуже споріднені спільною справою. Багато таких, хто й після лікування планує повернутися на фронт, хоча і має змогу «списатися» з армії.
Бувало також, що в нашому еваку зустрічалися ті, хто в сусідніх окопах сиділи, але спілкувалися тільки по рації. І от нарешті познайомилися.
— До речі, ви згадували, що у вашому евакуаційному бусику немає кави, — це тому, що пораненим її не можна пити?
— Так, каву пити не пропонуємо, бо спочатку пораненому треба поїсти, попити води, стабілізувати стан, а вже потім — і кава.
Цікаво, що по дорозі є декілька волонтерських кафе, де поранені можуть поїсти смачної домашньої їжі. Ми також там їмо. В цих кафе і військові, і волонтери отримують не тільки їжу, але й таку необхідну психологічну підтримку.
А ще Олександр Квашук розповів, що після перших ротацій ловив себе на думці: тягне туди, на схід: «Так, там важко, постійно гримить, немає такого, що подають сигнал повітряної тривоги й ти ховаєшся. Там „тривогу“ можна ввімкнути й до кінця війни не вимикати».***
Якщо вас зацікавила історія Олександра Квашука та його дружини, заходьте на його сторінку у Фейсбуці https://www.facebook.com/oleksandr.kvasuk.346909.
Збір на паливо та обслуговування евакуаційного бусика Олександр проводить за посиланням: https://send.monobank.ua/jar/8Ch54twYED
Всі фото: ФБ сторінка Олександра Квашука
Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»
