"Ти покараний!" – мабуть, немає батьків, з вуст яких принаймні раз не зривалися ці слова. Проте для когось – це стиль виховання і метод впливу на дитину.
Хоч кара дітей роками була поширеною практикою, тепер такий підхід відходить у минуле – бо виявився неефективним.
Якщо ви досі караєте чи принаймні погрожуєте покаранням своїм дітям – цей текст для вас.
"УП.Життя" зібрала 10 найпоширеніших форм покарання дитини вдома і розпитала дитячу психологиню Ірину Зозулю, чи можна застосовувати їх у процесі виховання.
Важливо: усі зауваження перш за все стосуються дошкільнят та молодших школярів, однак, психологиня зауважує, що негативний ефект від покарання підлітків буде приблизно той самий.
Психологиня Ірина Зозуля каже, зазвичай батьки карають дітей з двох причин: або як наслідування старих моделей виховання власних батьків, або з відчаю. І якщо перший варіант у практиці психологині трапляється дедалі рідше, то другий – дуже поширений.
"Коли у дитини відбувається криза або якісь емоційні коливання, то у нас відразу "error" – що робити, за що хапатися? І покарання – це просто вияв слабкості у безвиході, коли не можемо впоратися. Але воно має дуже короткотривалий ефект. Саме тому раджу всім взагалі забути слово "покарання"", – пояснює експертка.
Експертка зауважує, покарання не допомагає виховати щасливу дитину – це шлях до залякування та приниження. І ось кілька аргументів на користь відмови від такого виховного методу:
Діти дуже агресивно сприймають покарання від батьків: з’являється відчуття того, що "мама собі дозволяє більше, ніж мені, і ще й карати мене буде". Це шкодить прив’язаності між батьками та дітьми.
Якщо у ваших дій немає логічного зв’язку з тим, що вчинила дитина, – це і є її приниження.
Якщо на одну і ту ж витівку дитини щоразу реагувати іншим покаранням – це підриватиме батьківський авторитет, бо дитина не розумітиме вашої реакції, буде невпевнена у вас.
Буває, вже в дорослому віці можемо згадати, як нас за якусь провину карали в дитинстві. Часом – вже зі сміхом, а іноді – досі з образою чи журбою. Добре, якби у наших дітей не було таких спогадів, правда?
Далі перелічуємо найпоширеніші форми покарання і пояснюємо, чому від них варто відмовитися. Частина дій із цього переліку раніше навіть не вважалися покаранням, як от ігнорування. Тепер ми знаємо: такі вчинки батьків мають руйнівний вплив на дітей.
Ігнорувати дитину або відводити в окрему кімнату
"Поки не вибачишся, я з тобою не розмовлятиму", "навіть не підходь до мене, доки не…" – все це про ізоляцію дитини, позбавлення її життєво необхідних любові, спілкування та прийняття. Фактично, ми залишаємо малечу наодинці з поганими почуттями, впоратися з якими їй ще не під силу.
Коли ви ігноруєте дитину, відмовляєте їй у спілкуванні через якусь провину, то руйнуєте дитячу самооцінку.
"Таке виховання робить дитину невпевненою в собі – вона згодом закриється і матиме низьку самооцінку; у майбутньому буде у всьому догоджати, жертвуючи собою, щоб не бути наодинці, аби її не покинули", – застерігає Ірина Зозуля.
Коли тимчасова ізоляція – це норм? Тоді, коли розділення потрібне вам, дитині чи обом, аби випустити пар. Однак, за однієї умови: це має бути заздалегідь проговореним.
Психологиня каже, батьки часто сприймають "стілець" як екологічну форму покарання, хоча не розуміють, як саме використовувати той стілець у вихованні. Вона наголошує, "сядь, посиди і заспокойся", "сиди і думай" – це спосіб приниження, а не виховання.
"Уявіть, що ви сваритеся з партнером і він змушує вас ставати в куток. Це ж неприємно і принизливо. Найперше впливає знову ж таки на самооцінку: я не на рівні з мамою, значить, мама вирішує, що мені робити", – пояснює Ірина Зозуля.
Коли такий метод працює? Якщо це можливість таймауту, щоб заспокоїтися. Дитина має заздалегідь знати про "Стілець спокою", де можна заспокоїтися і охолонути. Скільки часу на ньому можна провести залежить від віку дитини. Часто практикують так: 1 хвилина на стільці дорівнює року життя дитини.
Однак, аби такий метод виховання працював, слід бути послідовними.
"Це не буде працювати без подальшого вирішення конфлікту. Якщо дитина, вставши, не почує ніякого зворотного зв'язку від мами: чого вона сиділа, що відчувала тоді і зараз, то від таких дій ніякого ефекту не буде", – пояснює психологиня.
Сидячи на стільчику, дитина сама по собі не буде думати про свою поведінку, як того хочуть дорослі. Найімовірніше, дитина спершу посердиться, а потім переключиться на думки про іграшки або інші захоплення.
Про куток психологиня радить взагалі забути – нічим, окрім приниження, таке покарання пояснити не можна.
