Що змушує людей щодня виїжджати на місця ракетних ударів, де інші не витримують і години? Що дає сили після тяжкого поранення знову підніматися і вести за собою команду? І чи можемо ми приєднатись до команди супергероїв сучасності? Відповідь кореспонденти “Наше місто” знайшли в Павлограді, – серед людей і собак пошуково-рятувального загону «Антарєс».
Сьогодні “Антарєс” – це добре відомий загін, який працює по всій Україні. Але почалося історія дивовижної команди з однієї собаки. Лариса Борисенко назвала загін на честь своєї першої пошуково-рятувальної улюблениці – бельгійської вівчарки Антарєс, або ж Чоки. Саме вона стала першою офіційно сертифікованою собакою в історії української пошуково-рятувальної кінології.
– Це була моя перша собака, і вона ж – перша в історії пострадянського простору, яка отримала міжнародну кваліфікацію від фахівців, – розповідає пані Лариса. – Вона відкрила для нас шлях на чемпіонати світу й показала, що українські собаки можуть бути на найвищому рівні.
Антарєс прожила 11 років і встигла взяти участь у багатьох рятувальних операціях. Її образ тепер назавжди залишився на емблемі загону.
…Субота. Сильна злива. Але з самого ранку пані Лариса та її асистентка Інна Гончар тренують славнозвісну пошукову собаку Мару та її менш відому, але теж корисну “колегу” Нікс. У вічі впало, що територія доглянута: чисто, охайно, є поле з полосою перешкод для собак. Під невеликим навісом, в який нас запросили поговорити і випити чаю, дізнаємось, чим живе Павлоградський пошуково-рятувальний кінологічний загін «Антарєс».
– Вашу команду знає вся Україна. Ми в Дніпрі також пишаємося, що ви наші земляки!
– Але нас багато хто не любить, – відповідає пані Лариса. – Комусь ми здаємось схибленими. Хтось вважає, що нам просто зайнятись більше нема чим. Нещодавно достатньо агресивно мене запевняли, що бачили мій контракт з офіційними структурами і що я отримую гроші за те, чим ми займаємось.
“Антарєс” працює за покликом серця. Люди, які входять до складу пошукової групи, виїжджають у найважчі точки, працюють місяцями, але жодної грошової компенсації за це не отримують. І майже всі мають за плечима особисту мотивацію, зрозумілу лише їм самим.
– У нас тут багато травмованих. І морально, і фізично, – каже Лариса. – Люди, які втратили близьких. Люди, які пройшли війну, реабілітацію, ПТСР. Команда, в яку приходять не заради піару, а щоб зібрати себе докупи і зробити бодай щось важливе.
Мабуть тому, в цій команді не приживаються випадкові люди. В “Антарєсі” залишаються ті, хто приходить із власним болем і прагне перетворити його на велику роботу задля інших, аби довести собі й світу: їхнє життя і жертви тих, хто загинув, були недаремними.
– Це наш вибір, – пояснює пані Лариса. – Якщо всі осядуть вдома, то хто тоді буде працювати? У країні війна. Ми маємо знання, маємо підготовку, і ми розуміємо, що якщо не ми – то хто?
Важливий нюанс: хоч “Антарєс” і діє на волонтерських засадах, їхня робота часто інтегрується в офіційні місії. Це помітно в межах гуманітарного проєкту “НА ЩИТІ” ЦУ Цивільно – військового співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України (колишня “Евакуація-200”), де команда виконує завдання разом зі зведеними пошуковими групами. Коли пані Лариса отримала важке поранення під час одного з виїздів в зону бойових дій, саме ця офіційна участь дозволила їй отримати статус “інваліда війни” й пройти лікування за підтримки Міністерства ветеранів.
– Ми волонтери, але ми працюємо чесно й відкрито, – додає Лариса Борисенко. – І тому завжди готові відповідати за кожен свій крок.
Собаки – це головний інструмент і водночас частина родини “Антарєсу”. Кожна з них має свій характер і спеціалізацію, але всі вони працюють у надскладних умовах, де на кону завжди людські життя чи можливість повернути додому загиблих.
Найвідоміша серед хвостатих рятівниць, звісно ж, – Спаркі. На її рахунку вже більше 180 повернених з небуття душ і порятунок трьох життів.
