В Одеській області збереглися три козацькі кладовища. Одне з них – Сотниківське, у самій Одесі, на Хаджибейській дорозі. Воно є власністю громади та перебуває у віданні Одеської міської ради.
Ще у 2021 році Міністерство культури надало йому статус пам’ятки місцевого значення, присвоїло охоронний номер і внесло до державного реєстру. Це означає, що цвинтар підлягає охороні, догляду та утриманню коштом міської громади.
Проте, з 2021 року охоронний договір так і не був підписаний.
– Замість того, щоб виконати вимогу закону і забезпечити пам’ятці належний догляд, Одеська міська рада фактично самоусунулася, – говорить депутатка Одеської міської ради Ольга Квасницька.
Лише після втручання прокуратури суд зобов’язав мерію укласти охоронний договір. Здавалося б, питання вирішене – є рішення суду, його треба просто виконати. Але чиновники зробили інше: вони подали апеляцію.
Тобто витратили гроші громади на те, щоб оскаржити рішення, яке й так відповідає законодавству. Абсурдність ситуації очевидна: замість того, щоб спрямувати кошти на прибирання території, реставрацію надгробків чи встановлення охоронних знаків, влада витрачає бюджет на судову тяганину проти обов’язку, який прямо передбачений законом.
– Більше того, станом на сьогодні навіть не проведена інвентаризація землі кладовища, – розповідає пані Ольга. – Ділянка досі не оформлена як територія з історико-культурним призначенням, що є грубим порушенням норм охорони культурної спадщини. Це створює ризики для збереження об’єкта та відкриває шлях для спекуляцій щодо землекористування.
З юридичної точки зору, бездіяльність міської ради є подвійним порушенням:
У цій ситуації громада не просто втрачає унікальну пам’ятку. Вона втрачає гроші, час і довіру.
Про історію унікального козацького кладовища ми розповідали тут.
– Я кажу це не як чиновник чи керівник, а як історик і одесит, який прожив у цьому місті 56 років, – говорить доктор історичних наук Тарас Гончарук. – За цей час я бачив, як Одеса втрачала пам’ятки кварталами – цілі історичні масиви зникали без сліду. Але найбільше мене болить стан найстарішого кладовища нашого міста.
– Цей цвинтар – унікальний. Тут понад 200 поховань, понад 40 форм надгробків, серед яких є справжні витвори народної архітектури. Деякі могили врізані безпосередньо у вапнякову породу – такого ви не побачите ніде в Україні. Це місце має не лише культурну, а й наукову цінність. І найголовніше – це кладовище офіційно має статус пам’ятки історії. Ми добивалися цього понад 30 років, збирали документи, підключали науковців і громадські організації з усієї України. Нарешті – статус отримано.
Але що далі? За законом, пам’ятка повинна мати охорону. Утримання та збереження пам’ятки є обов’язком міської влади. На практиці ж ми бачимо байдужість.
Сьогодні територія кладовища занедбана, поросла хащами. Раніше комунальні служби виділяли людей для прибирання, потім лишилися лише патріотичні організації та козацькі товариства, які власним коштом і силами доглядали це місце.
– Тепер багато з тих людей воюють на фронті. І цвинтар лишився сам на сам із байдужістю чиновників, – вважає історик. – Водночас гроші у міста є – викладаються тротуари біля банків, використовується техніка, на що знаходять ресурси. То чому ж немає коштів на благоустрій пам’ятки національного значення?
Тарас Гончарук вважає, проблема навіть не у фінансах, а у ставленні до власного минулого та історії. Раніше міська влада дозволила знищити Перше християнське кладовище, Друге залишилося без належного догляду, то й найстаріше Сотниківське чиновників не дуже цікавіть.
– Я хочу прямо запитати: чи бачив коли-небудь наш міський голова цю пам’ятку? Нехай приїде й подивиться. Бо Одесу люблять не словами, а справами. Інакше ми ризикуємо втратити ще один шматок нашої історії. А всі гучні заяви про «любов до Одеси» – не більше ніж порожній пафос, – резюмує історик.
Систематично рятують від занепаду історичну пам’ятку наші військові.
– Це одне з найвизначніших місць української Одеси. Самим фактом свого існування воно руйнує ворожий міф про те, що Одеса – нібито «русский город», – говорить командир 122-ї бригади підполковник Денис Носіков.
Перші могили з’явилися тут у 1791 році, тобто раніше, ніж імператриця Катерина ІІ нібито заснувала Одесу.
– Ми косимо бур’ян як в окопах на передовій, так і в самій Одесі. Цей бур’ян, що тут, можна порівняти з російською пропагандою – міфами та фейками, якими окупанти засмітили історію міста. Роботи ще багато, але ми зробимо все для перемоги! – наголосив Денис Носіков.
Також наводять лад на цвинтарі студенти-історики та представники різних громадських і козацьких організацій.
Козацькі кладовища – це не просто старі надгробки. Це символ української традиції військових поховань. Сьогодні, коли нові могили захисників з’являються на сучасних цвинтарях, питання збереження цих історичних місць набуває особливого значення. І замість того, щоб створювати там етнографічні парки чи освітні маршрути для дітей і туристів, ми стикаємось із відмовками та бюрократичним саботажем.
Це питання вже давно переросло в правове й суспільне. Якщо посадовці не здатні виконати елементарне – підписати охоронний договір і доглядати кладовище, тоді має постати питання про їхню відповідальність, аж до кадрових рішень. Бо нехтування історичною пам’яттю – це не лише моральна шкода, а й системна бездіяльність чиновників.
Після знищення Запорізької Січі значна частина козаків переселилася на землі Османської імперії. Вони обрали для життя передмістя Хаджибея, зокрема район Куяльницько-Хаджибейського пересипу. Оскільки пересип завдовжки близько восьми кілометрів постійно затоплювався, козаки селилися на сусідніх височинах – схилах Шкодової гори та пагорба Довга могила.
На схилах Шкодової гори сформувалося поселення Куяльник. Тут у 1809 році було збудовано Вознесенську церкву (нині не збереглася). Саме кладовище виникло ще раніше – приблизно у 1775 році. Найдавніше відоме поховання відноситься до 1791 року, тобто на три роки раніше за початок розбудови Одеси.
Найстарішим вважається поховання Младенця Іоана, на кам’яному хресті якого викарбуваний напис: «ЗДСЪПО / ГРЄБНЪ / РАБЪ / БОЖИ / ІН ХС / МЛДЄНЦЪ ИОАНЪ / РОКУ БОЖИА / 1791».