Якщо ви ізолюєте дитину без її згоди, змушуєте перебувати, де вона не хоче з виховною метою – це приниження. Розійтися по різних кімнатах за згодою з дитиною, домовитися про стілець спокою і пропонувати посидіти там – це метод виховання. Не плутайте :).
Серед сімей, які консультувала спікерка, таке покарання трапляється вкрай рідко. Хоча у пострадянський час фраза "будеш без солодкого" була дуже поширена. Можливо, тому, що солодощі перестали бути чимось особливим, святковим та недоступним на щодень.
Психологиня каже, карати обмеженням солодощів – відкритий шлях до розладів харчової поведінки.
"Якщо ми перетворюємо солодощі на головний стимул хорошої поведінки, це призведе найперше – до харчових розладів, друге – до обману. Дитина буде старатися під’їсти солодке, вкрасти, коли батьки не будуть бачити. Або ж робитиме все заради того, щоб отримати у винагороду заборонені солодощі", – каже експертка.
Коли можна обмежити солодке? Коли для цього є раціональна причина (дитина не пообідала; пізня пора і час лягати спати; не можна саме цей вид солодощів через проблеми зі здоров’ям). Однак, тоді це вже не покарання, а наслідок. Важливо пояснити дитині, чому ви не дозволяєте їй бажаний десерт, і коли ним можна буде поласувати.
Відібрати планшет – найбільш поширена кара після "стільця", каже психологиня.
За своїм впливом вона схоже на покарання "без десерту": коли гаджети стають головним стимулом, то в результаті дитина буде обманювати і старатися дивитися мультики тоді, коли мама десь відвернулася.
Як обмежувати планшет або мультики? Так, щоб ці обмеження були логічно пов’язані з самим переглядом.
Прийнятно встановити часові рамки для перегляду, попередити, що час закінчується, і вимкнути, коли було домовлено. Це може спровокувати сльози і протест – але їх потрібно просто контейнерувати (визнати, поспівчувати, допомогти прожити, дати простір емоціям).
Можна домовлятися про компроміси. Наприклад сказати: давай зараз ти 20 хвилин гуляєш на вулиці, катаєшся на велосипеді, а тоді 10 хвилин дивишся мультики. І тоді, якщо дитина відмовляється гуляти, заборона на мультики буде логічним наслідком.
Ізоляція дитини від друзів матиме зворотний результат: погіршаться стосунки не з однолітками, а з батьками. Наслідок таких покарань – втрата довіри у родині.
"Дитина сприйматиме такі дії як те, що батьки забирають у неї найцінніше – близьких і вагомих людей, зв’язок з ними. Як наслідок – агресія і ненависть до батьків, дистанціювання від родини. Мама і тато стають віддаленішими, ніж друзі. Такі ситуації особливо поширені у підлітковому віці", – застерігає експертка.
У віці, коли товариство однолітків стає дуже вагомим для дитини, вона вже здатна розуміти усе, що ви їй скажете. Навіть коли обмеження спілкування з друзями є логічним наслідком їхніх дій (поганий вплив, наприклад), перш за все слід щиро і відверто поговорити з дитиною. Бо заборона нашкодить насамперед зв’язку між вами.
Чи треба пояснювати, як сильно це підриває довіру? Увесь тиждень обіцяли атракціони на вихідних, але ті кляті розкидані іграшки… Після такого покарання під роздачу потрапите ви, а не забавки: бо як же вам вірити, коли ви обіцяли, а тоді передумали.
Що робити в такому випадку? Розмежувати поведінку і свято. Ви запрошуєте провести разом час, бо любите – то нехай це буде доказом вашої безумовної любові.
Можна підкріпити це словами на кшталт: "Цього тижня в нас з тобою були непорозуміння, я дуже сердилася на тебе. Я досі трохи сердита (або навпаки, я вже не серджуся), але обіцяла і хочу провести час разом. Давай залишимо сварку позаду".
Ще один варіант, коли можна вплинути на дитину через свята чи події. Домовтеся заздалегідь: тиждень без бійок з братом (без крику в магазині, розкидання речей, тощо) – і буде приз (похід в кіно, розважальний центр, скеледром, щось вагоме для дитини). Якщо дитина виконала обіцяне – ви також мусите дотриматися своєї обіцянки. Якщо ні – призу не буде.
Викидання іграшок як покарання має бути абсолютним табу. Психологиня наголошує, для дитини іграшки пов’язані з відчуттям спокою, дому та затишку. Коли ви демонстративно викидаєте їх – то просто руйнуєте бульбашку комфорту власної дитини.
Відбирати іграшку, аби завдати прикрощів у відповідь на неприйнятну поведінку дитини також не треба.
Ще один аспект впливу таких покарань – це самооцінка. Відбираючи іграшки чи кишенькові, ви завдаєте удару гідності дитини. Дорослі мають змогу заробити гроші, а вона – ні. То що це, як не маніпуляція?
Коли позбавлення кишенькових грошей – це логічний наслідок? Тоді, коли дитина зіпсувала чиюсь річ і її потрібно компенсувати.