– Спаркі, або ж Баба Люба, має майже 13 років. Вона досі у строю, хоч ми й дуже обережно ставимося до її здоров’я. Нещодавно налякала нас проблемами із серцем, але після лікування знову готова працювати, – розповідає пані Лариса.
Поруч зі Спаркі – молодші собаки, які вже довели свій рівень. Беша вміє “ставити перископ”, як це називає пані Лариса, і точно виходить на місце запаху навіть за сотні метрів. Мара, якій лише рік і два місяці, уже має 14 реальних пошукових місій. Вона вміє перемикатися з “верхнього носа” на “нижній” і працювати як по поверхні, так і глибоко в ґрунті.
– Це не випадкові собаки. Ми беремо їх у перевірених розплідниках, з робочими родоводами. Вони абсолютно соціальні, без агресії до людей. І плюс – наш досвід. Ми відпрацьовуємо методику з 2013 року, і кожне тренування, кожне залучення робить нас і собак сильнішими, – говорить кінологиня.
У команді нині 12 повністю підготовлених собак і ще дві – в активній підготовці. Всі вони закуплені коштом самих кінологів. Серед провідників варто відзначити Карину Колісниченко – у неї вже дві собаки: доберман Ханна та бельгійська вівчарка Жах, а нещодавно з’явився ще й цуцик, якого команда тільки готує до майбутніх завдань. Є також Валентина Валь із трьома собаками, серед яких доберман і бельгійська вівчарка, та Марія Романова, що працює з німецькою вівчаркою, бельгійською і навіть коргі.
– Усі наші кінологи виходять у реальні місії. Навіть новачки швидко набирають досвід, працюючи асистентами. Саме тому молоді собаки теж дуже швидко стають ефективними, – пояснює пані Лариса.
26 березня 2023 року кінологиня та керівниця пошуково-рятувального загону «Антарєс» із Павлограда Лариса Борисенко та її напарник В’ячеслав Майборода, а також офіцер Генштабу майор Андрій Чернявський підірвалися на розтяжці. Постраждала й собачка Беша, однак її життя врятувала кевларова попона. Трагічний випадок стався у Харківській області під час виконання завдання з пошуку загиблих українських військових.
– Я ще сподівалася в перший рік, що зможу швидко відновитися і повернутися до всього, як було. Але вже потім зрозуміла: є речі, які назавжди залишаться обмеженнями. Та я не здалася. І далі виходила в роботу, навіть коли це було майже неможливо, – згадує героїня.
Після виписки з лікарні пані Лариса зіткнулася з великою проблемою: в Україні їй так і не змогли підібрати ортопедичне взуття. На заводах відмовляли, казали, що з такими травмами їй “достатньо угів дійти до туалету” чи що “з її станом можна лише відпочивати”. Але для роботи на завалах потрібне було справжнє спеціальне взуття. Саме тоді допомогти взявся давній друг і колега з Німеччини, всесвітньо відомий тренер собак Детліф Кюнн. Він запросив Ларису до Берліна: в першу чергу для вирішення проблеми зі взуттям. Процес створення взуття для пані Лариси нарешті почався і триватиме 4 місяці.
Окрім того вона взяла участь у тренінгу з пошуку живих людей в техногенному завалі, нормативній слухняності та правилам оцінки роботи пошуково-рятувальних собак з пошуку живих людей.
– Якщо хочеш більше допомагати своїй країні, спочатку подбай про себе. У цьому взутті ти зможеш зробити значно більше, – сказав тоді Кюнн.
Реабілітація ж проходила в Україні. Вона зізнається: довелося вчитися заново навіть ходити. Крок за кроком їй пояснювали, як ставити ноги, як триматися руками.
– Це було дуже важко. Я не пам’ятала, як робити крок. Тіло згадувало повільно. Але коли я побачила, що можу подолати і цей страх, і ці обмеження – це стало величезною підтримкою, – каже Лариса Борисенко.
Не менш продуктивним етапом реабілітації стало і відрядження в Німеччині. Там пані Лариса вперше після травми знову пройшла смугу перешкод, піднялася пожежними драбинами, навіть спустилася з висоти на альпіністському спорядженні. І саме в цей довгий і важкий період величезну роль відігравали історії людей, хто зміг відновитися після важких випробувань.
