Цими днями в британському місті Шеффілд відбувається один з найважливіших документальних кінофестивалів світу. Шеффілд є не останнім прихильником українського кіно – лише цього року в різні секції відібрали 5 фільмів про російсько-українську війну.
На фестивалі не могли обійтись без "2000 до Андріївки" Мстислава Чернова. Також покажуть документальний фільм про Бучу "Shards of Light" співавторства Міли Тешаєвої та Маркуса Ленца, "A Simple Soldier" про трансформацію Артема Рижикова з оператора в солдата, новий фільм есей Аліси Коваленко з "Любовʼю з фронту" та фільм "Куба і Аляска" Єгора Трояновського в основному конкурсі кінофестивалю.
Режисер-документаліст та військовий Єгор Трояновський у своєму фільмі розповідає історію про двох подружок-госпітальєрок. Це трагічно-весела історія про міцну дружбу двох доль, історію яких формує війна. Фільм переносить глядача на фронт і неочікувано ламає стереотипи про військових і наближає їх до глядача.
Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська віддивляється фільми кінофестивалю в Шеффілді дистанційно. В цьому огляді вона розповідає, чому українській документалістиці не вистачало такої історії.
Куба і Аляска – позивні двох госпітальєрок, які разом проходять крізь пекло війни на Харківському напрямку. Куба і Аляска – дві полярності, поетично поєднанні фронтовою дружбою.
Куба почала свій шлях парамедикині з перших тижнів Євромайдану. Аляска у 2014-му ще вчилась медицині в Одеському університеті. Втім ані їх військовий досвід, ані мови якими вони розмовляють, чи походження їх позивних не мають ніякого значення в броньованій автівці, що несеться на шаленій швидкості і в якій дівчата намагаються впоратися із бракованим турнікетом на важко пораненому побратимі.
Власне, так і починається новий фільм режисера й військовослужбовця Єгора Трояновського. Йому вдалося зняти ідеальну історію для всіх тих, хто втомився від абстрактних портретів воєнної сучасності і сумував за живими документальними історіями, в центрі якої є людина.
В преснотатках зазначено, що Трояновський уперше зустрів героїнь в часи, коли працював воєнним журналістом. Він не прагнув зняти ще один фільм про війну, подорожував у вільному темпі Україною, збираючи різні історії. Та під руки йому трапилось інтерв'ю з Кубою і Аляскою. "Я знав, що вони були тими, за ким варто було слідувати", – додають цитату режисера в преснотатках.
Ідея документації динаміки дружби на тлі кінця світу є винятковою знахідкою режисера. Цю ідею посилюють неймовірні харизми героїнь, що так і линуть з екрану. А хронологічний підхід розгортання історії визначений сценарієм воєнної реальності. Одного моменту Аляска отримує важке поранення, що коштує їй тривалого відновлення і роз'єднання з подругою, яка продовжує службу.
Так провалилась першопочаткова ідея Трояновського знімати дівчат разом на фронті й в тилу. Але слідування за реальністю і відданість своїм героїням у непередбачуваних умовах робить фільм ще більш щирим. Адже саме так і виглядає життя військових, які постійно вимушені когось втрачати тимчасово чи назавжди.
На фронт глядача переносять натільні камери, телефонні відео та телеграм кружкі в чатах дівчат. В цивільному середовищі за героїнями слідкує проста діджитальна камера. В документальному кіно, яке побудовано на мультимедійному підході, тобто поєднанні різних відеозображень, надзвичайно важливим є монтаж, що має плавно поєднувати цю еклектику.
Майстерне виконання цієї задачи надало фільму кінематографічний ефект, де глядач мандрує між фронтом і тиловим життям. Це наче і відбувається безшовно, але водночас створює відчуття сюрреалізму, в якому постійно живуть українці у цій війні, де стерті межі між мілітарним і цивільним.
На четвертий рік повномасштабної війни і масштабними показами українських документальних стрічок на міжнародних майданчиках, висловлювати тезу про те, що існує універсальна формула фільму яка неукраїнського глядача має чомусь вчити чи вводити в контекст – не є актуальною. Той же Шеффілд вже бачив багато стрічок про українську війну, і його (не)випадковий глядач вже знає як починався Майдан, вже бачив відео 24.2.2022 і знає що в армії добровільно служать жінки. Українське документальне кіно, своєю кількістю і популярністю навчило міжнародного глядача, і здатно вступати з ним в глибший діалог на прикладі більш локальних історій та винахідливих кінозасобів.
Військові це не статистика чи безликі люди в пікселі, якими їх зробили фронтові новини. Це звичайні люди, у яких є свої друзі, матері, закоханості та врешті мрії – як у Куби і Аляски. І це також люди, які ось тут іивозять з пекельної позиції поранених, а вже на вихідні прямують у затишні квартири святкувати день народження в сукнях і з тортом. Щоб на наступний день повернутись на пекельні позиції і зберегти пораненим бійцям кінцівки.
Трояновський навряд чи зміг так чемно донести цей потужний баланс гумору і трагізму, яким сповнений фільм, якби він не був військовим сам. Саме позиція "зсередини" дає йому необхідну етичну рамку, яка дозволяє йому говорити більше, ніж можуть сказати цивільні.
Куба і Аляска заходяться сміхом під обстрілами росіян біля лісосмуги, і з задерикуватими жартами перевіряють кінцівки одна одній після його стихання. Це може бути безкомпромісно-шокуючим досвідом для західного глядача, але необхідним на полотні української документалістики сьогодення.
І попри таку формулу документального фільму, що орієнтований на людину, фільм Трояновського вступає у діалог з такими абстрактними документальними фільмами про війну, як, наприклад, "Стрічка Часу". Обидва вони мають справу з лабільністю людської психіки, її можливостей адаптації до виживання у реаліях сучасної війни.
Останнє, але не менш важливе в фільмі, це музичний супровід, який команда фільму зарезілила ще до світової премʼєри. Завзяті треки с фолк мотивами та завивання "Жадана і Собак" додають кумедності. І посилюють теплоту від споглядання за дружбою, яка знаходить в собі сили сміятися і не втрачати дух.
Фільм вийде в український прокат вже 14-го серпня.