Те ж саме стосується іграшок. Якщо дитина розкидає багато іграшок, а прибирати їх не хоче, можна частину з них забрати та відкласти. Важливо попередити дитину: якщо тобі складно їх збирати, ми зменшимо їхню кількість.
Таке покарання загрожує двома наслідками: перше – дитина відчуватиме себе небажаною, такою, яку не можуть витримати власні батьки; друге – ненавистю до села, бабусі, місця свого "заслання".
"Дитина може думати так: мама не хоче мене бачити, коли в мене неприємні, складні емоції, які мені важко пережити наодинці. Мама мене любить, коли я веселий та чемний. Саме з таких думок зростає почуття небажаності", – застерігає експертка.
Фактично, це формування образів "хорошого та поганого поліціянта": поганим вийде мама. Тож наступного разу не дивуйтеся, що дитина прийде за підтримкою та розумінням не до вас, а до того, хто й минулого разу супроводив її складні емоції.
Зворотна сторона медалі загрожує зв’язку "бабуся-онуки". Якщо село виявиться не місцем прийняття, а "режимним об’єктом" – сердита дитина буде виявляти ще більше агресії та протесту.
Так з’являється поняття "нестерпна дитина": вона скрізь складна, скрізь проблемна. Хоча провина в тому дорослих – вони просто не прийняли її складні емоції, і дозволили їм наростати.
Психологиня попереджає батьків: домашня робота як покарання здатна породжувати небажані асоціації.
"Покарання – це коли всі сердиті і розлючені. Якщо в дитини домашні обов'язки будуть асоціюватися з негативними почуттями, то в майбутньому вона цього взагалі не захоче робити. Її може тригерити миття посуду, пилосошення чи витирання пилу, вона кипітиме від того, що має це робити – бо асоціація з роздратуванням вже закріпилася", – пояснює Ірина.
Загалом, домашні обов’язки повинні бути частиною процесу навчання. Дитина повинна мати можливість долучатися до побуту у посильних їй справах: спершу класти одяг до пралки, витирати чашки, мити посуд тощо. Розуміти необхідність прибрати за собою: не з примусу, не з приниження, а тому, що це логічно. І це розуміння виростає зі слів на кшталт: "розлив? не біда, давай витремо разом".
Те ж саме і з навчанням: якщо за пустощі садовити дитину за уроки – у неї закріпиться асоціація "навчання – покарання". Чи треба казати, що потяг до знань за таких умов буде мінімальний?
Якщо раптом у вас на меті зіпсувати стосунки між власними дітьми, покарати старших няньченням менших – ідеальна ідея. Діти не обирали, якими за чергою народитися у родині. Карають завжди старшого, аби глядів молодшого. І як потім любити того малюка, якщо тебе ним карають?
"Дуже часто у сім’ях, де двоє і більше дітей, старші діти не люблять менших дітей: це трапляється у 80% сімей, з якими я працювала. І це нормально, бо потім у майбутньому всі дірки у турботі про малих закриваються старшими. Це дуже сумна тенденція", – зауважує психологиня.
Слід пам’ятати, що старша дитина перш за все також дитина. Вона не менше за молодших потребує вашої уваги, любові, прийняття та розуміння і не заслуговує на раннє дорослішання лиш через те, що народилася першою.
Догляд за меншими не може бути покаранням: можна іноді попросити про це, як про послугу (дитина також може відмовитися – це нормально); якщо дитина суттєво старша і справді може потурбуватися про малюка – нехай це буде її оплачуваний підробіток. Так ви підтримаєте зв’язок між сиблінгами і, можливо, вони щиро полюблять товариство одне одного.
То як же виховувати дитину, якщо не карати за шкоду? Головна відповідь – говорити з дитиною та допомагати формувати розуміння причинно-наслідкових зв’язків своєї поведінки.
Якщо ви перестали карати і чините логічно до дій дитини – це не покарання. Різниця не лише у формулюванні: логічний та проговорений заздалегідь наслідок не зустрічає у дитини такого ж сильного опору, як покарання.
"Ще десять хвилин і я вимикаю мультики", "за 5 хвилин будемо обідати", "за пів годинки йдемо додому" – коли ми попереджаємо дитину про те, що буде зараз, у неї є більше часу прийняти це, обробити інформацію, а у вас – менше шансів отримати у відповідь істерику.
Якщо все ж дитина протестує – спробуйте пояснювати: чому має бути саме так; чому треба їсти на обід овочі, а не шоколадку; чому не можна довше залишитися у розважальному центрі.
Сьогодні за розбиту чашку дитину позбавляють кишенькових грошей, наступного разу – просто дають прибрати за собою, чи взагалі ніяк не реагують. Так не піде. На кожну дію має бути якийсь один конкретний метод, аби сформувати у дитини розуміння: через мою поведінку буде ось такий логічний наслідок.
Це не вияв слабкості, а навпаки. Так ви показуєте дитині власним прикладом здорову модель поведінки. "Мені сумно від того, що ти кажеш", "я дуже зла, що ти зіпсував килим", "мені боляче, я не дозволяю себе бити"
– цим ви вчите дитину, як треба реагувати на неприємні для неї події.
