У степовому селі Кандибине на Миколаївщині далекого 1924 року народився хлопчик, якому судилося пройти крізь війну, шторми та здійснити наукові відкриття.

Доля підготувала для Миколи Калініченка шлях, у який важко повірити з першого разу. Ще підлітком він пережив важке поранення на фронті й дивом залишився живий тоді, коли його вже вважали загиблим і поклали до братської могили. Повернувшись з фронту, заново навчився говорити після контузії, почав вивчати медицину, зрештою став хірургом.

Та найбільший шмат його життя минув у морі. Більше ніж двадцять років Калініченко прослужив лікарем на китобійній флотилії – оперував навіть під час шторму, а одного разу змушений був робити операцію самому собі. Під час служби на флоті розробив і запатентував мазь, яка стала рятівною для китобоїв, а згодом і для тисяч людей у всьому світі.

Нині, через 100 років від дня його народження, про Миколу Калініченка пам’ятають друзі та родина.

Близькі хірурга зробили бронзовий бюст, але не змогли прилаштувати його в жодному з міських музеїв Миколаєва. Проте вони не полишають спроб зберегти історію Калініченка, щоб пам’ять про лікаря, який рятував людей у найважчих умовах, не зникла зовсім.

Сьогодні цю історію переповідає "УП. Життя".

Микола Калініченко народився у 1924 році в селі Кандибине, що в Новоодеському районі Миколаївської області. Серед полів, куряви та тиші українського півдня його поява на світ стала втіленням батьківської мрії. Іван Калініченко та Дарія Фадеївна, не маючи в родині медика, усе ж вірили: їхній син має стати лікарем.

І хоч сам Микола, простий сільський підліток, не одразу усвідомлював своє покликання, доля невпинно вела його саме цим шляхом.

Він закінчив Кандибинську семирічку. Після школи вступив до Миколаївського фельдшерсько-акушерського училища.

Проте навчання довелося завершувати вже в іншому місці – у Первомайському медучилищі – саме там, під гуркіт перших залпів Другої світової, 23-24 червня 1941 року, він складав випускні іспити. А вже наступного дня – 25 червня – подав заяву до військкомату: просився добровольцем на фронт.

Так син степу, ще вчорашній студент, став рядовим стрілцем у складі морської піхоти – легендарного полку під командуванням полковника Осипова. Його юність обірвалась так само раптово, як почалась війна.

Микола став рядовим стрільцем у складі Першого полку морської піхоти під командуванням полковника Осипова. У частині його офіційно зарахували простим матросом. У складі полку він брав участь в обороні Одеси. Бойове хрещення прийняв біля Грозного під час боїв за нафтові промисли.

У вересні 1941 року, під час бою під Григорівкою, коли морські піхотинці прикривали з суші десант, Калініченко отримав важке поранення – куля пробила його груди біля самого серця. Одночасно він отримав сильну контузію – через це втратив слух і здатність говорити.

Після бою Миколу вважали загиблим і поклали до братської могили разом з іншими. Лише завдяки уважності двох польових медсестер, які помітили, як один із "мертвих" поворухнув рукою, його дістали з ями. Він вижив.

У 1943 році Миколу Івановича офіційно визнали особою з інвалідністю внаслідок війни. Його остаточно звільнили з армії. Після цього у супроводі санітара він повернувся в рідне Кандибине, вже звільнене від німецької окупації.

Тривале перебування вдома, знайоме середовище, рідні поруч – усе це сприяло одужанню. Згодом до Миколи Івановича частково повернувся слух, а з часом – і мова.

Ставши на ноги, Калініченко поїхав до Миколаєва. Улаштувався на роботу на Чорноморський суднобудівний завод, де надавав медичну допомогу працівникам і разом з ними долучався до відбудови зруйнованих війною цехів.

Попри наслідки важкого поранення і контузії, він не відмовився від бажання стати лікарем.

У 1947 році, у свої 23 роки, Калініченко вступив до Одеського медичного інституту імені Пирогова. Позаду – бойовий досвід, поранення, контузія, втрата слуху й мови, тривале лікування і робота на заводі. Попереду – шість років навчання в одному з найвідоміших медичних закладів країни.

Навчання давалося важко. Удень Микола відвідував лекції та практичні заняття, а уночі відпрацьовував зміни на Одеському суперфосфатному заводі, де працював, щоби заробити на життя.

