Якщо хтось візьметься визначати найкращого флангового захисника старого Шахтаря, навряд чи він промахнеться повз постать Олексія Варнавського, який грав за "гірників" з 1977 до 1986 року включно, зачепивши і найкращий відрізок в історії команди, і початок її кризи. Він зумів легко вписатися в дух тієї епохи, коли футбол радикально змінювався і висував до гравців нові, небачені раніше вимоги. Terrikon.com згадує футболіста, який здавався дуже простим, але це тільки так здавалося...
Після революції 70-х футбол раптом став вимагати від флангового захисника постійних підключень до атаки, уміння закривати всю брівку, придумувати щось попереду. Варнавському це далося легко. Взагалі, як зазначали його товариші, йому взагалі все в житті давалося легко, і людина він був ненапряжна - весела, компанійська, проста. За все це згодом і заплатив за найвищою ставкою.
Підключатися до атаки йому не треба було звикати, бо починав він як нападник, або як атакувальний півзахисник. Про те, як він потрапив у Шахтар, потім згадував один із головних людей того складу Віктор Звягінцев: "У 75-му до нас на базу приїхала молодіжна збірна області з товариським матчем. Нас просили придивитися до хлопців, кого можна в дубль взяти. Я розслабився трошки - хлопці ж, і даремно. Від тієї гри в мене відмітина на все життя залишилася. Льошка був нападником - настирливий, колючий, незручний для захисника. Вистрибнув і головою розсік мені брову". Оцінили. Взяли в команду.
Тоді Варнавському було 17 років. Невдовзі його забрали в армію (СК Чернігів і київський СКА) - і на два роки він зник із радарів Шахтаря. Там його перекваліфікували на правого півзахисника/захисника - і 1977-го повернули до Донецька, де на нього не дуже-то чекали. Головний тренер Володимир Сальков, цар і бог команди, не бачив у ньому особливої цінності. Утім, влітку 1978 року став довіряти, поставив на виснажливий (і програний) фінал Кубка СРСР, трохи пізніше - на матч Кубка кубків із Барселоною. Там молодий гравець зробив фатальну помилку, після якої каталонці зрівняли рахунок і пройшли далі. Після матчу Варнавський мало не плакав і майже всерйоз збирався зав'язувати з футболом. Сальков начебто послухав - і зі складу прибрав.
Але це був зовсім не кінець, а тільки самий-самий початок. У міжсезоння Сальков відбув підкорювати Москву, тренером став Віктор Носов, у якого Варнавський заграв беззмінно. За сезон 1979 року провів 38 матчів і забив аж 4 голи - дуже багато для захисника за мірками того часу. На його рахунку - гол у ворота Торпедо, який закрив для Шахтаря той сезон, що виявився "срібним". Варнавського визнали, полюбили й оцінили. Він став такою ж неодмінною частиною команди, як Старухін, Дегтерєв, Сафонов - люди, на яких він звик дивитися знизу вгору. А тепер - постійно виходив із ними на поле, як рівний із рівними.
Носов не був витонченим тактиком, не ставив Шахтарю якогось особливого стилю, не намагався тягнутися за тодішніми топ-тренерами на кшталт Лобановського або тим більше Міхелса. Але гра в команди виходила цілком сучасною - динамічною, винахідливою. Варнавський у ній почувався як риба у воді. Він був лютим і пристрасним, невтомним і непоступливим. Володіючи відмінною стартовою швидкістю, він хвацько тікав на брівці від опонентів, навіть не маючи якогось особливого дриблінгу. Він добре і швидко міркував, знаходячи в ігровій штовханині цікаві рішення.
До речі, цікаво міркував він не тільки на полі, а й у житті. Масажист команди Володимир Ткаченко згадував, про те, як команда одного разу поверталася з Данії: "На поромі були встановлені автомати з продажу пива, сигарет, жувальної гумки. Кинув долар - отримай товар. А в нас із собою тільки металеві рублі, які тоді возили за кордон як сувеніри. Льоша першим додумався кинути в проріз автомата наш рідний залізний рубль - і не дарма. Слідом за ним ми всі зробили те саме".
Швидкий, різкий, витривалий правий захисник, який добре міркував, був помітний у чемпіонаті СРСР, навіть до другої збірної його викликали, але до списку 33 найкращих футболістів країни він не потрапив жодного разу. Звісно, він поступався за класом найкращим "фахівцям за професією" того часу - таким, як Анатолій Дем'яненко або Тенгіз Сулаквелідзе. І, можливо, йому не вистачало ігрової стабільності, нерідко траплялися "сірі" матчі. Але якщо гра йшла - запалити міг так, що небу було жарко.
Ось так сталося, наприклад, 1 листопада 1983 року в Женеві, куди Шахтар занесло на матч Кубка кубків із Серветтом. Того вечора Варнавський літав над полем, як ангел-винищувач, нічого з ним вдіяти не могли, він постійно опинявся попереду і двічі забив із передач Михайла Соколовського. Шахтар виграв, а прізвище його захисника, запинаючись, вимовляла вся Європа (ну, майже вся). Так, Варнавському був доступний найвищий рівень гри. І, напевно, якби він ставився суворіше до себе, як той же Соколовський, і в списку 33 найкращих гравців сезону кілька разів фігурував би. Але на жаль, режим Олексій сприймав легко, як і все в житті. Йому багато разів вибачали - все-таки гравець був першокласний. І він начебто розумів - а потім знову п'янка...
У Носова йому прощення отримати було легко. А коли команду стали тренувати суворіші Олег Базилевич і Анатолій Коньков, Варнавський одразу потрапив в опалу. Нічого особистого їх із гравцем, на відміну від Носова, не пов'язувало, дисципліна в команді існувала для всіх. І після сезону 1986 Варнавський пішов. Догравав він уже на інших, нижчих рівнях. Але донецькі вболівальники запам'ятали його назавжди. Як, можливо, найкращого флангового захисника в історії клубу...