– Мене надихали ролики про тих, хто після важких поранень знову вчився жити. Я дивилася й розуміла: якщо вони змогли, то і я повинна. Дуже надихнула історія юної дівчини, яка втратила ногу, але не здалася. Я постійно дивилася відео Тоні Паскаль, нашої маленької гімнастки з Одеси, яка потрапила під обстріл і продовжує боротися. Вражала дівчинка з Краматорська, яка втратила дві ноги, але тепер бігає марафони. Я розуміла, який пекельний шлях вони проходили, але саме такі приклади давали сили, – ділиться пані Лариса. – І я щиро сподіваюсь, що можливо мій досвід зможе надихнути когось ще вибратись з цього стану безнадії.
Зараз вона відверто визнає: є незворотні наслідки. Але водночас – є шлях уперед. Навіть із сильним ПТСР, навіть із постійним болем і страхами.Вона зробила простий висновок: здатися завжди встигнеш, але треба спробувати боротися ще один день.
Робота “Антарєсу” майже завжди пов’язана з трагедією. Вони виїжджають не тільки на завали після російських ударів. В таких місіях здебільшого пошуки закінчуються тим, що собаки знаходять тіла загиблих. Проте бувають моменти, коли на виїзді вдається знайти живу людину.
– У нашій зоні відповідальності під час завалів зазвичай живих людей ми не знаходили. Але я добре пам’ятаю випадок у Дніпрі, коли рятувальники почули голос під уламками. У ту хвилину всі завмерли. Була така тиша, що навіть політ мухи можна було б почути, – згадує пані Лариса.
Для кінологів і їхніх собак такі миті безцінні. Кілька разів вони виїжджали шукати мертвих, а поверталися з живими. Одного разу знайшли дідуся, який зник кілька днів тому. Його вже не чекали живим, але команда випадково зустріла його дорогою, за десятки кілометрів від місця зникнення.
– Коли ми зателефонували в поліцію і сказали, що знайшли його, нам відповіли: “Тіло?”. А ми везли його живим. Це були неймовірні емоції, – усміхається пані Лариса.
Але є й інші історії, менш радісні й набагато важчі. Під час пошукових місій команда часто стикається з жахливими картинами. Це виснажує – фізично й психологічно. І тоді підтримка одне одного та собачок стає критично важливою.
– Люди часто кажуть: “Ми вас розуміємо”, – ділиться кінологиня. – Ні, вони нас не розуміють. Це не можна зрозуміти, якщо сам не стояв там, на завалі. Після таких днів нам потрібна тиша. Хоча б кілька днів без дзвінків і слів.
В “Антарєсі” добре розуміють: без психологічної розрядки ця робота була б неможливою. І саме собаки стають тим джерелом тепла, що допомагає не зламатися. Вони не тільки шукають людей під завалами, а й працюють із пораненими в шпиталях, із дітьми, з тими, хто пережив втрати.
– Собаки – це завжди позитив. Я ще з 2009 року займаюсь цим напрямком: допомагаю людям через спілкування з тваринами. Ми працювали з дітьми, з дорослими, з людьми з інвалідністю. І навіть зараз, під час війни, ми продовжуємо ці поїздки, – розповідає пані Лариса.
До цього напрямку долучається й молодь. У команді є дівчата 12–15 років, які приходять зі своїми маленькими собаками. Вони готують спеціальні програми, вчаться професійно працювати, відвідують вебінари та тренінги.
– До нас часто приходять батьки й кажуть: “Моя дитина боїться собак. Допоможіть”. І ми допомагаємо. Це краще, ніж замикатися в проблемі. Діти поступово долають страх, а для нас це велика радість, – каже пані Лариса.
“Антарєс” їздить у реабілітаційні центри, наприклад, у дніпровський Recovery, де Лариса Борисенко сама проходила лікування, де хвостики підтримують травмованих цією жахливою війною.
Попри всі зусилля “Антарєсу”, в Україні досі існують проблеми зі ставленням до службових собак. Часто їх не пускають у транспорт, люди ставляться з упередженням. Для волонтерів це болюча тема, адже ці тварини щодня рятують життя.