Після закінчення інституту в 1953 році Миколу Калініченка направили на роботу в село Тузли, що тоді входило до складу Ізмаїльської області (нині Одеська область). У сільській районній лікарні він працював хірургом і одночасно виконував обов’язки завідувача райздороввідділу.

Обсяг роботи був значним. Медична інфраструктура району потребувала уваги, систематизації й розвитку. Хворих було багато, а обладнання й досвідчених фахівців бракувало. Калініченку доводилося оперувати, організовувати надання допомоги в сільських пунктах та відповідати за стан охорони здоров’я в усьому районі.

Тут він набував першого практичного досвіду як хірург: виконував планові й ургентні операції, вчився приймати рішення без сторонньої допомоги. Робота була важкою, відповідальною і водночас корисною.

У вільний від основної роботи час Калініченко продовжував навчатися. У 1955 році він із відзнакою закінчив Інститут удосконалення лікарів-хірургів.

Рік по тому, у 1956-му, його запросили на нове місце роботи – на китобійну флотилію "Слава", що базувалася в Одесі. Цей перехід відкривав новий етап у його житті – тривалий, складний і дуже особливий.

Для молодого хірурга з досвідом роботи в районній лікарні призначення на китобійну флотилію було несподіваним, але вагомим кроком. Колишній морський піхотинець знову опинився в морі.

Флотилія "Слава", куди потрапив Калініченко, базувалась в Одесі й була першою радянською китобійною експедицією. У 1950-60-х роках китобійний промисел був державним пріоритетом, а флотилія – предметом гордості. Прихід "Слави" в Одесу після рейсу завжди був справжньою подією. Проте за зовнішньою урочистістю стояла виснажлива щоденна робота, що вимагала не тільки професійної майстерності, а й фізичної витривалості й дисципліни членів її екіпажу.

Калініченко працював у складному ритмі, адже експедиції тривали по сім-дев’ять місяців – часто в суворих умовах Антарктики або південних широт.

Флотилія була справжнім містом у морі, де працювало 300-400 осіб – усі вони перебували під опікою Калініченка. Його щоденна лікарська зміна тривала 12 годин. Чоловік опікувався здоров’ям не лише китобоїв, а й екіпажів суден забезпечення та персоналу переробних цехів.

Калініченко рятував людей навіть у шторм, проводив сотні операцій у складних умовах Антарктики. Зрештою про нього почали говорити як про людину, яка може зробити операцію в будь-якій хитанині. І не дарма.

15 березня 1968 року під час рейсу у морі Росса в Тихому океані Калініченко зазнав серйозної травми. Під час шторму на нього впав важкий ящик із запасними частинами для рентген-апарата. Лікар отримав різкий удар у живіт, що спричинив запалення грижі.

На борту, окрім нього, з медперсоналу залишалися лише медсестра і стоматолог. Через шторм жоден інший корабель не міг наблизитись. Калініченко зрозумів: якщо не діятиме сам – помре. Прийняв рішення провести операцію на собі.

Вколов кілька доз новокаїну, проковтнув вісім таблеток анальгіну. Лежачи на операційному столі, прив’язаний ременями, дивлячись у дзеркало, сам зробив розтин, знайшов і вправив випавший фрагмент кишки. Наклав шви. Медсестра подавала інструменти, стоматолог тримав дзеркало. Операція тривала близько чотирьох годин.

Після короткого відпочинку – новий виклик. Того ж дня офіціантка Валентина Шевченко травмувала руку люком. Калініченко знову встав до операційного столу – того самого, на якому щойно лежав сам.

Постраждалій вдалося допомогти. Проте за кілька миттєвостей судно знову різко сколихнуло у штормі – і прооперована впала прямо на свіжу рану. Шви розійшлися, і лікар Калініченко мусив знову їх зашивати.

Після таких "пригод" того дня Калініченко у своїй каюті про всяк випадок написав матері прощального листа, пригадавши, що у неї день народження. На щастя, усе закінчилося добре: усі одужали, і ще багато років потому Микола Іванович та Валентина працювали разом на китобазі.

Цей випадок став найвідомішим у його кар’єрі. Але був не єдиним.

Іншого разу під час шторму Калініченко вертольотом вилетів до китобійного судна "Бідовий-30", де лин (капроновий канат), що обірвався, важко травмував в голову матроса та роздробив йому щелепу.

Лікар стрибнув на палубу з борта гелікоптера, ввів матросові адреналін у серце й повернув його пульс. Згодом провів складну операцію вже на китобазі.