– Так, ми бачимо неповагу. Буває, що нас виганяють із парків чи автобусів. Але останнім часом щось починає змінюватися. Люди самі вимагають, щоб водій зупинився й узяв нас у транспорт. Починають заступатися за нас. Це дуже важливо, – розповідає пані Лариса.
Втім, проблеми залишаються. Один з гучних випадків стався у Павлограді лише місяць тому: з місцевого парку вигнали кінологиню Карину Колісниченко разом із її собакою-рятувальницею Ханною. Адміністрація парку послалася на скаргу однієї з відвідувачок.
Як ми розуміємо, Ханна – не просто домашня улюблениця. Це пошукова собака, яка брала участь у понад 150 реальних рятувальних операціях по всій Україні. У Ханни діагностовано онкологічне захворювання, і тому пані Карина намагається проводити з нею якомога більше часу. Але навіть попри хворобу Ханна продовжує працювати: наступного дня після інциденту вона брала участь у пошуках зниклого чоловіка за 100 км від Павлограда.
– Це дуже погано. Ми відповідально ставимося до своїх собак, вони виховані й соціалізовані. Але через безвідповідальність інших власників, які не займаються вихованням, страждаємо ми. І тоді з’являються ці маніпулятивні фрази: “А от і ваша собака може бути такою ж як інші, агресивні”. Ні, не може. Бо ми кожного дня працюємо й тренуємо, – каже пані Лариса.
Після нашої розмови пані Лариса та її асистентка пані Інна запросили мене подивитися, як тренують собак. Нам вивели спершу Мару, потім Нікс – це собачка пані Інни. Щойно хвостики отримали команду – кинулися до роботи. На землі був розпилений спеціально виведений у лабораторії запах, що імітує трупний. Попри дощ, що сплутує запахи, і Мара, і Нікс блискавично впоралися з пошуком, а потім ще й показали, як чітко виконують команди своїх провідників. Це була невелика, але дуже промовиста ілюстрація того, як багато зусиль вкладено у кожного собаку.
До речі, Мара на нещодавньому іспиті з нормативу BH/VT (Авт. – це змагання з дисципліни) отримала 54 бали з 60-ти та оцінку “дуже добре” (суддя Дар’я Настевич, Київ). Попри молодий вік та шалений характер, собачка цілком впоралась, чим дуже порадувала свою хазяйку і нас. А сьогодні вона вже знову на виїзді і прямо зараз, можливо, шукає чиїхось безвісті зниклих близьких.
Побажаємо сил і терпіння команді “Антарєс” і передаємо низький уклін і подяку за роботу, яку вони щодня виконують.
До речі, якщо ви хочете доєднатись до команди, але не знаєте, чим могли б допомогти – ось кілька порад.
Якщо у вас великий собака – зв’яжіться з кінологами з “Антарєсу” і приїжджайте до них. Там вашого песика протестують і скажуть, чи підійде він для подібної роботи. Але будьте готові, що працювати там треба дуже багато. Якщо ви власниця/власник маленького собачки – ви також можете доєднатись до команди, але у відділ психологічної підтримки і відвідувати шпиталі. А якщо собаки у вас взагалі немає, але велике бажання допомогти – “Антарєс” дуже потребує водіїв зі своїми машинами. І просто водіїв, що готові приділяти час соціально важливій, але, на жаль виключно волонтерській справі. Ну і, звісно ж, ми можемо підтримати загін донатами, аби хоч трохи віддячити за їхній неймовірний труд.
Монобанк https://send.monobank.ua/jar/673HpCAdJz
Картка “ПриватБанк” для допомоги: 4731 2196 5155 9829 (призначення: добровільна безповоротня благодійна допомога на потреби загону “Антарєс.”)
IBAN: UA333052990000026007050528903
Фото Валерія Кравченка та з фейсбуку «Антарєс».
У Дніпрі діти з особливими потребами отримують безкоштовну допомогу від мультидисциплінарної команди
«Доктор Лівсі» з Дніпра: історія бойового медика, який рятує життя на фронті
Категорія: Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня
Позначки: Війна, Головне, Дніпро, Україна Росія війна