Ще один епізод з лікарської практики Калініченка, який згадують ті, хто служив з ним на китобійні – про допомогу матросові Журавльову. Гарпунна гармата вибухом відірвала йому пальці. Калініченко пришив частково збережені фрагменти так уміло, що після реабілітації матрос знову міг водити автомобіль.

Крім хірургічної практики, Микола Калініченко постійно спостерігав за життям китобійної флотилії. Так він звернув увагу на одну особливість: працівники, які займались обробкою голови кашалота, рідше зверталися по допомогу через дрібні травми. Їхні порізи, подряпини й опіки загоювались помітно швидше.

Калініченко помітив це і припустив, що розгадка тут – у тісній взаємодії працівників зі спермацетам – густою жироподібною речовиною, яку добували з лобних мішків кашалотів. У дорослого кита масою 30 тонн цього спермацету може бути від 5 до 7 тонн.

Лікар почав експериментувати: очищував спермацет, досліджував фракції, перевіряв склад. У речовині вдалося виявити високу концентрацію вітаміну Е.

Першими "пацієнтами", що тестували відкриття, стали собака лікаря Жучка та він сам. Згодом Калініченко почав випробування в лікарнях і шпиталях. Результати підтвердили здогадки: спермацет прискорював загоєння, зменшував біль, сприяв кращому відновленню шкіри.

На основі цих досліджень лікар створив новий препарат – "Спедіан". Він показав хороші результати при лікуванні опіків, екзем, епідермофітії, виразок, травм шкіри. Пізніше з’явилася вдосконалена версія препарату – "Спедіан-2М", яку застосовували також при захворюваннях шлунково-кишкового тракту: гастритах, виразковій хворобі, колітах.

Препарати пройшли клінічні випробування в Інституті хірургії ім. Вишневського, опікових центрах, обласних лікарнях. У 1964 році Калініченко захистив кандидатську дисертацію, а в 1974-му – докторську.

Мазь офіційно була зареєстрована, допущена до медичного вжитку, а сам Калініченко – визнаний одним із авторів дієвого медпрепарату.

Найвищим досягненням для самого Калініченка був не патент, а результат. Одного разу, вже у клініці, він погодився лікувати дівчинку, яка впала в гарячу смолу. Колеги сумнівались, мовляв, краще не ризикувати. Він вирішив спробувати – і дівчинку вдалося врятувати.

Після припинення китобійного промислу наприкінці 1980-х виробництво препарату зупинилося. Але сам Калініченко продовжував працювати над формулами до останніх років активної діяльності.

Видатний лікар-хірург помер у 2007 році в Миколаєві. 6 грудня 2024 року йому виповнилося б 100 років.

"Я хотів би, щоб залишилася пам’ять про нього – Микола Іванович заслужив, аби про нього знали в його рідних місцях", – зауважує його друг Леонід Марковський.

Після смерті Калініченка друзі зробили натуральний бронзовий бюст, який дружина лікаря Тамара Петрівна пропонувала передати в Миколаївський суднобудівельний музей. Однак там відмовилися – послалися на відсутність місця в установі.

"Це дуже прикро, – вважає Леонід Марковський. – Адже Калініченко зробив справді вагомий внесок своїми науковими досягненнями та лікарською роботою".

За словами Тамари Петрівни, яка досі має права на патенти чоловіка, його медичними засобами скористалися кілька мільйонів людей – моряки з усього світу й їхні родини. Інформація про "Спедіан" поширювалася "сарафанним радіо".

"Микола Калініченко працював на китобійних флотиліях "Слава" та "Советская Украина" протягом 28 років. Провів понад три тисячі операцій. Пройшов 25 антарктичних рейсів. Рятував людей у шторм, надавав допомогу не тільки радянським морякам, а й іноземцям: японцям, грекам, уругвайцям.

Його препарати – "Спедіан" і "Спедіан-2М" – були офіційно запатентовані, пройшли клінічну перевірку, застосовувались у лікувальних установах по всій країні. Він захистив докторську дисертацію, опублікував понад 50 наукових робіт, підготував п’ять кандидатів наук", – каже Леонід Марковський.

Він пропонує створити у Миколаєві реабілітаційний центр для українських морпіхів і ветеранів імені Калініченка. Це, на його думку, було б не лише достойним вшануванням пам’яті видатного лікаря, а й реальним внеском у допомогу тим, хто сьогодні захищає Україну.